Зима, яка нас змінила: що згадують члени і членкині ПЕН про події Революції Гідності

20 лютого ми вшановуємо памʼять Героїв Небесної Сотні. Українські письменники та письменниці, поети та поетки теж брали участь у подіях 2013-2014 років, а дехто — на власні очі бачив розстріли протестувальників провласними силами.

У цьому матеріалі Український ПЕН зібрав спогади членів та членкинь про події найважчих днів Революції — 18-20 лютого 2014 року, а також їх думки про важливість тих днів для нашої сьогоднішньої історії.

Чи були ви безпосередньо залучені до подій 18–20 лютого 2014 року? Що вам найбільше запам’яталося з тих днів або загалом із періоду Революції?

Світлана Поваляєва:

18 лютого вранці я дивилася стрім з Віча і зовсім не бажала знову йти — просто тіло вже відмовлялося далі мерзнути і дихати газом і гаривом. До того ж, тоді до зібрань на сцені й до певних персонажів я ставилася скептично, тому вирішила, що йти у вихідний день з якимись вимогами до порожнього Урядового кварталу — тупо. Ну а потім побачила цю бійно і тіла перших загиблих в Будинку офіцерів, і довелося, матюкаючи себе за вже за власну тупість, бігти на Майдан. Це було вже десь на моменті евакуації майданівців з Українського дому, Груша вже була захоплена беркутами, Європейська теж. Це було так боляче і охоплювало такою люттю, ненавистю — бачити наш простір свободи і боротьби "зачищеним", бачити ці рила в шоломах, їх самовпевнену поставу…

Ніч з 18-го на 19-те для мене була найстрашнішою. Пам’ятаю момент, коли загорілися Профспілки (насправді від появи дивного ледь помітного струмочка диму нагорі й, власне, тієї страшної пожежі, коли вже полум’я вирвалося назовні, минуло досить багато часу). Я була на Барбакані. Роман був на барикаді з боку Інститутської, Василь – під Профспілками в "черепасі", там отримав контузію, витягаючи побратима.

19-го ми всю ніч провели на Михайлівській, навіть збудували блокпост, що аборигенам Михайлівської січі не дуже сподобалося: вони там жили весь Майдан, а ми — якісь божевільні зайди, прийшли тут чудити.

Бачили шикування тітушні біля Інтерконтиненталю, снайперів на дахах, обіймалися з Львівською сотнею, яка нарешті доїхала на допомогу, спускалися до поля битви під Стелою, ходили прилеглими вуличками, типу патрулювали. Насправді ми були виснажені багатомісячним протистоянням, геть не вміли брати участь в бойових діях і були шоковані, паралізовані усвідомленням, що це вже саме бойові дії, а не просто якісь протести. Звичайні цивільні в центрі столиці, охопленої полум’ям.

20-го був неймовірно красивий, ніжний, світлий і вже по-весняному теплий ранок. Ми спустилися з Михайлівської на Майдан. Побачили на дахах людей зі зброєю, обгорілу башту Профспілок, з якої валив чорний дим, окуповану Стелу, де ще точився виснажливий бій, розколошканий Майдан, всіяний спальниками, рукавичками, касками, битками, балончиками з-під термальної води, респіраторами, обгорілим одягом, закривавленими бинтами.

І тоді ми вперше почули цей сухий дивний звук. Постріли з Інститутської.

Оля Русіна:

Я була на Майдані 18 лютого, і цей день дуже яскраво памʼятаю. Мені тоді було 18 років, і я була серед тих студентів, що ходили на Майдан в принципі з перших днів. Того дня рушала хода до Верховної Ради на мирний протест. Я доєдналася до них. Дуже яскраво пригадую, як ми проходили Інститутською — нині, власне, вулиця Героїв Небесної Сотні — і поруч якийсь чоловік грав на скрипці. Тоді був дуже сонячний день.

Потім був мирний протест біля Ради перед кордоном силовиків. В якийсь момент пролунали вибухи – і все почалося дуже швидко. Тоді було дуже багато людей, а в урядовий квартал – я цього ще не знала – вже заходив Беркут. Коли у протестувальників полетіли димові шашки, дівчат і жінок відтіснили трохи назад, і я пішла у бік Майдану, аби знайти двох своїх друзів, які теж були десь у натовпі. Тоді я думала, що ми спустимося у бік Майдану до якоїсь аптеки, щоб купити бинти і різні такі базові речі та принести протестувальникам. Бо вже було відчуття, що будуть поранені. А далі поткнулася на одну вулицю, на другу, і стало ясно, що урядовий квартал заблокований — вулиці перекривали ряди силовиків.

