Українська історична і культурна памʼять: члени Капітули про книжки номінантів на Премію імені Юрія Шевельова

Перед церемонією нагородження лауреата Премії імені Юрія Шевельова 2025 року, що традиційно відбудеться в Києві 17 грудня – в день народження класика, – члени Капітули діляться думками про книжки авторів, що потрапили цьогоріч до довгого списку. Усі книжки, які увійшли до довгого списку, можна буде придбати на фестивалі Дні есеїстики, який відбудеться 11-14 грудня у Києві.

У третій частині ми розповідаємо про книжки Віри Агеєвої, Дмитра Кулеби і Володимира Ярославського, Мирослави Пінковської. Наступні частини відгуків будуть опубліковані найближчим часом.

Андрій Павлишин про книжку Віри Агеєвої "Проти культурної амнезії. Есеї про національну пам’ять та ідентичність"

Україна провадить важку і криваву війну проти фашистської Московії. Українки та українці гинуть за нашу землю, за нашу суб’єктність, за нашу волю. Але центральним, метафізичним полем бою залишається ідентичність, водночас із мовою та культурною пам’яттю. І потужним воїном у цій війні виступає Віра Агеєва зі своєю книжкою "Проти культурної амнезії. Есеї про національну пам’ять та ідентичність".

У високих зразках академічної, а водночас популярної прози авторка показує безцінний ресурс кшталтування колективних уявлень українок і українців про самих себе, яким є національна література, котра повертається після століть цькувань, деформацій, принижень і просто фізичного знищення творців, архівів і бібліотек, до повноцінного суспільного функціонування. Особливо близькі мені ті розділи книжки, які відстоюють трагічну спадщину совєтських часів і опонують популістичним оцінкам доробку "вцілілих" за ціну компромісів і вдаваної лояльності геніїв.

Але, на гадку Віри Агеєвої, водночас слід знайти важливу рівновагу в формуванні національної пам’яті з тим, "що пишеться в самому серці пітьми і дивом видобувається з неї на світло" тим досвідом, "що закарбовується на останній смертній межі", себто творчістю нонконформістів і нонконформісток, котрі дали зразок етичної твердості та послідовності у відстоюванні української ідентичності. Це особливо важливо зараз, коли перед нашою літературою постав новий виклик: "Свідчити [про війну], розповідати, шукати мову, яка зміцнює відчуття спільноти, солідарности й взаємодопомоги, так потрібних тоді, коли враз зруйнувалося все попереднє життя", і нам усім доводиться "вибудовувати нові ієрархії вартостей, вростати у ґрунт, який загрозливо хитається".

З огляду на інтелектуальну та літературну вартість, всіляко рекомендую книжку Віри Агеєвої до читання і відзначення як вагомого внеску в оборону України та розвиток її унікальної тотожності засобами есеїстики.

Оксана Хмельовська про книжку Дмитра Кулеби та Володимира Ярославського "Дипломатична кухня воєнного часу"

Видавництву провокація вдалася. Змішування рецептів, складних колізій української дипломатії напередодні і після 24 лютого, екскурси у всесвітню історію – це не те, чого очікуєш від книжки політика. Скажімо, схожі відчуття з'являються, коли куштуєш кулінарні витвори від шеф-кухарів у ресторані, якщо перед цим твоє смакове різноманіття обмежувалося комплексним обідом у ближній їдальні. Утім, видавництву вдалося концептуалізувати цю ідею, і дві лінії жодним чином не суперечать одна одній, а доповнюють і розширюють. За кожним пунктом у меню – аперативами, закусками, дижестивами – з десяток історій, які стосуються дипломатичних потуг України. Якісь доволі сентиментальні: під час відвідин українського ресторану британський очільник МЗС Джеймс Клеверлі і його колеги, смакуючи страви, навіть не помітили відсутності води та світла. А після історій про російську нелюдськість в Алеппо стає уже не до смакування життям і думок про табуле.

Із "Дипломатичною кухнею воєнного часу" можна ознайомлюватися хронологічно – читач має унікальну нагоду увійти до зал Ради Європи; відчути, як бехребетність європейців змінилася після новин із Бучі; відвідати багатообіцяючу вечерю з принцом Саудівської Аравії, який обіцянки не дотримався; заглянути у кошик, який Кулеба відправив дружині очільника МЗС Білорусі на відпочинку в Одесі, який теж не врятував нас від введення військ із території "сябрів". Книжку можна читати й за географічним принципом – плутаючись у скаженій логістиці 10 країн Латинської Америки за 7 днів, вирушаючи з Польщі альтернативними маршрутами українських вантажівок із зерном чи вперше відкриваючи українські представництва в таких різних країнах Африки.

Кулеба щедро ділиться інтимними деталями, розмірковує про те, що важливішими мають бути конкретні дії, а не слова очільника держав, нахвалює неординарні дипломатичні кроки Зеленського, але й дипломатично змальовує своє звільнення. Часом голос Кулеби звучить як голос коуча – політик не забуває рясно підкреслити свою професійність і здобутки, ерудованість і проникливість, твердість і винахідливість, від чого може з'явитися трохи приторний післясмак. Однак це не порушує добре сконструйованої книжки – так, із есеями! – з легкою, запашною мовою про виборювання голосу для України у часи війни.

Роман Веретельник про книжку Мирослави Пінковської "Портрет в інтерʼєрі долі"

"Портрет в інтер'єрі долі" Мирослави Пінковської – це широкий ретроспективний документ минулого, написаний у стилі, що поєднує мемуари, есе та сповідальну документалістику. Окремі розділи зосереджуються переважно на періоді ранньої зрілості письменниці, але охоплюють декілька десятиліть, поєднуючи минуле і сьогодення в панорамному огляді зусиль різних поколінь зберегти, а потім побудувати свою вимріяну Україну.

Подібно до Гемінґвея в "Свято, яке завжди з нами", Пінковська озвучує час, місця та людей, яких уже немає в живих. За словами авторки: "Я зібрала їх у книжку як данину пам’яті друзям чи просто роздуми про людей видатних, але не завжди знаних. А мої герої заслуговують вдячного слова, бо всі вони в той чи інший спосіб наближали вільну і незалежну Україну".

Герої Пінковської – розмаїті. Це і люди, яких вона добре знала, видатні особистості в культурологічних колах: Роман Крип'якевич, Михайлина Коцюбинська та Роман Корогодський. І менш відомі в культурному полі постаті, як от медик Петро Мощич та військовий-підводник Євген Лупаков; чи люди з найближчого оточення авторки – перша вчителька Романа Дідик. Усі вони представлені на сторінках книги не тільки як рушійні сили своїх поколінь, але і як живі люди, з їхніми щоденними негараздами та радощами. У багатьох випадках герої книги перетинаються між собою, а їхні історії об'єднує завжди присутня авторка, якій сукупно вдається створити яскравий портрет покоління, а то й кількох поколінь. Як у Гемінґвея оживає Париж, так само у Пінковської оживають Львів і Київ – зі своїми вулицями та особливими місцями, і публічними, і приватними.

Особистий лист Мирослави Пінковської до знакових людей її, як і України минулого, любляче описує той час, який і сьогодні відгукується своєю живою присутністю – це обов’язкове читання для всіх, хто прагне глибше зрозуміти ту епоху, написане з любов’ю авторкою, яка є її невід’ємною часткою.