Лютий, що нас змінив: щоденники воєнного року

Війна, яку принесла в Україну Росія, розпочалася у 2014 році. Девʼять років потому про те, як це – збирати тривожну валізку, залишати домівки під обстрілами, шукати прихисток, розрізняти на звук різні види озброєнь і вираховувати, скільки часу лишається на те, щоби сховатися в укриття, – знає вся країна. 24 лютого 2022 року назавжди закарбувалося в історії як одна з ключових дат у боротьбі за наше визволення від імперії, яка триває століттями. Сьогодні, в роковини повномасштабного російського вторгнення, ми пропонуємо згадати останні дні лютого 2022 року, який і досі на наших календарях.

У щоденникових дописах, датованих лютим і початком березня 2022 року, автори й авторки Українського ПЕН рефлексують про те, як змінилося їхнє життя в перші дні й тижні повномасштабної війни.

25 лютого 2022

Провела чоловіка до пункту збору. Добре, що все, що треба, було в одному місці – в великій картонній коробці з написом "Азов". Ми не знали, чи йому скажуть залишитися, чи відпустять ще на кілька днів додому. Був такий пронизливий вітер, що довелося зайти в супермаркет неподалік від частини. Мала надію, що а раптом ще відпустять. Очі були сухі і червоні, ніби перепрацювалася за компом.

Між порожніх полиць ходило кілька таких самих жінок. Із червоними сухими очима. Неподалік пункту збору. Із завмерлим серцем. Із жодною з них не наважилася заговорити.

Чоловік подзвонив і сказав не чекати – виїжджають ще сьогодні. Відстань до найближчої зупинки здавалася гігантською. Біля зупинки жінка з лотка продавала померзлі мандарини. Завила повітряна тривога. Жінка заметушилася, але ящиків із мандаринами не покинула. "Я за них головою відповідаю". Так ми і стояли посеред міста за кілька сотень метрів від найближчих панельок, у яких не мало сенсу ховатися. Був другий день війни.

26 лютого 2022

Дзвонять друзі з-за кордону, кажуть, що прихистять, просять, щоб виїжджала. Зворушує, але ні. Малих дітей у мене нема, усі мої тут: чоловік, син, батьки, бабуся. Вони нікуди не поїдуть, навіть якби ворог дійшов сюди. І я не поїду. Будинок, здається, спорожнів. Зустріла в під’їзді сусіда, він десь віку мого батька, але тримається бадьоро. "Будемо захищатися?", – питаю. "Будемо, в нас є лопата", – каже напівжартома. Хотіла сказати, що в мене теж є лопата в коридорі і сокира біля ліжка. Ну-ну, озброєні до зубів. У підвал хтось приніс розкладачку і вкрутив яскравішу лампочку. Кожен готується по-своєму.

27 лютого 2022

Сьогодні мені подзвонило кілька друзів – таких давніх, що я вже й не думала, що вони досі мають мій номер. Нібито між іншим. Один на Київщині, один дорогою на Донеччину, один звідкись із Чернігівщини. Жоден не конкретизував, де точніше. Війна ж. Так ніби хвалилися, що не відсиджуються. Бадьоро побажала удачі. Потім довго плакала. Бо насправді так, ніби прощалися.

Читати повністю: Щоденники про війну. Галина Крук

23 лютого 2022. Київ

Були з Галею на тренінгу з першої допомоги в новому офісі ПЕН клубу: стиль лофт, чудова локація на Подолі. Вони ще не розпакували речі, але дуже щасливі. Я пообіцяв, що коли до 15 травня все буде в порядку, то я подарую на кухню кавоварку. Чому виникла саме ця дата? Важко сказати.

Залежно від того, що читаєш у новинах, різко змінюються плани. Російська Рада Федерації дозволила використовувати війська за кордоном, зрозуміло, хто перший на черзі. Настрій змінюється від піднесеного, коли зупинили сертифікацію Північного Потоку, до пригніченого, коли Путін фактично заявив, що хоче окупувати всю територію Луганської та Донецької областей. Українці вклали туди дуже багато коштів на розвиток, щоби показати, яким буває майбутнє з Україною і без неї. Мене запрошували до Краматорська і Маріуполя минулого року — навесні та восени — і я був здивований, скільки там відремонтованих вулиць, спортмайданчиків, затишних місць та кав'ярень. Тепер усе це під великою загрозою.

У російському посольстві в Києві спочатку спалювали папери, а тепер оголосили про евакуацію.

Поетка Олеся Мамчич, яка зараз живе у Кракові, питала, що я передчуваю. Бо раніше добре передчував, але тепер у мене всередині все стиснуте, наче я видихнув і не можу вдихнути повітря. Проте нині ми жили ніби звичайним життям: я заповнював документи на під'єднання до обленерго, бо наш житловий комплекс побудував нову електричну підстанцію. Ще треба заповнити форму на стипендію в Ісландії. Це було би дуже добре.

24 лютого 2022. Крюківщина-Київ-Житомир-Вінниця-Хмельницький-Тернопіль

Цієї ночі добре спав: найкраще за останній час. Мене розбудив дзвінок Юри опів на шосту ранку. Він сказав два слова: "Збирайся! Почалося!". Ми з Галею спустилися зі спальні вниз і почули два далекі глухі вибухи. Сімейна пара, яка мала їхати з нами, відмовилася, бо не могла повірити у війну.

