Коли письменники беруть участь у війні: члени Капітули про книжки номінантів на Премію імені Юрія Шевельова-2025

Перед церемонією нагородження лауреата Премії імені Юрія Шевельова 2025 року, що традиційно відбудеться в Києві 17 грудня – в день народження класика, – члени Капітули діляться думками про книжки авторів, що потрапили цьогоріч до довгого списку. Усі книжки, які увійшли до довгого списку, можна буде придбати на фестивалі Дні есеїстики, який відбудеться 11-14 грудня у Києві.

У другій частині ми розповідаємо про книжки Артура Дроня, Богдана Журавля, Артема Чапая і Артема Чеха. Наступні частини відгуків будуть опубліковані найближчим часом.

Олексій Панич про книжку Артура Дроня "Гемінгвей нічого не знає"

Про минулі війни ми знаємо з двох джерел: від істориків та митців (переважно літераторів). Історики розповідають нам, що відбулося. Митці допомагають зрозуміти сенс того, що відбулося – тобто пов’язати це минуле з нашим теперішнім життям.

Артур Дронь на власному досвіді виявив – і переконливо пояснив – що у цьому зверненні до минулого є підступна пастка. Ми накладаємо на нові трагічні події готовий набір сенсів, вистражданих минулими війнами, і тільки безпосередній досвід участі в цих нових подіях дає змогу зрозуміти, що ті минулі сенси тут не працюють. Ба більше: спроба застосувати їх до сьогодення виявляється руйнівною. Вона не може зарадити, а навпаки, завдає додаткового болю. Саме такий біль відчувають українці, коли західні інтелектуали, дивлячись на нашу війну очима Ремарка чи Гемінґвея, черговий раз згадують "про "війну путіна", страждання обидвох народів, розподіл території політиками" тощо. Адже наша війна – "не за території, а за існування". А про таку війну Гемінґвей і справді "нічого не знає".

Натомість сьогоднішній агресор чудово знає, як цим минулим досвідом можна зманіпулювати. "Якщо зараз не відійти від Ремарка", застерігає Дронь, "то можна не стямитись, як його словами заговорять росіяни. (…) Колись вони використають Ремаркову позицію бідних обманутих хлопчиків, щоб відбілити себе". Ось чому нам "потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною. Література звикла засуджувати зброю. А має натомість відокремити тих, хто зі зброєю нападає, від тих, хто зброєю захищається".

Після таких слів хочеться сказати "Амінь!". І це буде дуже доречне слово, бо другою наскрізною темою книжки Артура Дроня є Бог на війні. Й не загалом на будь-якій, а саме на цій, на нашій. Дивовижним чином, Артуру Дроню вдається прямо пов’язати страждання воплоченого Бога зі стражданнями тяжко пораненого солдата, а переживання Марії за свого сина з переживаннями солдатської матері, яка теж "любить і виховує свою дитину, але мусить прийняти, що вона належить не лише їй".

Присутність Бога і божественного в людському житті для Артура Дроня не метафора, а повсякденна реальність.

"Один Миколай — той, що святий, — дивився на нас із великого церковного календаря на стіні, а другий — той, що замкомбата, — розстібнув ремінець на шоломі й закурив".

Саме тут, у граничному існуванні на межі життя і смерті, нам розкривається справжній сенс Боговтілення. "Щоб ми у своїх клопотах і випробуваннях не могли дорікнути Богові, ніби Він не знає, як нам важко", "Бог взяв і все це пережив також". Він увійшов "до нашого життя через двері тіла, щоб засвідчити весь наш досвід". І як Йому після цього дорікати несправедливими смертями, що їх несе з собою війна? Адже "Його й самого несправедливо вбили".

"Утім, справа не в Бозі — є він там чи нема, — справа в нас".

Цей смисловий трикутник – реалії української війни, реалії європейської культури з її досвідом минулих війн та реалії Бога на нашій війні – робить книжку Артура Дроня по-справжньому унікальним явищем, гідним стати поряд з вершинами європейської літератури, породженими досвідом минулих і зовсім інших війн. Щиро сподіваюся, що її переклад європейськими мовами не забариться – бо вона справді того варта.

Володимир Єрмоленко про книжку Богдана Журавля "Букурія"

Коли медик стає письменником, люди чекають від нього діагнозу хвороб душі – і, можливо, порад щодо засобів лікування. Коли письменником стає військовий медик, описувати хвороби кожної конкретної душі, мабуть, уже недоречно. Він описує хворобу всесвіту.

У цьому описі мало романтики, немає рожевих окулярів, багато фаталізму – але це той, давньогрецький, фаталізм, який породжував історії про гідність – немов пливучи проти течії. Той самий фаталізм, який створював міфи про героїв - тобто тих, хто кидав виклик сильнішим за них.

Коли хірург стає письменником, його письмо стає матеріальним, точним, гострим, анатомічним – у ньому мало простору для сентиментів, але залишається простір для сильних почуттів.

Богдан Журавель написав дуже сильну книгу про війну, в якій дуже багато його власного досвіду, дуже багато хірургічної точності й людяної чуттєвості. Це книжка зсередини пекла. Це його, пекла, анатомія.

Але книжка називається "Букурія". Румунською bucuria означає радість, щастя. В Молдові є кондитерська фабрика з такою назвою. Журавель "Букурією" називає уявний корабель своєї фронтової команди, порівнюючи її з командою аргонавтів. Як і з походу "Арго", назад повернулися не всі. Як і тоді, адаптуватися до мирного життя (якщо таке настане) зможуть не всі.

