"У стадії заморозки": Наталя Терамае про контексти Фінляндії

Наталя Терамае — журналістка, культурна менеджерка, ініціаторка мультидисциплінарного фестивалю культури #UkraineSeason у Фінляндії та фестивалю кіно Ukrainian Film Days.

У цьому есеї, написаному в межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі", вона говорить про культурні контексти країн Балтії та на прикладі Фінляндії міркує про те, як розбудовувати культурну дипломатію між країнами.

Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

Десять років я "була у світі". З 2014-го по 2024-й, живучи за кордоном, працювала в академічній сфері та культурній дипломатії, поширюючи знання про Україну та протидіючи таким чином російській пропаганді.

Це була титанічна праця з неспівмірно витраченим зусиллям результатом: у часи, коли навіть в Україні мало кому ще був потрібен український Ріпин, а самоцінність української культури викликала саркастичну усмішку в теперішніх її промоутерів.

Було багато роботи, багато контактів. Та й розголос і результат був. Але…

Тепер, у січні 2026-го, я сиджу в замерзаючому Києві, куди переїхала з чоловіком і дітьми, і міркую, чому лише кілька людей із закордонного життя поцікавилися "Як ви?".

Мої роздуми прагматичніші: з лютого 2022-го і на кілька років "підтримувати Україну" було мейнстримом. Тепер я знаю досить історій цинічного використання синьо-жовтого прапора, щоб заробити соціальні бонуси: медійне висвітлення, кар'єрне зростання чи банальне заробляння грошей. Тому я так ціную тих, хто тихою сапою і невтомно й досі, можливо, з перервами, можливо, з розчаруваннями й утомою, але й далі з нами.

І тут ідеться не буквально про підтримку України. А про розуміння, де зараз світ і як ти готовий протистояти злу. Буквально, як у "Зоряних війнах": є Імперія і є Альянс повстанців.

Наш світ фрагментується на очах. І теперішнє заціпеніння України у морозно-енергетичній кризі видається метафорою цієї фрагментації. Світ ошелешено спостерігає за вибриками федерального уряду США: операцією у Венесуелі, посяганнями на Гренландію, шизоїдними іграми в мирову угоду з Росією.

У передчутті нестримуваного апокаліпсису природно намагатися встигнути надихатися. Так діє більшість. Меншість намагається акумулювати ресурси й продумати плани B і C. Виживуть найцинічніші й найпрагматичніші.

Україна тут у двоякій ситуації. Так, ми найкраще знаємо, як адаптуватися до екстремальних умов. Але задекларована стійкість, що візуалізувалася у поламаному слогані "I’m fine", зіграла з нами злий жарт. Ми так боялися бути знову жертвами, що зламалися у своїй силі — десь у куточок забився інстинкт самозбереження.

У той час, коли світ дозволяв собі бути розмаїтим — офісним, карнавальним, кар'єрним, прайдовим, імпозантним чи серйозним, — українці мали законсервуватися у своїй незламності.

У 2024 році я придумала фокус-тему для серії культурних заходів #UkraineSeason у Фінляндії — "Жінка під час війни". Там було багато стійкості — від дизайну у стилі "Це воює вона" й фільму "Невидимий батальйон" — і до крихкості цієї сили у поезії Ярини Чорногуз та документальному фільмі про "лотт", забутих фінок-волонтерок у Другій світовій. Це був рік, коли ширився концепт "утоми від війни".

Ще у 2022 році, співпрацюючи із Helsinki International Film Festival, я написала, на мою думку, точне й щире слово у фестивальному буклеті — "To talk. To hear. To frame". Чи почули нас? Відповідь надійшла наступного року, коли українська програма вже була нецікава, а втиснути українських продюсерів в індустріальну секцію вдалося раніше забороненим для мене прийомом: згадкою про вбивство Росією Вікторії Амеліної.

Далі були парадні повернення російських фільмів у фестивальні програми (навіть найлояльніших до нас фестивалів), російських музикантів на світові сцени й російських творів у світові театри.

При цьому всьому є багато позитиву — це прорив у сферах, де десятиліттями нічого не робилося. Наприклад, переклади. Ще 2021 року останнім українським автором, якого перекладали фінською, був Курков, виданий на початку 2000-х, і переконати видавців опублікувати щось нове було нереально. А вже станом на 2025-й маємо по кілька книжок щороку, відзнаку для найдосвідченішого фінського перекладача Ееро Балка й кілька нових імен, що працюють із перекладами української літератури.

Водночас фіни відмахуються від актуальності загроз російської колоніальної політики, що нормально собі так процвітає у Фінляндії. "Хороші росіяни" роблять собі імена на українській темі: видають книжки, роблять переклади, організовують українські концерти. У той час, як відбувається повзуча окупація українських територій, російські ділки продовжують культурну окупацію. Переклад Жадана росіянином із російської наразі є одиничним випадком, але він унормовує культурну апропріацію та продовжує російську колоніальну експансію.

Буття у світі вимагає фізичної присутності. Треба бути живими, треба мати свою територію, треба пильнувати свої кордони — територіальні, ментальні, культурні. Треба не боятися бути агресивними. І не боятися бути жертвою, щоби зрозумілою стала співмірність лиха. Але й жертва може давати відсіч.

У березні до мене приїде фінська письменниця. Вона хоче описати, як краса дозволяє нам опиратися злу й підтримувати жагу до життя. Це буде час, коли земля вивільнятиме своє тепло в готовності родити. У повітрі вже пахнутиме любов'ю. Ми підемо до віковічної Софії Київської. Побачимо барокову лавру Мазепи й модерністську лавру Їжакевича. Підемо в найкращі у світі київські салони краси, бо якщо британки покладалися у своїй стійкості на червону помаду, то чому українки не можуть покладатися на татуаж і уколи ботоксу?

Бо ще де шукати краси, як не в Києві, який оживатиме після одного з найбільших воєнних злочинів проти цивільного населення, скоєного росіянами?