Ми взяли тільки одяг по сезону, гроші та документи, аптечку. І я ще прихопив саперну лопату, похідну пічку та металеву фляжку з казанком. Вони знадобляться в разі, коли мене викличуть до війська.

Українці вивозять домашніх тварин. Коли виїжджали з Києва, куди заїхали по ще одного знайомого, Ігоря, то бачили людей, які несли клітки з птахами, покриті тканиною, переноски з котами. Хтось ніс гітару. Столицю узбіччям покидали люди на електричних самокатах, рідше — на велосипедах.

На Хмельниччині стояли в черзі за пальним, спостерігали, як люди часом довго вибирали на касі, що вони хочуть, капризували і затягували час. Вони теж іще не усвідомили війну. І я зрозумів, що й сам довго не повірю в неї. Ми залишили в помешканні все: власні книжки, картини, нагороди.

Весь шлях — величезний дорожній корок. У маленькій фактично двомісні машині нас четверо і ще багато речей поміж нами. Допомогли витягнути авто бабусі з дідусем. Вони вивозили в безпечні місця онуків, зупинилися на узбіччі, аби діти сходили в туалет, але земля засмоктала їхній бусик.

Українське радіо вражає: ведучі під обстрілами ведуть передачі і надихають на боротьбу. Чую знайомі голоси: Вадим Карп’як був членом журі "Книги року Бі-Бі-Сі", з Іриною Славінською бачилися вчора на тренінгу з першої допомоги. Періодично передачі перериваються, бо ведучим і персоналу треба йти до бомбосховища.

Заночували у селі на Тернопільщині в Ігоря, за яким поверталися до Києва.

Читати повністю: Щоденники про війну. Петро Яценко

2 березня 2022

Я тепер – біженка.

Машину, що стоїть у дворі, я гладжу, мов корову, яка вигодувала родину моєї прабабусі – мою родину – під час війни. Доки її не пристрелили радянські солдати. Таке враження, ніби саме заради цих 700 кілометрів я навчилась водити. Заради цих трьох діб спала цілий січень. Нарешті, після безсонного грудня.

Минуло тільки два дні, у мене вже survivor syndrome. Мої батьки, моя сестра, мої друзі, все моє життя – у Києві. Моє головне завдання – подбати про себе і свою дитину. Так дивно, я знову наче з немовлям. П’ятирічний хлопчик хоче їсти з ложечки, сидіти у мами на ручках, засинати поряд. Він мужньо витримав дорогу, тепер мені треба витримувати його верески, адже дитина нервує. Нервує, бо мама не відривається від телефону. Не відривається, бо не може. Також не може плакати, бо ми тепер із ним удвох. І я відповідаю за нас обох.

Але я – біженка-щасливиця, бо зараз відчуваю, ніби все те, що я робила до цього, всі ті, кого знала до цього, – допомагають мені зайти в нове життя, в якому я ще себе не бачу. Тобто я починаю бачити себе в ньому завдяки всім тим, хто пропонує допомогу. Допомогу утікачам від війни. Сотням тисяч утікачів від війни у найбільшій країні Європи. Війни з однією з найпотужніших армій світу. Якій Україна протистоїть щосили, щодуху – на подив усьому світу, але не нам самим.

У понеділок в Києві підірвали телевежу. На фотографії видно мій будинок, а якщо її збільшити, то можна розгледіти вікно в кімнаті мого сина. Дорога, якою я ходила, моя станція метро, наш Бабин яр, де поховані жертви нацистів часів Другої світової, – усе це, усе це.

Я довго готувалася і не приготувалась. Тричі збирала і розбирала речі, двічі пакувала все в машину, щоразу відкладаючи цей момент, коли буде "вчасно", але ще не запізно.

Таке враження, ніби за нами горить земля. Ми їхали дорогами, поритими гусеницями, бачили стільки постів, стільки військових. І я щоразу казала синові, що ці дяді дуже хороші, що вони нас захищають, що ми переможемо. Багатьох із цих доріг і мостів уже немає. Немає і багатьох дядь. І немає 16 дітей. Наші вороги безжально розстрілюють цивільне населення, бомблять цілі міста. Це гуманітарна місія, що, поза всяким сумнівом, має на меті стерти з лиця землі цілу країну.

Я заплющую очі й бачу, як заходжу в кухню і ставлю чайник. Як нюхаю крем для обличчя, як завантажую пральну машинку. Я бачу, як ми втрьох із татом мого сина, моїм колишнім чоловіком, лежимо у великому ліжку тієї ночі, що стане останньою в нашому домі – домі, де ми жили утрьох, потім удвох. Де ми заклеїли вікна, заклали їх подушками і вирішили тієї останньої ночі лишитись у спальні. Я досі відчуваю свою пухову подушку під щокою, ковдру з машинками, якою накривала свого сина, відчуваю запах свіжої білизни, холод знадвору. Я відкриваю гардероб і обираю якийсь одяг, бо сьогодні холодніше, ніж учора, але все це подумки – і це так дивно.

У холодильнику досі стоїть суп, який я зварила у перший день війни, коли доріг за машинами не було видно і ми не змогли виїхати.

У мене було все – життя, яке я дуже любила. Яке так довго і наполегливо жила, стільки разів його обираючи. Життя, в якому я могла дозволити собі не лише найнеобхідніше. Життя, якого у мене тепер немає.

На фото – мій син на кордоні. Де ми, щасливці, простояли усього 32 години.