У якийсь момент я зайшла у двір одного з будинків. З підʼїзду якраз виходив хлопець. Він подивився на мене, назвав код від домофону і сказав: "Це на випадок, якщо треба буде сховатися". Я тоді ще подумала: "Та ну, навіщо мені може треба бути тут ховатися". А вже зовсім невдовзі, коли ми таки знайшлися з моїми двома друзями і стояли у натовпі недалеко від кордону силовиків, вони раптом дуже різко почали наступати на протестувальників.

Тоді всі просто побігли. Зорієнтуватися було складно. Ми забігли у той самий двір, я відчинила двері за допомогою коду, і ми сховалися у підʼїзді. За кілька хвилин на звуки нашої розмови із квартири вийшов той самий хлопець і покликав нас до квартири. Він жив зі старшою родичкою і собакою-спаніелем. Песик дуже боявся вибухів, які вже було чути. Ми виглядали із вікон цієї квартири і бачили, як у двір забігають беркутівці, шукаючи учасників Майдану.

Ми кілька годин перечікували у його квартирі. Беркут зганяв людей на Майдан, того ж вечора влада Януковича оголосила "ультиматум". Наш знайомий потім спеціально вивів нас із Урядового кварталу особисто, бо у нього був паспорт із пропискою на одній з тамтешніх вулиць, і в разі чого він міг сказати, що ми просто були у нього в гостях. Я дуже шкодую, що звʼязок із ним втратився. Памʼятаю лише, що його звали Влад. Раптом він це прочитає?)

Наступні кілька днів батьки заборонили мені виходити з дому, переживаючи за мою безпеку, і я повернулася, уже коли Янукович утік, а на самому Майдані оспівували загиблих.

Лариса Бабій:

З 21 листопада 2013 року я ходила на Майдан незалежності регулярно, але з перервами. 18–20 лютого я була на лівому березі Києва, де живу. Зранку 19-го зателефонували друзі-активісти, які всю ніч чергували у госпіталі на лівому березі, куди привозили поранених протестувальників з Майдану. Їх треба було охороняти в палатках, бо були випадки що силовики викрадали поранених активістів з лікарень. Впродовж протестів були чимало випадків коли силовики викрадали активістів, ловили за межами самого Майдана, допитували з тортурами, когось вбивали.

З періоду Революції Гідності найбільше пам’ятаю ночі, де ходила з Майдану до вул. Грушевського та назад, і розмови про державність, як і з найближчими друзями та колегами, так і з будь-ким, хто стояв поруч, гріючи руки над бочкою. За період з листопада 2013 до весни 2014 року дійшло до мене (людини, яка народилася і виросла в США) розуміння про те, як на практиці в своїй базові формі працює демократія.

Алім Алієв:

Я дуже чітко пам’ятаю момент, коли долучився до Революції Гідності. Тоді я повернувся з молодіжного проєкту у Фінляндії, прилетів до Києва і мав їхати до Львова, де на той час жив. Саме в ті дні почалися перші протести. Я не поїхав до Львова — залишився в Києві, в офісі компанії, де працював. Удень працював, а ввечері й уночі ходив на Майдан, бо саме вночі відбувалися розгони.

Пам’ятаю і момент побиття студентів. Близько третьої ночі я повернувся додому спати, а вранці прокинувся і прочитав у новинах, що на Майдані побили студентів. Побачив багато пропущених дзвінків — люди знали, що я там. Тоді стало зрозуміло, що в цій країні щось тотально пішло не так. Влада була готова йти далі, і якщо того дня громадянське суспільство не зупинить її, наслідки будуть значно гірші.

Переважно я залишався в Києві, іноді їздив до Львова. 18 лютого я на кілька днів поїхав до Львова, але коли почалися жорсткі розгони, купував квиток назад до Києва. Це було дуже складно — квитків фактично не було. Я сів на прохідний потяг і, здається, 19-го вже був у Києві.