"Букурія" – це книга про те, як "звичайні люди… всього-на-всього якісно роблять роботу і тим самим виконують найбільший людський подвиг за останні пів століття".

"Кожен на своєму місці, і то є найбільшим щастям і найбільшою радістю". Ось чому Букурія.

Ця книга ближча до художньої прози, ніж до есеїстики. Можливо, це справді роман, як заявляє його автор. Якщо так, то це дуже сильний роман. Про звичайних людей, які роблять надзвичайні речі. Must read.

Тамара Гундорова про книжку Артема Чапая "Не народжені для війни"

Війна народжує нову літературу. Одне з підтверджень цього – книга есеїв Артема Чапая "Не народжені для війни". Вона засвідчує, як комбатанське письмо трансформується з суб'єктивної розповіді про щоденне життя, власні переживання, спогади, а також біль і жах утрат на інтелектуальне письмо. Війна дає небувалий досі життєвий досвід та незнані досі переживання, і писання зі свідчення перетворюється на філософію й проростає новими інтелектуальними асоціаціями та смислами. Воно, однак, лишається глибоко персональним, де без сорому можна зізнатися, що ти плачеш, що нервуєш перед зустріччю з російськими полоненими, бо не знаєш, як поведешся, де зізнаєшся у тому, що трапився "конфуз", і чесно розповідаєш про свою зустріч з недогодованим і незахищеним у житті, часом беззубим "народним військом".

Виправдати писання про війну можна хіба тим, що це буде потрібно для історії – пише Чапай, і він пише "зсередини часів, а не пізніше", щоб засвідчити й уберегти від фальшивих наративів, які народяться в майбутньому. Це письмо звідти, де "прокидаєшся від гарного сну — а в реальності досі війна", де здається, що світ звужується до ями бліндажа і неважливих розмов про інше – "діти, кредити, дружини, сімейні проблеми". Але насправді есеї Чапая про те, що світ є розімкнутим колом, і він вміщує все, що знаєш, що читав, де був, що бачив, чим жив і з ким зустрічався. І про те, що Морок не здатен знищити відчуття спільності не лише зі своїми людьми, але навіть з кожним бездомним собакою і торішньою пожухлою травинкою.

Мирослав Лаюк про книжку Артема Чеха "Гра в перевдягання"

Мені сподобалася книжка Артема Чеха "Гра в перевдягання" – вона чесна і добре написана.

Коли через кілька тижнів після повномасштабного вторгнення ми зі студентами повернулися до пар, я дав завдання написати текст на тему "Перший день". Потім, читаючи ці роботи, усвідомив, що всі вони шалено схожі: прокинулися, зібралися, спробували виїхати або вирішили залишатися й готуватися до нових умов. І цього року в довгому списку премії Шевельова є багато схожих між собою книжок від імені військових (схожі – це не про те, погані вони чи хороші, книжка Чеха теж схожа на інші). Часто ця лінія така: мобілізувався, перші бої, втрати, контакти з цивільним світом, деталі бойового досвіду. Іноді різниця між книжками – стилістична: прямолінійно-саркастична, молодечо-свіжа, мемуарно-рефлексивна. Або – різниця в тім, як людина пише, акцентує, помічає, узагальнює.

Книжка Чеха – пряма, яскрава, образна, вона про лисиць і оленів, музику й вино, вона глибока, часом нігілістична й безсоромна, а тому правдива, нервова, жива, а тому комусь може не сподобатися, бо вона точно нічого не хоче прикрашати.

"Потім за ранковою кавою обговорювали, куди ж зрештою впало, чиї там будинки стоять, хто зі знайомих мешкає в тому чи іншому районі. – Мамка моя в будинку навпроти. / – Злякалася? / – Мамка? Мамка злякалася. Та їй полєзно. А от будинок жалко. В дитинстві я там у підвалі дрочив".

А ще ця книжка не дає надії. Часто це одне з критичних кліше – звинуватити твір у тому, що він не дає надії. Але чому книжки мають давати надію? Ми ж не в дитячому садку.

Часто думаю про цю фразу з фільму Франсуа Озона: "Надія – це отрута". Так, надія дає мотиви жити й діяти, але книжка Чеха радше говорить про інше: війна триває довго, ти не зовсім дурний, і ти мусиш бути готовим до того, що одного дня всі ілюзії рухнуть.

З іншого боку: хоча особливо сподіватися нема на що, але ти є тут, і ти живий. Навколо – події великого масштабу. І в цьому масштабі, де сплавлюються мільйони людських життів, де Зло може перемогти яке-не-яке, але щось, що рухалося в бік Добра, здається, що мусить бути втручання вищих сил. Бо якби вони нас полишили, ці вищі сили були б назавжди дискредитовані. І будуть. А потім усі забудуть.

Зрештою нас оточують наші бібліотеки, у мобільних додатках є наші треклісти, ми в альтанках п’ємо ігристе з друзями, неодмінно Moët – і все це не зникне. Поки все це не рознесе ракета. Багато з цього можна частково відновити, докупити. Хочеться хіба щоб цього всього хотілося.

І тут Чех: "…мене не полишало усвідомлення тимчасовості мого перебування тут. Їдке таке і колюче усвідомлення, просякнуте незворотністю, конечністю, смертністю". А ще в цей ряд після "коНЕчністю" я б додав слово "коНЧеністю". Бо все навколо – тотально кончене: цивільні, військові, командири, підпорядковані, ігристе вино, сосиски в тісті, особливо кончений історичний момент і ті "вищі сили", про які було згадано, а ще – кончений я, і ви теж кончені, і ця та інші книжки, і рефлексії про них, бо — читайте останнє речення цієї книжки.