У мене немає слів, немає відчуттів, немає розуміння того, як і що буде далі. Мої друзі й рідні зайняті виживанням – а я зробила найтяжчий вибір у своєму житті. І вислів про дорогу, якої немає назад, набуває іншого значення: її фізично немає для багатьох із нас.

Читати повністю: Щоденники про війну. Ксенія Харченко

24 лютого 2022

Ми прокинулися о п‘ятій ранку.

– Війна почалася, – сказав Віталик, але я це вже й так розуміла – за звуком обстрілів. Наші вікна тремтіли – у Києві було чути віддалені вибухи. Наче тихий звук, але відчуваєш, що настільки потужний, не схожий на інше.

Лякалася звуку машини, що вивозила сміття – молодці, поки можуть. Розумієш, що все змінилося назавжди. Але не зовсім це усвідомлюєш.

Я почала збирати речі. Початку війни ми чекали вже давно, але до останнього сподівалися на блеф Путіна, і думали, що може це триватиме там, де й останні 8 років, на Донбасі. Що буде така війна, я зрозуміла ще після промови Путіна про Леніна. Перша реакція була піти в магазин і купити речі найпершої потреби, крупи, прокладки, зняти готівку – я зробила це за кілька днів до цього. Але от сьогодні розумієш, що воно таки почалося. І війна вже тут, у твоєму місті, і твої вікна тремтять від неї.

Моє життя не влізе у тривожну валізу, казала я раніше, намагаючись зібрати документи і щось на випадок навіть-страшно-було-думати-чого. Добре, що це було зроблено заздалегідь. Ну хоч якісь заначки, які я так надійно заховала, що забула де. Добре, що на цей ранок мені не довелося це збирати. З п’ятої ранку я збиралася, збиралася, збиралася. Концепція кілька разів мінялася – кидала до похідного рюкзака то теплі речі, щоб вижити у лісі, то бабусин годинник, то графічний планшет, то свою книжку віршів, яка щойно вийшла.

Збираючись, кожну річ оцінювала інакше. Навмисне не брала багато чого, щоб повернутися до нього. Не брала суконь, жодної, хоч могла. Уявляла, як біжу з цим рюкзаком і ховаюся в лісі – отак і напаковувала, щось найважливіше для виживання. Серед ночі вирішила, що обов’язково варто взяти свої нові чоботи ecco, із думкою, що хоч і розкіш, але раптом доведеться міняти на хліб. А ще в останню мить залізла у шафу по бабусину вишиванку з серпанку – не могла її не взяти. Не простила б собі, якби вона лишилася на поталу ворогу.

Саме пакування рюкзака – це тортури. Втім, кожній дрібниці у ньому потім довго тішилася. Наше ставлення до речей змінилося. Пакування могло б тривати і довше, але зупинилося словами мого чоловіка: "Завершуй, вже танки на Оболонь їдуть!" Так швидко збиратися я ще ніколи не завершувала.

Ми мали летіти у Париж завтра. Я мала нарешті потрапити в Лувр і Музей д’Орсе і у мене мала бути презентація книжки у Парижі. А потім у Рівному – у театрі, навіть мріяти не сміла і так боялася зурочити. Зурочила? Ні. Є речі, які від нас не залежать. Наприклад, що одного дня на незалежну країну у центрі Європи може напасти чокнуте хуйло. Кажуть, що він вдає божевільного, але зараз виглядає, що не вдає, а просто таким є.

Того дня я багато разів складала і перескладала рюкзак, потім другий, потім сумку, потім ще. Обстріли перечікували у ванній, називаючи її ванносховищем. Легковажили, але ще все було так далеко.

Я ні на мить не почувалася в безпеці у Києві. Вирішено було ще до того – їхати в Рівне.

Цілий день мені ще доводилося умовляти Оленку, щоби ми поїхали. Я написала їй вперше таке прохання ще в останній вечір перед оголошенням війни. Потім цілий день ненав’язливо нагадувала і запитувала. Вона не дуже хотіла їхати взагалі. Вона хотіла ходити на роботу і не піддаватися паніці. Я не панікувала, я просто уявляла собі, що це буде – без світла, тепла, інтернету, вуличні бої, танки, бомбардування, ти в бомбосховищі весь час. Врешті – вирішено їхати. Ще Віталика вмовляла – він спершу в офіс хотів, попросила працювати з дому, не залишаючи мене саму.

Війна – це такий час, коли краще триматися разом. Потім просила поїхати зі мною, а не лишатися в Києві. Вони всі якось дуже спокійно хотіли бути в Києві. Мене трусило всю, від безпорадності, від того, що від мене нічого не залежить, від тремтіння скла, від очікування найгіршого і збирання речей, пакування та перепаковування.

Ввечері у Києві під обстрілами в перший день війни смажила сирнички. Це було прекрасно, дещо заспокійливо і ми нарешті поїли. Зранку їли через силу, сочевицю, приготовлену ще коли був мир.

Друзі писали, що з 15 до 23 години їхали з Києва до Житомира. Зазвичай це займає не більше двох годин. Я розумію, що затори будуть тепер завжди. Оленка думає, що їх можна перечекати. Домовляємося зранку вирішити, чи їдемо. Не розумію, як інакше. Ранкові новини про розбомблену житлову висотку на Позняках позбавляють сумнівів усіх: їдемо.

27 лютого 2022

Заснула під ранок, гріючись теплом посту "Кожне сьогоднішнє "Як ти?" означає "Я тебе люблю"".

