Кішка у своєму домі: есей Ольги Купріян про відчуття дому в часі війни

Ольга Купріян — українська письменниця, літературна критикиня, літературознавиця; співзасновниця щорічного рейтингу "Критика: найкращі дитячі та підліткові книжки року", координаторка проєкту підтримки дитячого читання BaraBooka.

Її есей "Кішка у своєму домі" написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

Моя кішка від першого дня точно знає, де її дім. Дім — це її запах, її миска, улюблена картонна коробка, її туалет, драпачка, її лежанка "на пальмі" (високій поличці в коридорі, звідки все добре видно і куди не дістати дітям та особливо набридливим гостям). Дім — це її люди: жінка, дитина, чоловік. Щоправда, чоловік тепер у домі буває зрідка, але вона все одно пам'ятає, що він — її людина, і що він — частина цього дому. Зрештою, він один пригощає її паштетом.

Я б хотіла мати таке відчуття дому, як моя кішка. Точно знати, що ти ось тут — своя, ти тут живеш, і ніхто тебе з цього дому не змусить піти. Навіть у переносці!

Але, але.

Я винаймаю квартиру на останньому поверсі київської 12-поверхівки, і ситуація моя, сказати б, доволі хитка.

Кожен іранський шахед і кожна російська ракета може похитнути впевненість у тому, що цей дім — і досі мій. Сирена, тривога, береш по торбі зі спальниками в кожну руку — і твій дім уже в метро. Я дивлюся на своїх сусідів по тривозі, які зручно облаштовуються у своїх наметових містечках, спальниках, на вигадливих матрацах і туристичних кріслах. Між нами невидимі стіни, зіткані з непевності й страху. Моя стіна — оранжеві бервуха і капюшон. Я знімаю черевики й простягаю затерплі ноги. Донька обіймає домашнього єдинорога, він — її часточка дому на цю ніч.

Тривога триває до ранку, десь після 5-ї наш тимчасовий дім знову стає кінцевою станцією метро — і мені робить зауваження працівниця метрополітену. Шановна, взуйтеся, ви ж не в себе вдома.

Кішка протестує проти такого порядку речей. Щойно я беруся за переноску, вона зникає у сховку за диваном. "Краще бути вдома, ніж будь-де", — мовби каже вона. І чесно, я її розумію. Мені теж краще вдома, навіть якщо цей дім — у коридорі, за двома несучими стінами.

Цієї зими навіть вода намагається витиснути мене з дому. Труби не витримують екстремальних морозів, і квартиру сім довгих днів заливає водою. Ночами я фактично живу між ванною і туалетом, викручуючи брудні ганчірки.

"Бог створив світ за сім днів, а ви не можете знайти, де тече!" — скаржуся володаркам ЖЕКу, і на восьмий день вони таки знаходять потрібну трубу.

Коли вщухає потоп, зникає світло. У темряві свій дім і речі в ньому бачить лише кішка, і я знову хочу бути, як вона. Хочу бачити чітко свій сховок за диваном і свою драпачку, щоб зганяти злість на всіх, хто розхитує тремкий спокій мого дому.

Ще через сім днів вертається світло, проте з дірки, яку просвердлив електрик, мов росіяни, лізуть таргани. Мені соромно, що вони лізуть саме до мене в дім, наче я вислала їм офіційне запрошення. Та річ у тім, що у світі бувають такі істоти, як таргани — чи росіяни. Вони лізуть і лізуть, і єдине, що їх може спинити — це підошва чийогось капця.

"Це — остання крапля!" — вирішую я, і стаю на порозі, ніби Ксена-принцеса-воїнка, бризкаючи отрутою в самий центр тарганячого кодла. Беру аркуш паперу і скотч, щоб заліпити дірку, бо тільки так — захистивши кордони свого дому — почуваюся в ньому своєю.

Усі ці дні я рятую свій дім, буквально проходячи крізь вогонь і воду, бо я в ньому — як кішка. Тут моя улюблена чашка і моя улюблена тарілка, тут мої знаки розкоші — посудомийка і пралка. Тут стоїть ображений пилосос, до чиїх послуг я довгий час не вдавалася. Я майже перепрошую, що так вийшло. Я й сама не знала, дорогий, який ти для мене важливий. І як я сумуватиму за елегантним вигином твоєї ручки, за часом, що ми проводимо разом: ти — всмоктуючи пил, шерсть, крихти й порох, і я — в навушниках, підспівуючи на весь голос пісні "Особистий рай". Це — мій особистий рай, можу співати в ньому те, що х-о-о-О-О-ОЧУ!

Тут моя улюблена пухнаста ковдра і мій вередливий різдвяник, який усе ніяк не зацвіте. Може, думками він і досі в колишній квартирі, з якої я нагло його винесла — на цей високий поверх, цей сонячний бік, який геть йому не пасує. Може, він узагалі інакше уявляв своє життя. Усе-таки його ніхто не питав, переїжджаючи, чи він того хоче.

Тут у морозилці лежать запаси маминих голубців. Моїх голубців!

Тут стоси моїх книжок і книжок моєї дитини, бо кожна книжка — це про наші смаки й наші улюблені вірші для цитування. Хто наївся досхочу? Кому все набридло, остогидло, і цукерки, і повидло? Хто в цьому домі справжній мамонт? Хто тут сумна чупакабра з віником і шваброю? Я! Я! Я!

Тут речі мого чоловіка, якого я чекаю з війська. Час від часу він приїжджає ранковим потягом, приносить квіти, вкручує лампочку в під'їзді, бере весняну куртку, залишає натомість зимову — і їде вечірнім рейсом назад. Я ставлю його капці на місце, і вони стоять до наступного разу, мов вірні песики. Якщо чесно, ту лампочку я не вкручую спеціально.

Тут кімната моєї дитини, двері в яку я тримаю зачиненими з естетичних міркувань. У кутку цієї кімнати висить павутина, яку мені заборонено знімати. Там живе уявний павук Антон. Може, справжній павук там також є, проте досі він нам не представився.

Кожен мешканець, реальний чи уявний, має свій куток, і всі ми, як уміємо, бережемо це відчуття дому.

От просто зараз дім нагадує, що протікає бачок унітаза, і якщо я хочу жити в цьому домі, то мушу викликати сантехніка. Бо про дім і про речі в ньому слід піклуватися майже так само віддано, як про людей. Як, скажіть, його покинути, якщо стільки всього "треба"? Треба закрити всі дірки від тарганів. Треба ходити в ЖЕК і писати заяви, щоб полагодили всі труби. Треба викликати електрика, щоб повернути світло. Треба тримати матрац і спальники між двох стін. Треба підтримувати запас питної і технічної води. Треба сушити стіни та стелі, щоб не було плісняви. Треба стежити за тим, щоб у котячій тарілці не було видно дна. Треба тримати квіти у вазі. Треба плекати павутину в кутку дитячої кімнати. Щоб кожна працівниця ЖЕКу, прийшовши написати акт про залиття квартири, першим ділом зауважила, яку красиву павутину сплів твій павук!

Треба в цьому домі жити, врешті-решт. Разом зі своїми сукнями в котячому хутрі.

Бо все, що наповнює твій дім, робить його тільки твоїм. Навіть якщо це сіра шерсть на всіх поверхнях, павутина в кутку кімнати чи периметр каримата у вестибюлі метро під час тривоги.