Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.
Кілька тижнів тому я давала коментар знайомому іспанському журналісту. Надихнувшись поїздками в Україну, він вирішив робити розсилку, в якій міг би більше говорити на ті теми, які не вдається зачепити в загальному потоці новин. Наприклад, про те, як виглядає і відчувається життя в Україні поза заголовками, глибше за них. Мій коментар, власне, містив детальну розповідь про те, як я, цивільна киянка, проживаю масовані ракетні та дронові атаки, які цього року стали частішими для всіх тилових міст, зокрема й для столиці.
Я розповіла про те, як проглядаю моніторингові канали, як оцінюю рівень небезпеки, як почуваюсь, коли над будинком летить шахед, і чи страшніше це, ніж коли пролітає ракета (відповідь — ні, страшно і те, і те). Розповіла про те, як часто думаю про власну смерть і як даю собі з тим раду (відповідь — часто і працюю над цим у терапії). Зрештою, розповіла детально про одну із серпневих атак: в той самий ранок, коли росіяни били ракетами по центру міста, я намагалась встигнути на інтерсіті. І таки сіла на свій поїзд, хоча того ж ранку ворог бив також по залізничному депо і знищив чимало вагонів.
Коли я прочитала той випуск розсилки, відписала журналісту: "Моє життя тут схоже на екшн-фільм". І подякувала, звісно, за чуйність та роботу. А ще задумалась, як цей текстовий екшн зі звуковими ефектами (розсилка містила також аудіозапис роботи ППО) сприйме якийсь умовний іспанець, що читатиме цю розсилку в сонячній і розслабленій Валенсії чи Каталонії. Пожартувала, що Іспанія, на відміну від більшості західної Європи, — поза полем досяжності російських дронів і ракет. Поки що.
Врешті-решт, хоч я й раділа тому, що чергове свідчення про цю війну досягло якоїсь кількості іноземних читачів, не змогла себе переконати, що цей текст зможе направду підштовхнути умовного іспанського читача до дій. Не тому, що я не вірю в цього читача. А тому, що від початку повномасштабного вторгнення Росії проти України я багато працюю з іноземними журналістами, а заразом аналізую та вивчаю, як ті чи ті історії, факти, наративи сприймаються ними і нами, як сприймались до і після початку великої війни. І виглядає так, що більшість із нас (людей по обидва боки кордону Україна — ЄС) просто не може, не готова, не здатна повірити, що щось таке жахливе, як війна, може трапитися з кимось із нас. Допоки війна не приходить у твій дім.
Я давала свій коментар у дні, коли Росія вже відправила зграю дронів на територію Польщі, а польська влада вже мала час відреагувати на інцидент. Я спостерігала за тим, якими збентеженими виглядають ці реакції. І як схожі на спробу радше заперечити, ніж визнати загрозливі факти, на спробу винайти який завгодно, крім чесного, спосіб публічно інтерпретувати цей удар.
Я давала свій коментар, перебуваючи в короткій робочій подорожі до Берліна. В ті дні там саме тестували сигнал оповіщення про надзвичайну ситуацію. Іноземні колеги переживали, чи не тригерне мене цей сигнал (ні, не тригернув, радше роздратував, бо його було складно вимкнути і телефон довго й надокучливо волав). Натомість мене цікавило, чи тестують там не лише сигнал, але й алгоритм подальших дій. Виявилось, що ні. Знайома німецька журналістка пожартувала навіть: "Що ти, це ж усього лише 3,5 року вашої війни".
Я давала свій коментар у період чергової власної професійної кризи. Як уже зазначала, від початку повномасштабного вторгнення я працюю з іноземними журналістами й авторами, комунікуючи Україну, пояснюючи її. І рано чи пізно будь-хто в цій сфері стикається з питанням: "А для чого я, власне, це роблю?", "Чи має ця робота результат і сенс?".
Я бачила, як журналісти й редактори, які приїжджали на організовані мною програми, змінювали уявлення про нас. Живий контакт, подорожі, зустрічі з представниками різних сфер допомагали тим, хто раніше знали Україну лише зі стрічок інформаційних агенцій, отримати 3D- і навіть вау-ефект. Вони казали, що теми, які здавались важливими звіддалік, виглядають тепер неактуальними. Натомість їхали додому з новими ідеями, фокусами, знаннями, контекстами.
Я бачила і те, як журналісти, провівши в Україні тижні й місяці, лишались у рамках тих ментальних й інтелектуальних схем, які привезли зі своїх домівок, університетів, культур. Я щиро раділа першим і болісно переживала власні провали (принаймні так я їх сприймала) в роботі з другими. Запитувала себе — як і що можу змінити? Чи хочу? Чи маю? Словом, дуже багато питань не знаходили переконливих відповідей в моїй голові.
Зрештою, більшість із нас на цьому шляху вирішує просто продовжувати. Бо, звісно, поза всіма емоційними гойдалками тверезий погляд і аналіз ситуації підказують: ми маємо постійно будувати ці мости. Ми як нація і держава так довго не мали голосу, не почувались рівноправними, а тепер цей голос здобуваємо (але досі не здобули). До того ж, як не крути, потребуємо союзників, партнерів. До того ж стільки ще не поясненого маємо — і собі, і цим іноземним їм. Що більше заглиблюєшся в тему кроскультурного спілкування, то більше дізнаєшся про те, як довго, віртуозно і масовано Росія чинила на цих наших іноземних друзів та потенційних партнерів свій вплив. Тож виглядає так, що ця інформаційна робота таки має сенс.