За атмосферою взаємопідтримки це все нагадує Майдан. Зворушена, як до театру волонтери заносили сьогодні закрутки. Особливо трилітрову банку солоних огірочків. У Покровському соборі у Рівному жінки печуть щось смачненьке для військових і ліплять вареники. З таким народом ми просто мусимо перемогти.

Окрім сирен, про авіатривогу міста і села сповіщають церковні дзвони. Так само, як сотні років тому, коли набігала орда. Тоді ми не пустили монголо-татар до Європи. І зараз втримаємо напад. Тільки нам потрібна її допомога.

Війна повністю змінює свідомість, просто усвідомлення приходить не одразу, а як анестезія, що відпускає. Краще не думати ні про що, відбиватися від думок і зосередитися на діях.

Усі зараз ухвалюють важливі рішення. Головне – не думати потім і не шкодувати. Кожне рішення зараз має право бути правильним.

Читати повністю: Щоденники про війну. Олена Павлова

27 лютого 2022

Чому ми залишаємося в Україні?

Бо свою хату не залишають! Це ― не житло. Це ― наш світ. Він у вогні. Та хтось має тримати тут лад ― діти мають бути обійняті й поціловані, літні ― зігріті, з ліками й хлібом, квіти ― политі, собаки ― вигуляні.

Дике мурло, зловонне й обгаджене, вривається у цей світ ― де їхній Большой тєатр, іскуство, Пушкін? Де Щелкунчік і прочая ґжель?…

Ми не можемо покинути все, що лише почали повертати собі з їхніх лап, ― вони стріляють у наші фантастичні храми, замки, картини, цілять у книги, картини, ікони…

В серце.

Стояти на порозі. Нищити кожного, хто занесе над ним свій чобіт у болоті й крові…

Читати повністю: Щоденники про війну. Ольга Герасимʼюк

27 лютого 2022

24-го лютого Наталя мене розбудила о 5 ранку і сказала, що Росія обстрілює Київ та інші міста ракетами і літаками. Почалася повномасштабна війна і вторгнення. Так було паршиво, що кохана миттєво поміряла мені тиск. У мене вперше в житті був тиск 160 на 100. Ми швидко розбудили дітей, Марчика і Настю, поснідали, зібрали речі і все необхідне, після чого з лівого берега Києва (район біля метро Чернігівська) переїхали на правий – до батьків Наталі у Новосілки, що біля Одеської траси.

Дуже сумно було полишати 180 літровий акваріум із рибками, яких так люблять Настя і Марчик. Я відімкнув акваріум від електрики, поставив автоматичну годівничку, якої вистачить на 6–7 днів. Навіть не хочу думати, що з ними буде, бо в мене від цього пропадає настрій. Колись, у кращому часі, акваріум доведеться перезапускати.

***

У перший день війни в Києві були страшні затори і ми переїжджали на правий берег міста майже три годин (хоча раніше ця дорога займала пів години).

Автівок скрізь тьма. Обличчя людей напружені і зосереджені. Біля банкоматів на вулицях скрізь величезні черги. Багато автівок у заторах забиті одягом — люди намагаються виїхати. Перед нами їхало старе "жигулі" із зовнішніми багажником, на яку були прив’язані мішки з картоплею, буряком і ще купа інших клунків.

Ситуація виглядала дуже понуро, новини по радіо постійно повідомляли про страшні обстріли, російські війська пішли в наступ із різних сторін, а також вдарили з Білорусі. Бомбили на сході, на півночі, на півдні, на заході, в центрі країни. Бомбили скрізь. Ворог ракетами обстрілював військові частини та аеродроми.

***

Ввечері з тестем пішли у великий супермаркет "Ашан" біля Одеської площі, де люди розгребли весь хліб і батони, залишилися лише солодкі булочки. Люди в торговому центрі були зосереджені, відлюдькуваті, напружені. Хоча продуктів на прилавках було чимало. Розібрали багато круп. До аптек вишикувалися велетенські черги — по 20 і більше чоловік. А до банкоматів і банківських відділень, як і вчора, черги були по 100 й більше чоловік. Країни за неповну добу стала іншою, тривожною, наляканою, метушливою. В повітрі постійно гриміли якісь незрозумілі вибухи й глухі постріли. Коли ми з тестем вийшли з супермаркету, щось кілька разів грімко гепнуло високо в небі над нами. Люди в радіусі триста метрів сахнулися. Хтось поруч сказав, що це працюють наші зенітки.

***

Коли зранку 25-го бої почалися біля Києва в Гостомелі і руйнування житлових будинків, ми вирішили покинути багатоквартирний будинок батьків у Новосілках і на "Шкоді" тестя подалися в південно-західному напрямку від Києва. Четверо дорослих і двоє дітей. Машину вщент забили всім необхідним: кожен узяв лише найважливіше. Скрізь страшні затори, такої кількості автомобілів, на яких виїжджали сім'ї з дітьми я ще не бачив. Ніде неможливо купити бензин. Заправки або зачинені, або черги до ста і більше машин.

***

Батьки Наталі постійно телефонували різним знайомим по Україні і нарешті знайшли незаселену сільську хату в Хмельницькій області біля райцентру Віньківці, де колись жила стара бабуся, яка померла в жовтні. Через страшні затори туди ми добиралися понад 12 годин. Спершу їхали селами через Васильків до Білої Церкви, бо головна траса що на Одесу, стояла в суцільному, нерухомому заторі, потім зробили великий гак на Бородянку, бо траса на Сквиру, забита транспортом, також стояла, а далі якоюсь кам'яною, ще певно царською ХІХ століття дорогою, ми їхали у Вінницьку область. Там їхати стало вже легше і ми взяли курс на Бар, а далі на Віньківці і Зіньків.

