Словник миру: Катерина Ботанова про те, як говорити зі світом про війну

Катерина Ботанова — дослідниця культури, кураторка, письменниця. В есеї, написаному в межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі", вона міркує про те, як війна впливає на словник та якими словами варто говорити про мир.

Проєкт "Бути у світі" реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

На черговій міжнародній панельній дискусії про силу мистецтва я сиділа на сцені величезного театру в невеликому містечку Луґано, столиці єдиного швейцарського італомовного кантону Тичіно.

В аудиторії — мистецькі менеджери з усього світу, делегати щорічної конференції Міжнародної асоціації виконавських мистецтв (ISPA). Зі мною на сцені у дискусії "Мистецтво в конфліктах: опірність і надія" — менеджерка програм Близького Сходу Британської ради, єгиптянка з Каїра, голова британської організації, яка захищає права бристольських музикантів з інвалідністю, і в кріслі поруч зі мною директорка італійської організації Opera for Peace, із блискучо-червоними підошвами стилето Christian Louboutin. У її операх баритон із Петербурга співає разом із молодим тенором із Маріуполя ("який, на щастя, встиг виїхати ще до війни", зауважує вона) і немає між ними ніякого конфлікту.

Тим часом конфлікт майже розгортається просто тут на сцені, знову і знову, на черговій сцені чергового європейського театру. Адже пані у дорогому взутті дуже непокоїть скорочення фінансування на мистецтво, пані з Єгипту справедливо зауважує про геть відмінне значення і роль мистецтва для суспільств на Близькому Сході та у загрожених чи вражених війною громадах, пан із Великої Британії трохи розгублений, бо ж він прийшов сюди поговорити про інклюзію, звісно, у мирних суспільствах. Розмова не складається.

Ми наче зібралися тут, щоби шукати спільну мову, але блукаємо в лісах різночитань усіх ключових понять — і мистецтва, і опірності, й надії, а головним чином — конфлікту. Мене найбільше непокоїть конфлікт, бо я приїхала сюди говорити про війну. Крім того, розуміння усіх решти цих понять прямо залежать від того, як ми визначаємо конфлікт.

Англомовні словники описують конфлікт у термінах антагонізму, протистояння, яке походить від несумісності ідей, цінностей чи поглядів, вказуючи, що "конфлікт може ескалювати в озброєний конфлікт або війну".

Читаючи це визначення з найбільшого англомовного словника, я думаю про те, як європейські чи світові війни не заведено називати конфліктами, тим більше озброєними.

Перша чи Друга світова, Столітня, Семилітня, Турецька… — завжди війни. Натомість балканський конфлікт, конфлікт на Близькому Сході, хвиля постколоніальних конфліктів у повоєнній Африці, конфлікт на сході України.

Оскільки називання — це володіння, капсулювання речей, процесів, явищ чи ландшафтів у мові — це акт привласнення. Означення і розуміння світу в межах (умовно колишніх) імперських мов є актом підкорення, епістемного насильства, де місцеве знання, розуміння світу, досвіди та почуття витираються вщент.

Конфлікт — це протистояння або відмінності у цінностях чи цілях фізично, а головне — символічно рівних суб'єктів, яким доступні подібні інструменти впливу та взаємодії одне з одним. Акт агресії, неправомірний напад сильнішого, трансгресія політичних (та символічних) кордонів, окупація — це війна, без її імперсько-шляхетного, заздалегідь переможного флеру.

Конфлікт — це слово зі словника тих, кому належить влада, тих, хто й досі насильство в родині називає "сімейним конфліктом", а війни у країнах, які колись були колоніями, — "внутрішніми конфліктами", замість колоніально зумовленими війнами, від яких страждають мільйони людей (зокрема, як у сьогоднішньому Судані).

Нагальна потреба називати війну війною — не прискіпування до мовних нюансів словоцентричних, незгодних зі світом феміністок (на кшталт мене). Це потреба у справедливості, яка, зокрема, проявляється у сміливості називати речі своїми іменами, відмові від позірної вичерпності, всеохопності та універсальності знання, та у промовлянні із глибини та вкоріненості власного досвіду, із "розміщеності" власного знання — тобто його усвідомленої присутності в певному контексті.

