Відчуття дому: вступний есей Ії Ківи до фокус-теми Українського ПЕН 2026

"Відчуття дому" – це фокусна тема Українського ПЕН 2026 року.

Нерівність усіх з усіма на рівні досвіду – одна з найбільших несправедливостей російсько-української війни. Нерівність болісна, неосяжна, нестерпна. Нерівність, якої ми не обирали, проте відтепер вона закладена в майбутнє українців як спільноти, мов вибухівка, поводитися з якою ще треба навчитися.

Мовчазні окуповані території, позбавлені інформаційної та дискурсивної суб’єктності. Закриті військові спільноти, які не говорять з цивільними так, як поміж собою. Внутрішні воєнні переселенці без місця для голосу. Розгублені й дезорієнтовані біженці, які не знають, як говорити з тими, хто залишився в Україні. Розділені родини. Прип’яті кайданами до горювання родичі загиблих. Люди, які чекають близьких з війни. Люди, які чекають близьких з полону. Виклики зими 2026-го, коли навіть в одному місті у когось є електрика, вода чи тепло, а в когось – немає.

Точки розламу, у яких шлях українців, об’єднаних спільними цінностями й спільною російською загрозою, до державності й політичної суб’єктності розгалужується на складні й нелінійні долі окремих людей, можна перелічувати довго. Але хто ми у всіх цих досвідах? Як ми там? Чи є нам з ким розділити їх? Чи хочуть нас чути? Чи є в нас мова, щоб про них говорити? Чи хочемо ми бути співтворцями цієї мови? Чи не розівчилися ми за потом, слізьми і кров’ю буття у війні бачити одне в одному сусідів по країні, а Україну – як спільний дім? Чи є у нас сили, щоб бути одне одному домом? Як змінилося наше відчуття дому після 2014 року? А після 2022-го? Як воно змінюється з кожним роком російсько-української війни, як змінюється кожна і кожен з нас як домівка буття? Чи хочемо ми мати у мові місце, в яке можна прийти нечесаними, брудними й невиспаними, попросту оголеними, без страху нерозуміння й неприйняття? Чи готові ми змінювати нашу мову не лише як деколонізаційний рух від російської до української, а й як щоденну роботу над слововжитком, не ділячи українців на "донецьких" і "львівських", "дніпропетровських" і "київських", не називаючи окупованих територій, як і українців на них, "цими територіями" і "цими людьми", натомість пригортаючи їх до себе простим і лагідним: "наші території", "наші люди"?

Відповіді на ці та інші запитання потребують постійної ревізії так само, як наші тіла – щорічних медичних оглядів. І без дискомфорту, ніяковіння, а часом і сорому тут не обійтися. Як і без відваги почути те, що, можливо, не сподобається, а можливо, викличе необхідність вибачитися. Адже приймати біль іншого як свій власний, хоч і заповідано нам любити ближнього свого, як самих себе, в країні, де власного болю і так не бракує, важко. Однак вчитися бачити себе у війні не лише як пацієнтів, яким болить, а й як лікарів, які біль цей стишують, опановуючи любов як критично важливу професію з усіма її хірургічними інструментами, бинтами, ватою й медичними препаратами, – єдиний спосіб бодай на краплину зменшити цю нерівність усіх з усіма й повернути нам повагу до досвідів одне одного.

Поважати те, про що не знаєш, неможливо. А дізнаватися про те, що може не викликати поваги, важко. Але чи маємо ми право не знати, не чути, не бачити, не співчувати? Чи маємо ми право загубити бодай одну людину, яка не мислить себе без України, довгою і виснажливою дорогою додому – спільного дому?