Ми поселилися в симпатичному селі Адамівка під Зіньковим із красивими кручами та ярами. Люди, які нам дали окрему хату своєї покійної бабусі, дуже милі – колишні аспіранти тещі, які працюють у Хмельницькому. Так ми стали сільськими жителями. Щоб не сидіти без діла – почав трохи креативити. Зробив пост у ФБ із пропозицією для Верховної Ради засудити ідеологію рашизму (русского міра), яку створив Путін, і звернутися до парламентів держав світу підтримати це засудження. Пост набув значного резонансу і знайомі політтехнологи та політики донесли це до парламентських фракцій. Через кілька днів парламент засудив рашизм.

Читати повністю: Щоденники про війну. Анатолій Дністровий

З першого дня повномасштабної війни в мене немає іншої роботи, крім як воєнної. Що б не робила – все підпорядковано воєнному стану, в якому перебуває країна. Я вже не працюю над романом. Звичайно, не їжджу з літературними виступами по містечках України (один з них, з двома іншими авторами, – у рамках проєкту Українського ПЕН – був запланований на 9-10 березня; коли почалася війна, ми скасували усі домовленості). Навіть не редагую репортажі та інтерв’ю – це була моя основна довоєнна робота. Не читаю книжок. Не дивлюся фільмів (до війни вечорами насолоджувалася серіалом "Корона" про королеву Єлизавету).

Роботу під час війни, роботу для перемоги я ділю за кольорами. Біла – це з текстами та інформацією (не з поля бою), найбільш звична для мене, тільки у час війни – тексти переважно іноземними мовами. Пишу колонки, даю інтерв’ю, формулюю меседжі про війну на закордон (група журналістів – студентів, випускників, викладачів УКУ – створили для таких меседжів спеціальний сайт).

Чорна робота – це власне війна, бійня, робота на полі бою, зокрема й праця воєнних медиків. За неї я не беруся – і не вмію, і не уявляю себе у цьому. Втім, точніше сказати, не уявляла у перший день війни, бо в третій-четвертий відкинула пацифізм і все ж заготувала матеріал бодай для коктейлів Молотова.

Є ще робота між білою і чорною. Ні, не сіра – фіолетова. Фіолетовий-бо – колір туги. Фіолетова праця – робота з людьми, з потерпілими, з тими, хто щойно з-під обстрілів, хто тікає з пекла в спокійне місце, хоч насправді – невідь-куди. Мені здавалося: біла робота – занадто біла. А потерпілі люди дуже потребують підтримки. Я почувалася зобов’язаною братися за фіолетову працю теж.

Тому поїхала на вокзал. Львівський вокзал, який з часів свого заснування (1861), либонь, не бачив більшої кількості людей, аніж нині. На львівський вокзал приїздять з усієї України: більшість – аби вирушити далі, за кордон. Меншість – щоб лишитись у Львові чи довколишніх містечках і селах. Кадри перших днів з львівського вокзалу жахають і зворушують водночас. Жахають – бо багато болю. Зворушують – бо багато любові й взаємопомочі.

***

Дозволю собі трохи гумору, він чорний, бо зараз увесь гумор – чорний: волонтерство на вокзалі можна порівняти з роботою на книжковому ярмарку: стоїш біля намету, наче на стенді, чекаєш, поки до тебе хтось звернеться, відповідаєш на питання. Або бачиш очі у пошуках допомоги й звертаєшся сама: "Вам щось підказати?". Розповідаєш, де сісти на автобус на Польщу, де – на поїзд на Польщу, так, відповідаєш, вони безкоштовні. Де поселитись? – ось тут телефони районних адміністрацій, ідете туди, реєструєтесь; так, вас можуть поселити в сім’ї, можуть – у спортзалі або в театрі на розкладачках.

Можна порівнювати це волонтерство з роботою на книжковому ярмарку, поки не згадуєш, що йде війна. Що кожен з людей, на чиї питання відповідаєш, пережив щось важке. Обстріли, бомбардування, втрату власного будинку, загрозу втрати будинку. Чи ще страшніше: втрату близьких. Або прощання з близькими (за кордон їдуть жінки з дітьми, бо чоловіки від 18 до 60 не мають права виїхати з України; багато з них лишаються воювати). Згадуєш, що кожен їде від безвиході, від того, що слід рятувати життя, а не просто бо так кортить.

Поки стоїш розмовляєш, то ще нічого. А потім – калейдоскоп облич і питань пропливає у пам’яті. Я боялася, що плакатиму вже там, при розмовах. Але ні – плачу потім, уже вдома. І ввечері довго не можу заснути, лежу в ліжку в одній кімнаті з мамою та сестрою, часом – з кимось іще з біженців – дивлюсь у темряву і зітхаю.

Бувають питання складніші, ніж про поїзди до Польщі й розселення. Чоловік із Харкова з білявеньким заплаканим хлопчиком років трьох на руках: "Мій син росте без мами, в нього є тільки я, батько. Як ви думаєте, мене випустять за кордон? Я можу лишитись і в Україні – мені головне, щоб малюку було добре, але якби десь був пансіонат для малюків – щоб я міг його там лишати на певний час і працювати. Ви не знаєте, немає якихось пансіонатів, садочків, де приймали б дітей біженців?.."