Війна в Україні — це не конфлікт, це російська агресія, порушення міжнародних норм і прав людини, окупація, екоцид і знищення та викрадення культурної спадщини, війна на винищення держави та суспільства, які ідентифікують себе як українські. Війни загалом і конкретно ця війна й досвід, який вона приносить, перевизначає практично все, чого вона торкається — а це всі важливі поняття та цінності, які складаються в наше життя.

У контексті дискусії на сцені театру в Луґано мистецтво з інструменту дозвілля, розвитку або примирення (підкресліть потрібне) перетворюється чи не на єдиний спосіб артикулювати, побачити, усвідомити досвіди війни, спосіб надання сенсу тому, що сенсу мати не може, але мусить, схопити й утримати реальність, яка просочується через свідомість просто в землю, що сама стає свідком злочинів.

Мистецтво теж стає свідком і водночас великим архівом свідчень, середовищем турботи й підтримки, простором, де відточується чутливість та емпатія, способом говорити правду.

Тут опірність виявляється не так улюбленою в західному словнику резильєнтністю, тобто здатністю витримувати сильний зовнішній тиск і відновлюватися після нього до вихідного стану. Опірність у цій війні є здатністю втримувати пам'ять і знання про суспільство та його цінності, тримати всередині культурну географію країни та промовляти вголос імена й назви, опираючись забуттю. Опірність виявляється у постійному наголошуванні на тому, що людина — не залізна і не незламна, що суспільства не повинні бути резильєнтними. Замість прославляти здатність до відновлення, ми повинні боротися за те, щоби прославляти неприпустимість застосування насилля. Опірність — це також прославляння життя, в якому є достатньо простору для вшановування та оплакування втрат.

Тоді культура — це простір розміром у ціле суспільство, де випробовуються і проживаються цінності, тестуються і виробляються спільні мови та інші символічні системи упізнавання й буття разом, проявляються відмінності, різноманіття, багатошаровість різних її елементів.

Культура — це щоденне ткання суспільної тканини, в якій пам'ять переплітається з візіями майбутнього. У війні на тотальне знищення суспільства саме культура артикулює те, що для України це не війна на виживання, а війна за життя.

Культура опиняється в осерді безпеки. Безпека українського суспільства — у бутті разом, у солідарності відмінних і множинних ідентичностей, у щоденній трансформації суспільних зв'язків та суспільного договору з перспективою тривалого існування на фронтирі без втрати засадничих для демократії прав і свобод. А в момент їхньої загроженості — у можливості вийти на площі тисячами облич із картонками в руках.

Переосмислення і переозначення потребує безпека, яка з невидимої даності перетворюється на процес, на щоденну боротьбу, яка забирає життя; солідарність, яка зі словника лівих інтелектуалів переходить у численні мережі волонтерської (та не лише) роботи, що утримує фізичну реальність під час війни; турбота, яка в найкритичніші моменти, замість пріоритету рятувати виключно себе, спрямовується на найслабших, тих, хто не здатні потурбуватися про себе (включно з котами, собаками, коровами чи кімнатними рослинами).

Сьогодні геть іншого значення набувають поняття дому (це не місце, яке можна легко змінити, це цілий світ, який можна втратити назавжди) та території, яка з місця на мапі перетворюється у переплетення історій, людських і природних зв'язків, культурних географій та ідентичностей. Нагальним виявляється перепривласнення і самого поняття ідентичності — не як оплоту консервативних поглядів і цінностей, а як засадничого зв'язку людини та культурних і природних ландшафтів, великих і малих історій довкола та всередині. З множинності та цінності таких зв'язків постає суспільство.

Дуже важливо перевизначити мир і справедливість, хоча це й дуже тривалий та складний процес. Утім, зокрема, справедливість — це не мовчати, а доволі втомлено й подекуди навіть дещо емоційно та роздратовано, але вперто повторювати на сценах і подіумах, у виставкових залах і на парламентських сесіях, на екранах і в соціальних мережах — всюди, де слухають, і особливо там, де не дуже — наш, народжений війною, словник миру. Словник, без якого миру не може бути. Словник, який називає речі своїми іменами.