Україна, синекдоха: Саша Довжик про те, що аби бути у світі, треба запросити світ до себе додому

Саша Довжик — керівниця INDEX: Інститут документування і взаємодії — у своєму есеї міркує про дистанції та взаєморозуміння.

Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

"Дякую вам усім", — каже енергійна жінка в селі Новомиколаївка Запорізької області.

Вона мусить бігти далі у справах. На енергії цих заклопотаних жінок, які дзвонять, домовляються, втішають, вивозять, селять, вдягають, збирають, опікуються — переселенцями, ветеранами, звільненими військовополоненими, дітьми без батьків і старенькими без дітей — зазвичай тримається світ Новомиколаївок, Михайло-Лукашевих, Новотроїцьких.

Наш світ.

У серпні 2025 року ми з PEN Ukraine мандруємо прифронтовими селами й містечками на Запоріжжі, поки вони ще існують. Ми розвозимо бокси з книжками, читаємо вірші живих і вбитих поетів, записуємо історії місцевих. Ми куштуємо найсмачніші виноград і яблука з південних садів. Ми слухаємо і запам'ятовуємо.

Перед тим як побігти у справах, енергійна жінка з Новомиколаївки дякує нам за літературу і за розмову.

"Але найбільше я хочу подякувати пані Еві. Ця худенька, тендітна дівчина не побоялася до нас приїхати з Нідерландів! Це дуже сміливо".

Пані Ева Пейк — 33-річна журналістка найбільшої амстердамської газети NRC Tagenblad і стипендіатка програми імені Вікторії Амеліної в INDEX: Інститут документування і взаємодії . Інститут започаткував цю стипендію у Львові, аби документувати війну через художнє письмо та підтримувати пам'ять про вбиту внаслідок російського обстрілу українську письменницю. Щоб справи Вікторії жили після її смерті.

Ева вирушила з нами на Запоріжжя, аби фіксувати досвіди українських жінок — тих, хто міцно тримають крихкий світ українського пограниччя. Ева прагне, щоб їхні історії були почуті у Нідерландах — зокрема, нідерландськими феміністками. У своєму сомнамбулічному пацифізмі західноєвропейські правозахисниці легковажать одним фактом: що права жінок починаються з їхнього права на життя. Цього права українських жінок позбавляє російська агресія. Російська агресія проти України — це феміністична проблема.

За дванадцять років війни українки та українці багаторазово ословили подібні прозріння, що їх щедро постачає українська реальність. У відповідь ми часто чули закиди в упередженості й емоційній заангажованості. Важко заперечити, що ми заангажовані проблемою виживання свого світу, що для нас його руйнація є синекдохою руйнації світу загалом, його правових і безпекових засад. Водночас у зовнішньому світі запит на український досвід і знання, накопичені за роки екзистенційного протистояння, постає невпевнено і з регресами.

Самих українок і українців рідко сприймають як пріоритетних носіїв цього знання — через брак епістемічної довіри до нас. Україна спалахнула на глобальній мапі завдяки спротиву російській агресії. Проте не дивовижні спалахи формують довіру до суб'єкта, а тяглість взаємодій, накопичені спостереження, тривала емоційна залученість. Колоніалізм і його похідні — нестача ресурсів, заперечена суб'єктність — завадили ствердитися за кордоном цій довшій історії, а отже, й довірі до нас як до носіїв знання.

Десятиліттями театрали від Лондона до Канберри дивляться п'єси Чехова, нічого не знаючи про Куліша; на гендерних студіях вивчають письмо Цвєтаєвої, але не Кобилянської; прив'язка до російської класики формується з дитинства значними зусиллями та вливаннями нафтогазового, дипломатичного, інтелектуального ресурсу, тоді як про українську культуру часто замислюються вперше, натрапивши на черговий перелік вбитих митців і пограбованих музеїв. Це наші списки кораблів, наша епіка.

Брак знань про українські суспільство і культуру спричиняє брак солідарності. Як пише перекладач і науковець Уям Блекер в есеї для London Ukrainian Review, "Хай там як, коли страждає хтось, кого ми знаємо, ми відчуваємо до цієї людини більшу симпатію, ніж до зовсім незнайомої. [...] Ознайомлення з іншою культурою формує солідарність і закладає основу для потенційних дій".

Ми мусимо подолати й нестачу знань про себе, й недовіру до себе як до носіїв знання. Воднораз гірко визнавати, що в умовах щоденного винищення на це критично бракує часу та ресурсу. Наші зусилля спрямовані на захист нашого світу й сізіфову працю його відбудови з уламків. І поки наші руки зайняті каменем, який ми продовжуємо штовхати вгору, провідниками знань про нас у зовнішній світ стають наші закордонні супутники. Ті, чиїм досвідам і голосам довіряють їх суспільства. Ті, хто обирає дихати пилом запорізьких доріг, ховатися з нами від прильотів у підвалах й розбити собі серце нашими втратами — зануритися в нашу реальність і транслювати її уроки назовні.

Після трьох місяців в Україні Ева Пейк говорила на підсумковій події програми імені Вікторії Амеліної: "Я не зустрічала таких реалістів, як українці. Вони не є наївними. Водночас вони — цілковиті ідеалісти, які прагнуть, щоби світ був кращим, і готові за це боротися. Я справді хочу, щоб це усвідомили в Нідерландах".

Часто, аби бути у світі, треба запросити світ до себе додому.