Інтелігентна жінка років 50 запитує: "Ви не підкажете, де можна отримати медичну допомогу моїй мамі? Ми мали їхати, але, боюся, вона не доїде. Можна спершу в лікарню десь у Львові?" (плаче).

Одна літня жінка вчепилася своїми очима в мої очі так, ніби вчепилася за мене руками. "Придумайте щось: як мені забрати онучку з села в Миколаївській області?" (це "гаряча" область, орки не втрачають надії її захопити, там обстріли, викрадення людей). Дивлюся графік евакуаційних поїздів. Є з Дніпра. Але як дістатися з Миколаєва до Дніпра, між якими – 322 кілометри і небезпечна зона? Як дістатися з села до Миколаєва? Я чесно відповідаю жінці, що не знаю. Вона дивиться на мене благально: моя внучка, каже, дуже гарна, талановита, не можна дати їй загинути. Придумайте щось, просить вона мене, ви маєте щось придумати, ви ж волонтер, дайте ваш контакт, ви щось придумаєте.

…Якось на вокзалі за питаннями-відповідями знайомлюся з двома жінками – мамою й донькою. Шукають місце для ночівлі. В мене вдома й так уже є біженці, але ще двоє – якось помістимось.

Мої нові гості – біженки з Харкова. Там зараз пекло. Ці жінки два тижні жили під постійний супровід бомб і ракет. На їхніх очах загорівся сусідній будинок, після удару, звук якого спонукав думати, що ракета влучила у їхній будинок. На вулицях лежать мертві тіла містян. Кажуть: ви бачили відео з Харкова? Я знала: це відео, які постійно переглядає моя найближча подруга й потім розповідає: щоразу, коли їх дивиться, здається, що з тіла витікає життя. Гості кажуть: зараз ми вам покажемо ці відео.

Коли інша, давно прибула, біженка в мене вдома сушить волосся феном, я думаю: цей звук точно злякає новоприбулих. Коли грюкають непритримані двері – думаю: новоприбулих це точно злякає.

Вночі була сирена, ми встали, розбудили харків’янок. Жінка вийшла у коридор і каже: "Настюш, ми на таке не встаємо". У них, взагалі-то, і сирен не було, тільки постійні вибухи. Я погладила її по плечі й відправила спати.

…Гості мені дякують, а я не дуже розумію, за що. Кажу завжди: це наша спільна біда і всі мають усім допомагати.

***

Наші харків’янки не вірили, що буде повномасштабна війна. Сміялися з тих, хто про неї говорив. Ми ж натомість із кінця грудня з усіма тільки про це й говорили. З друзями вживу, з друзями в чатах, з батьками… Я спеціально поїхала до батьків, щоб обговорити, що робимо якщо-раптом, хто куди і як саме, як будемо тримати зв’язок. За кілька днів до 24-го постриглась і зробила бустерну дозу вакцини, бо подумала, що за війни це може бути складніше.

Я не сумнівалася, що Росія така, що Хуйло таке і росіяни такі. Питання було лише в тому, чи таки зважаться на це, чи ні. Думаю, хто не вірив у це, тим кілька днів мусило піти ще на оговтування від шоку.

***

Завжди пам’ятаю, що я у більш привілейованому становищі, ніж більшість. Моє місто поки що не бомблять, у моєму місті поки що не стріляють. Я у себе вдома, тоді як мама й сестра, що приїхали до мене третього дня війни, – не вдома. Інші біженці, яких я приймаю, – тим більше. Сестра приїхала з-під Києва і знає, що кожну мить може не стати її квартири (хай Бог милує).

Сестра боїться, що орки наступатимуть і на Західну Україну. Я думаю, що Хуйло старатиметься це зробити. Ясна річ, він це планує! Поки що його спиняє лише запеклий опір української армії. Так, ці гондони демотивовані й кепсько озброєні – але ж їх так багато, а Хуйло, хоч і не сильне, але ж яке підле!!!… Тому питання наступу на Західну Україну, ту, яка біля кордонів Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, – це тільки питання часу.

Поки вони не наступають, я тут, у Львові. Сестра боїться, що коли наступатимуть, то інші країни будуть уже настільки заповнені біженцями з України, що нам уже не буде куди тікати. Ми з сестрою боїмось не так смерті, як репресій та катувань. З книжок, документів, свідчень ми добре знаємо, на що здатні росіяни, – й не сумніваємось, що вони будуть застосовувати репресії, катування. Сестра каже: треба їхати вже, поки інші країни приймають біженців. Каже так – але не їде. Вона дуже прив’язана до України, очільниця громадського руху "Не будь байдужим!", вона власними ногами обійшла безліч маленьких і великих міст в усіх областях країни, своїми руками принесла їм стоси книжок, компакт-дисків з патріотичними фільмами. Організовувала там культурні заходи, спілкувалася з людьми. З кожного бомбардованого і обстріляного нині міста й містечка вона когось знає. Їй складно зважитись їхати з України, для якої вона все життя стільки робила. Але вона боїться й лишатись.