Яким стає відчуття дому в людей, змушених полишати свої окуповані міста, містечка й села, не знаючи, чи колись повернуться? Чи є тут місце для надії і самобачення в інших місцях, чи лише туга, отруйне й безжальне heimweh? Чи розуміють українці, що не мають цього досвіду, як це – втратити дім? Чи готові вони приймати у своїх населених пунктах інших не як чужинців, а як садівників, які можуть прикрасити спільні подвір’я новими й незнайомими, проте гарними квітами? Чи усвідомлюють свій обов’язок прийняття, людського й соціального? Чи розуміють українці, які починають життя на новому місці, необхідність вчити мову нових для них соціальних і культурних екосистем? Чи бачимо ми тепер наші простори як відриті й рухомі, чи готові приймати зміни, які приносять внутрішні переселенці, й змінюватися самі? Чи є в нас тут місце для спільної праці й уважного вслухання? Яке воно? Де?

Як живуть люди під окупацією? Чи чуємо ми їхні голоси? На яких радіохвилях? Як на них налаштуватися? Чи є в нас радіоприймачі?

Яким стає відчуття дому в людей, змушених виїхати з України через війну? Як їм ведеться на чужині? Що відбувається з їхніми життями? Що вони втрачають, а що, коли це стається, набувають? Чи розуміємо ми, що їхні життя, попри те, що на їхні голови не падають ракети, бомби і дрони, також руйнуються війною? Про що їм болить, як їм болить? Ми взагалі ще розмовляємо одні з одними?

Яким стає відчуття дому в людей, що повертаються з-за кордону? Чи готові ми приймати їх без докорів та порівнянь? Чи усвідомлюємо, що повернення – не лише про квадратні метри простору, а й про бодай маленький ослінчик любові, щоб бути вдома?

Яким стає відчуття дому в людей, що стають військовими? Що для них це відчуття дому в окопі: побратими й посестри, земля в бліндажі, коти з прифронтових територій? Хтось узагалі питав? А коли вони ненадовго повертаються додому у відпустку? Як вони бачать свої-несвої цивільні міста, як почуваються в них? Про що їхні болі й жалі? Чи ми знаємо?

Яким стає відчуття дому у військових, коли вони знімають піксель? Хтось говорить про це з ветеранами? Чи готові ми змінювати наші міста, містечка, села, лікарні та інші громадські й приватні простори під потреби ветеранів, які втратили на війні здоров’я? Де закінчується риторика про героїв і починається необхідність змінюватися самим?

Як спотворюється відчуття дому у тих, чиї близькі загинули на війні? Дому, в якому про найдорожчих людей нагадує кожна дрібничка?

Чи думаємо ми про військові цвинтарі як про останню домівку для тих, хто вже не зможе взяти участі в будь-яких розмовах про відчуття дому? Чи готові включати у простір цих розмов наших мертвих? Чи готові до того, що наша уява про пам'ять може бути різною, проте має бути гідною?

Як змінюється відчуття дому у тих, хто все ще має дім, досі тут, нікуди не виїздив? Що роблять із цим відчуттям обстріли, відключення електрики, нові й нові могили друзів і рідних на військових цвинтарях? Що втрачають ті, хто все ще має примарну приватну власність?

Чи наше відчуття дому тепер лише про втрати, чи також про будування? Тих, хто руйнує, ми знаємо. А от чи знаємо ми наших архітекторів, інженерів, будівельників, виконробів, монтажників, мулярів, теслей, ремонтників, бетонярів, покрівельників, зварювальників, електриків, сантехніків, газовиків, штукатурів, плиточників? Чи бачимо себе в цих ролях? Чи готові брати на себе відповідальність за свою ділянку роботи? Роботи не тільки практичної, а й людської. Можливо, передовсім людської.

Бо мати відчуття дому, на фронті й в тилу, в Україні й за кордоном, – критично важлива інфраструктура українського буття й виживання. І побудувати, відремонтувати чи відновити його одній людині може лише інша людина. Як тут із ремонтно-будівельними роботами, вони взагалі ведуться? Чи усвідомлюємо ми, що відбудова наших людських і соціальних екосистем буде не колись, а має вестися просто зараз, на вчора? Чи є нам, як писав Іздрик, на кого себе помножити? Чи готові ми зробити облік не лише нашої стійкості, а й слабкості? Чи готові чесно говорити не лише про місця нашої сили, а й вразливості? Говорити – щоб прокладати нові й нові шляхи людяності там, де щодня й щоночі їх руйнують росіяни.