Досвід вимови: Віра Курико про мову як потребу в порятунку

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

Речення перетворюються на блокпости досвіду.

Я боюся слів, боюся не впоратися навіть із 33 літерами алфавіту й 38 звуками. Боюся, що щойно відкрию рота — вони безслідно розсиплються або й гірше — обваляться.

Я мовчу і повертаюся в часи, коли ми ще не говорили зовсім, коли нам усе ще вистачало просто показати пальцем, точно як писав Маркес у Ста роках самотності: "… світ був іще такий незвіданий, що багатьом речам бракувало назв, і на них доводилося просто вказувати пальцем". Я, як і полковник Ауреліано Буендіа за мить до розстрілу, повертаюся спогадами саме в ті часи радості безмовності. Мені хочеться сховатися в часах, де ще нічого не треба пояснювати.

Мовчання — не злочин, можливо, втеча, але в безмовності є щось природне. Утім, нині живемо в часі, коли вказати — недостатньо. Нині називати означає рятувати. Катастрофи й чорнота породжують мову як потребу. Мабуть, спершу було не слово, а крик.

Мова — мій дім і тіло. Не інструмент, а простір, територія.

Пам’ятаю одного, назвімо Сашком, бувшого коханця — єдиного російськомовного чоловіка в моєму житті, тоді як я завжди дискримінувала своїх чоловіків за мовною ознакою. Ти говориш російською? Добре, говори, ми можемо навіть говорити одне з одним, але я не хочу прокинутися поруч — ми не порозуміємося.

Сашко сердився і казав, що справа не в мові, а в тому, що я хочу, аби всі чоловіки заради мене чимось жертвували.

Не погоджувалася. Справді важко даю собі раду з літерами й звуками, коли йдеться про близькість. Мені важливо, Сашку, щоби, вимовляючи моє ім’я, ти на самому початку куштував першу літеру на зуб, за тим відпускав і розтягував губи, і, спершись на наступний звук, пом’якшував перший. Віра. Не Вєра, ні в якому разі не Вєра. Я тоді уступила Сашкові літеру — то була велика помилка мого життя. Отака от історія про відвойоване у співгромадянина право на звукову реальність.

Казав, хочу, щоби чоловіки заради мене чимось жертвували. Ох, любий, вимова — це не підкорення, а визнання того, що я — є. Заговори, щоб я тебе побачив, — говорив Сократ. Якщо людина не може вимовити твоє ім’я — чи може вона тебе взагалі побачити? Чи можна порозумітися з тим, хто тебе спотворює?

Скільки треба відваги, щоби заговорити? Щонайменше стільки, скільки в мене немає.

Моя родина опинилася у війні одинадцять років тому. І з того часу я ковтаю слова. А тоді новий виток війни — ще страшніший — і з мене, як із переповненої склянки в тремтячій руці, почали сипатися літери, падати з мене водоспадом, і я взялася наверстати свою історію, історію родини, історію нашого болю і наших не завжди очевидних втрат. Але часом знову затуляю долонею рот.

Перша поразка слова для мене сталася влітку 22-го, в кімнаті за обіднім столом з італійською репортеркою, з якою мене вмовили поговорити й розказати свою сімейну історію.

Коли я говорила про нашу сім’ю, у якій кожна жінка чекає на чоловіка з війни, вона перебивала мене: мовляв, В’єра, ми поговоримо про це, але все ж мені цікаво, чи є у вас родичі в Росії, а ви вчили в школі російську, а як ви думаєте, що відчувають російські жінки, такі, як і ви?

Чи може побачити тебе той, чий голос тебе спотворює?

Пам’ятаю, як тато повернувся з війни вперше. Йому відсипали трохи медалей і грамот, потисли руки на якомусь святі. Одного дня за обіднім столом у вітальні з черговими родичами й друзями я побачила, як тато говорить, а всі — мовчать. Ні, не мовчать — усі замовкли. Бо тато і не говорив. То були не слова, а вибухи й постріли, і ніхто в кімнаті не знав цієї мови.

Відтоді тато став більше мовчати.

Складність у тому, що в мовчанні легше здатися солідарним, аніж у говорінні. Моя мама володіє своєю мовою досвіду, тато — своєю. Я успадкувала, здається, відсутність звуків і літер. Усім нам разом бракує спільної мови, щоб сказати одне одному правду.

І от усім світом сидимо в кімнаті за одним столом.

І я так хочу, щоб, коли людина вимовляла моє ім’я, то, якщо й не куштувала першу літеру на зуб, і не розтягувала губи, і не робила перший звук м’якшим, спершись на другий, я хочу, аби людина принаймні розуміла, чому це для мене важливо.

Що це не протест. Не прагнення жертви.

Мова — це те, чим можна назвати й зрадити. Бути у світі — не просто жити, а й бути названим. Не просто правильно, а справедливо.

Бути вимовленим — без спотворення.