Я теж боюсь, але між нами – суттєва різниця. Тут, у не обстріляному, але теж загроженому Львові, – я вдома. Я наразі живу там, де живуть мої речі. Коли холодно – я вдягаю свої теплі речі, коли тепло – я вдягаю свої прохолодніші речі. Я варю каву й какао так, як мені подобається, у своєму посуді. Я вмиваюсь у своїй ванні, перу речі у своїй пральній машинці (тепер частіше, ніж будь-коли, бо багато мешканців). Саме по собі перебування вдома мене заспокоює. Понад те! Здається, я ще ніколи так не смакувала гарячий шоколад, який готую собі на своїй плиті. Ніколи так не насолоджувалась гарячою водою зі свого душу. Так, я знаю про голодних і згорьованих в обложеному Маріуполі, де люди помирають від зневоднення, бо немає води, електрики, газу, місто постійно бомбардують. Я згадую це – й тоді мені шматок не лізе у горло. Але знаю, що в цій ситуації нічого не можу зробити, ніяк не можу допомогти, скільки б не віддавала продуктів і грошей.

Тому все ж їм той гарячий шоколад на своїй кухні. Їм борщ, зготований мамою чи сестрою для всіх, хто нині у нашому домі. Мию підлогу – й радію, що мию СВОЮ підлогу. Я ходжу знайомими вулицями, знаю тут кожен завулок, кожну будівлю, ямку в асфальті, кожне дерево. Я можу зустрітися з друзями, більшість яких поки що лишається тут. У нас спільна мова, спільні жарти, спільні меми, спільна біда. Хіба так може бути за кордоном? Поки я можу користуватися цим привілеєм – бути в СВОЄМУ місті, місці, поруч зі СВОЇМИ, – користуюся ним. Не знаю, скільки ще можу користуватись.

Мій закордонний паспорт та інші речі першої необхідності постійно в наплічнику, наплічник – біля ліжка, на якому сплю.

Читати повністю: Щоденники про війну. Анастасія Левкова

24 лютого 2022

Ніколи не думала, що напишу це.

Що прокинуся не від запаху кави, не від поцілунку, не від того, що діти вовтузяться, не від скиглення цуценят, не від тривожності, не від будильника, не від свіжого повітря, не від лементу серпокрильців, а від вибухів.

Дорогі посестри й побратими, тримаємося, допомагаємо одне одному, більше милосердя, менше агресії та нервів, гуртуємося, з вірою в нас і вірою в Бога.

28 лютого 2022

Заспівала "Ще не вмерла" з разючим усвідомленням смислу: ще не вмерла. Я і мої батьки, і смішний пес. І моє місто Київ, і країна.

Уперше за цей час заснула надовше, навіть побачила сон. Сон! Маленьке диво з мирного життя. Я так хотіла його запам'ятати, але не пригадаю все одно. Дякую всім силам небесним і, передовсім, ЗСУ і терам, за те, що він в мене був.

Чернігів, Харків, Житомир, малі і великі, з людьми, які змучені, але не скорені, з людьми звитяжними, що аж гай гуде.

Іванків зі знищеними національними символами – картинами народної художниці Марії Примаченко – викликає просто фізичний біль. Але – як і мами з наспіх зібраними дітиськами в бомбосховищах, старенькі, в котрих бронхи прошиті цими ворожими кулями, бо підвал для наших батьків – не місце.

Знову повітряна тривога, тримаємо київське небо, дорогі.

02 березня 2022

+3 і смішне пся. Київ. Повітряна тривога.

Я поділюся з вами важкістю на серці: ніч була, з точки зору мого коридору, спокійна, але я знаю, чим, і головне ким, це було забезпечено.

Зараз багато хто з моїх друзів і подруг лишають столицю, вони – біженці, і це тягне за собою багато складнощів, немислимих, несправедливих. Бажаю безпеки і теплого прийняття, де б ви зараз не були.

Я не можу позбутися почуття провини столичної привілейованої мешканки, яка усвідомлює, що нас захищають посилено і це вдається.

Але, дорогі мої люди київського передмістя, Тростянець, Суми, Чернігів, Скадовськ, Херсон, Харків, Господи, живий біль, Харків, Охтирка, Маріуполь, Волноваха – я відчуваю безмежну подяку за вашу витримку, біль за те, що ми маємо більше захисту, відчуття безпорадності, щастя, коли я чую, що ви живі, не окуповані, не в полоні, що у вас є сили на виживання, злість, життя.

Я дуже люблю вас.

Читати повністю: Щоденники про війну. Лариса Денисенко

26 лютого 2022

A short letter to some Western intellectuals and some people on the left. Please share to whom it may concern.

I can't write anything long because we're still on the run with kids who are now right here next to me. So, very short. Ukraine was not "dragged into" war, it was attacked. Without even a pretext similar to Hitler's attack on Poland.

I know other countries have had their share of imperialism, right now you're witnessing overt Russian imperialism.

I don't want to make flawed historical comparisons here, but I'll say that empires had lost wars against smaller peoples before, and in the end Russian imperialist government must lose now.

When you're being bombed, when you're thinking of ways to evacuate your kids, it's a different level of analysis than when you're being smart and ironic, sitting in a safe academic office somewhere in MIT. Yes, Mr. Noam Chomsky, I'm looking at you, among others. I started as a volunteer translator of "Responsibility of intellectuals" into Ukrainian, so now I'm really pissed about how he mentions in one sentence the background: "and yes, Russia had to occupy Crimea eight years ago to protect its naval base". What if the US occupied Baja California? Be responsible, intellectuals.

Before "overthrowing capitalism sometime", think of ways for us here not to be slaughtered bacause "any war is bad".

f you're on the left, listen to the local voices here in the periphery, not some sages in the core of this world system.