Я випрацьовувала власні правила того, як краще комунікувати нашу країну для журналістів. Тут усе насправді просто, хоча й часо- та енергозатратно. Перше й головне: правда — наш найкращий друг. Що чесніші ми, то важче нас підловити, то більше зрештою довіри. І хоч як хочеться приховати весь безлад, на який, здається, перетворюється наш внутрішньополітичний оркестр, не маємо іншого вибору, крім як першими й відверто про цей безлад розповідати. Бо ж усе одно дізнаються, і тоді на питання буде відповідати ще неприємніше, а повертати довіру — ще важче.
Словом, перше і головне правило — робити й говорити так, щоб не було соромно ні одразу, ні колись тоді. Принаймні за себе. Позиція українських журналістів чи представників громадянського суспільства тут насправді чи не найбільш виграшна. Бо хто, як не представники цих секторів, першими розслідували й викривали, поширювали й ставали на захист, власне, обстоювали все, що є синонімічним до демократичних прав і свобод. Тобто саме того, за що воюємо і що, як віримо, об'єднує нас із нашими західними друзями та потенційними партнерами.
Друге правило — бути терплячими й не втомлюватись пояснювати те саме. Робити це, приділяючи увагу найменшим нюансам у контекстах, з яких походить співрозмовник. І це, мабуть, щось особливо складне. Бо головним відкриттям, яке стається в роботі із західноєвропейськими журналістами, є таке: ті, хто так пильно ставляться до нашої заангажованості, ставлять під сумнів наші слова лише через те, що ми — сторона конфлікту, насправді завжди заангажовані самі. Причому цілком легально, але, можливо, не завжди цілком усвідомлено.
Бо західноєвропейські журналісти апелюють до об'єктивності та стандартів, але водночас кожне їхнє медіа має чітко артикульовану політичну позицію, своє місце в політичному спектрі. І ця належність неухильно веде до формування дуже конкретної та часто непорушної призми, через яку журналісти дивляться на і пишуть про світ. Простий приклад — італійські ліві, які можуть скільки завгодно часу провести поруч із нашими солдатами на фронті, а потім писати матеріали про те, що постачання зброї Україні лиш продовжує війну. Прочитавши таке, доводиться вмикати терпіння й винахідливість, аби знову й знову, щоразу трохи по-іншому пояснювати щось про українське суспільство і про російсько-українську війну.
Третє правило — очевидне, але теж непросте. Маємо постійно пропонувати щось нове, бажано — оптимістично-обнадійливе, в ідеалі — чимось близьке різним західноєвропейським аудиторіям. На четвертому році повномасштабної війни пропонувати щось принципово нове, а тим паче позитивне — той ще виклик. Особливо тоді, коли хочеться постійно кричати і нагадувати про нові зруйновані вщент села й міста, полон і катування, вбитих військових і цивільних, індоктринованих українських дітей.
Цей список болісного й важливого лиш розширюється, але, на жаль, виглядає найменш привабливим для іноземних редакторів. Тут, до слова, про редакторів. Живучи й працюючи в динамічному, гнучкому, адаптивному українському медіаполі, доводиться приймати ще один виклик: іноземні редакції найчастіше очолюють дуже консервативні й переважно дуже поважного віку чоловіки. Вони заледве схильні до експериментів, ризиків, сумнівів у сформованих десятиліття тому поглядах, не вбачають сенсу в роботі їхніх журналістів в українських (і не тільки) полях. Звісно, така робота обходиться редакціям дорого, але причина вкрай рідко тільки в грошах.
Якщо не занадто заморочуватись екзистенційними питаннями, робота з іноземними журналістами — вкрай цікава, хоча й відверто складна. Та й сенс у ній направду є. Просто на один випадок, коли увага журналістів до питання привела до потрібних змін, зазвичай трапляється сотня історій, коли здається, що бажаного ефекту не досягти. Ми ж хочемо дуже відчутних зрушень, для яких, на жаль, потрібен час. Час, який так болісно сприймається в нас, і у відносинах з яким так вільно почуваються наші іноземні друзі та потенційні партнери. І тоді для підживлення мотивації потрібно щось іще. Щось, можливо, не таке красиве й місійне, можливо, навіть негарне й зле.
Так от, коли я давала коментар іспанському журналісту про досвід життя в умовах повітряних атак і коли ходила розслабленим Берліном, згадала рецепт, яким поділився зі мною один український експерт. Він дає набагато більше коментарів для іноземців, час від часу пише для них аналітику. Тож якось у момент чергової зневіри я дякувала йому за зустріч з іноземними журналістами і висловлювала сподівання, що сказане на цій зустрічі було по-справжньому почуте. А той напівжартома відповів: давно говорить лише для того, аби потім, коли все спрогнозоване станеться, мати право сказати "А я ж казав".
Цей рецепт, мабуть, дуже приземлений. Можливо, свідчить про зневіру і не вселяє оптимізму. Але я дописую цей текст у день, коли аеропорт Мюнхена тимчасово закрили через невідомі БПЛА. Те, що це відбувається, зовсім мене не тішить. Але також думаю: можливо, саме це додасть ваги словам всіх тих українців, які говорять від України і про Україну з іноземними друзями та партнерами протягом усіх цих років. Бо реальність, зрештою, сильніша за нас. Бо виходить так, що ми як суспільства маємо спільний досвід заперечення реальності війни аж до її тотального настання. Але водночас виглядає так, що наші експертні (тривожні й бентежні) прогнози завжди були варті довіри, мали підстави та сенс.