If you're on the left, when analysing, please start with the suffering of millions of people, rather than geopolitical chess. Start with the columns of refugees, people with their kids and the elderly and pets. Start with those kids in cancer hospital in Kyiv who are now in bomb shelters missing their chemotherapy.

27 лютого 2022

On the first day, fleeing with kids, I couldn't find words. Words failed me. Now kids are safe and I realised. That's because it's time for action.

Россияне: пока мы их держим за руки – бейте в сердце, освобождайтесь. Это лучше, чем остаться в памяти "российско-фашистскими захватчиками", правда?

Друзі: на Галичині у районному військкоматі – довжелезна черга добровольців. Переді мною стояв хлопець, у якого теж двоє дітей. Ще перед ним – дядьки, які щойно вивезли жінок і дітей за кордон, а самі прийшли проситися воювати.

Що б зараз не було найближчими днями, ми переможемо.

Вони тут у військкоматі навіть перебирають, перевтомлені, когось: "Ну чого ви припхалися, ви нічого не вмієте". Але мене взяли. Я не можу говорити деталей, звісно, але тепер я – військовослужбовець. Раптом що, попрошу собі псевдо "Пацифіст".

I'll be honest with you
I hate war in all its forms
Physical, psychological, spiritual
Emotional, environmental
I hate war
And I hate having to struggle, I, I, I honestly do
Because I, I wish I had been born the into a world where it's unnecessary
This context of struggle and being a warrior and being a struggler
Has been forced on me by oppression
Otherwise I would be a, a sculptor, or a gardener, carpenter
You know, I would be free to be so much more
I guess part of me or a part of who I am, a part of what I do
Is being a warrior, a reluctant warrior, a reluctant struggler
But, I do it because I'm committed to life
We can't avoid it, we can't run away from it
Because to do that is to be cowardice

1 березня 2022

У нас тут є ще дивніший вояка за мене – семінарист, який уже закінчив школу дяків і вчився на священика, та оце прийшов у перший день у військкомат. Дуже м'який і при цьому сильний, він знаходить сили всім навколо допомагати, між своїми чергуваннями.

Я оце думаю про те, що всі прочитані "антивоєнні" книги, від Ремарка й Хемінгуея й до спогадів про Другу Світову, Бійні #5, Пастки-22, суттєво виявляються нерелевантними після того, як ти вивозиш дітей з-під бомб.

До речі, на відміну від ФБ, тут, у казармі, узагалі нема гучних фраз. Один раз хлопець ніяково: "Як то кажуть, слава Україні"; а в основному: "Виспався – і вже щасливий", – каже строковик дружині по мобілці й обговорює капельки у вушко для сина. Як попратися, як не змерзнути на чергуванні.

Семінарист показує мені, де що лежить. Я поки дуже непристосований порівняно з будь-ким тут: хтось був строковиком, щоб уникнути безробіття, хтось вернувся зараз, хоча вже був на цивільній роботі. А такі, які давно тримали зброю, потрібні поки що радше речі тягати. Ніякого пафосу насправді.

Пів року читав книжки про медитацію, а тут, оформившись і вже у формі чекаючи розпоряджень, несподівано маю час почати практику. Ми всі добряче вийшли з зони комфорту і стаємо іншими людьми. Головне – щоб ставати кращими.

В останні дні я дуже всіх нас люблю. Ми допомагаємо одні одним. У "Приватбанку" тобі підсувають стілець і дають смачну каву, а за сусіднім столиком – черга тих, хто щось там оформлює для допомоги армії. У казармі відра свіжої домашньої їжі: "Їжте, бо пропаде". І, до речі, ставлення офіцерів до рядових зовсім не таке, як в моїй юності в мирний час: ніяких зайобів статутами, лагідність, людяність: "Поки маєте час, відпочиньте, ось ковдра".

Поряд хлопець, який так само пару днів тому прийшов із цивільних без досвіду, окрім строкової – а більшість професійні, дехто по багато років. У старшини син щойно вернувся з заробітків аж із Західної Європи, спеціально записатися.

2 березня 2022

Говорили з другом, що Україна вже виграла інформаційний бліцкриг на світовому рівні – але подумав, що не завадить лишатися "рефлексуючим рядовим". Навіть пішовши в армію, я, наприклад, не позбувся почуття певного сорому, що роблю замало, що мене, як людину без бойового досвіду, розподілили в місце, статистично безпечніше, ніж у цивільних десь у Харкові. Це називають survivor's guilt.

Ця провина може виявлятися в агресії щодо інших: наприклад, уже почалось оце "чого біженці тікають, а не всі воюють". Постарайтеся зрозуміти: це говорять люди, які й самі в безпечнішому місці, ніж Київ чи Харків, і це агресія від страху. Вона йде водночас із допомогою.

Хто де є, там має бути. Не можуть усі без досвіду полізти з "Молотовим" на танки. Це нормально.

Якщо вас зачеплять на базарі на Галичині, що "чого ти тут", це теж вираз болю і навіть survivor's guilt, просто без рефлексії.

Такі речі неминучі, і треба старатися це розуміти. Все одно ми всі в ахуї: беззбройні в Бердянську шлють нахуй озброєних окупантів, жінки в Роменському районі шлють нахуй чуваків в обладунках.

Хто що може, те робить.

Читати повністю: Щоденники про війну. Артем Чапай

***

Читати також:

• Щоденники про війну. Олена Стяжкіна
• Щоденники про війну. Олександр Михед