У ті дні допомагав волонтерам у підпільному шпиталі при Українській греко-католицькій церкві. Пам’ятаю 20 лютого: на Майдані прощалися із загиблими майданівцями. Лунала пісня "Плине кача", яка відтоді викликає в мене мурахи по шкірі, і дуже складно стримати сльози.

До літа 2022 року я жодного разу не дивився хроніку Майдану. Це моя внутрішня травма — емоційно мені дуже складно до цього повертатися. І не лише в дні пам’яті Героїв Небесної сотні. Часто думаю про те, що ми не маємо права підвести тих, хто боровся поруч із нами і загинув. Те саме стосується людей, які сьогодні воюють, і тих, кого Росія закатувала в окупації.

Коли настає День пам’яті Героїв Небесної Сотні — про що ви зазвичай думаєте насамперед?

Іван Сенін:

Щоразу, коли чую про День пам’яті Героїв Небесної Сотні, перед очима кадри розстрілів на Майдані, евакуація поранених, тіла вбитих. У пам’яті спливає те стійке відчуття страху і нерозуміння подій, а разом із тим – невимовне відчуття єдності та сили.

Світлана Поваляєва:

Стан людини, яка усвідомлено зробила остаточний вибір і прийняла свою долю — стан людини, яка вже померла і тому є мудрою і спокійною. Страх за дітей, які на передовій. Лють, шалена ненависть до русні, бо я тоді чітко знала, що нам протистоїть русня. Любов до людей, якої я ніколи раніше не відчувала, пережиття себе як частини дуже крутої спільноти, гордість за те, що це сталося. Такий сплав. Просто це все тоді не формулювалося окремими тезами — прийшло як знання, як прозріння.

Оля Русіна:

Власне, коли настає День памʼяті Героїв Небесної Сотні, я думаю про загиблих. Що це люди, які були поруч усі ці дні, але ми вже ніколи не зможемо поговорити, обмінятися спогадами. Думаю про те, що Майдан насправді став початком дуже довгої боротьби, якої вони вже не бачать, але яка була б неможлива без них. Мені здається, що для мого покоління — підлітків і молоді 18-20 років — Майдан був дуже важливим і певною мірою екзистенційним досвідом ще через те, що він отак співпав із першими роками дорослості, і ця дорослість наступила дуже швидко. Ти одразу починав розуміти ціну дуже багатьох речей у своєму житті, що те, що тобі важить — не є даністю, що ти не можеш бути чесним із собою, не докладаючи зусиль до оцієї спільної справи, якою був Майдан.

І знову-таки — я завжди думаю про те, що це дуже важливий для мене особисто досвід. Але я не прокинулася собі одного ранку, розуміючи це все — він став можливим завдяки іншим, конкретним людям, їхнім діям і їхній жертві.

Лариса Бабій:

Я думаю про українську боротьбу за незалежність і про те, що незалежність недостатньо декларувати — вона дається тому, хто так живе.

Успіх українців — і ціна того успіху — вигнати з чола держави авторитарного президента та режиму у 2014 році є основою нашої витривалої боротьби вистояти у війні, що росія запустила своїм вторгненням в Україну 12 років тому.

Сьогодні, коли в різних державах, які себе називають демократіями, особливо в моїй інші батьківщині США, спостерігаю як більшість громадян готові віддати свою свободу та владу, разом з своїм громадянським обов’язком, замість відстоювати свої права перед власним авторитарним режимом.

Українці в ХХІ столітті демонструють, що freedom is not free, але віддати власну свободу — це гірше за смерть.

Алім Алієв:

Йдеться про пам’ять і про майбутнє — про суб’єктність України, її демократичний і європейський шлях, про справжню незалежність, коли держава належить громадянам. У пам’яті тих, хто не був безпосередньо залучений до тих подій, важливо зберегти усвідомлення: українці, незалежно від національного чи релігійного походження, якщо поділяють цінності свободи й гідності, здатні швидко об’єднуватися заради спільної мети.

Що, на вашу думку, важливо зберегти у пам’яті людям, які не були безпосередньо залучені до тих подій?

Іван Сенін:

Для тих, хто не був безпосереднім учасником подій, на мою думку, важливо пам’ятати і розуміти, що нова російсько-українська війна розпочалася саме звідси, з цих подій. І те, що ми отримали зранку 24.02.2022 і що відбувається з нами сьогодні — фактично є сніговим комом, який котився на нас з зими 2013-2014 років.

Світлана Поваляєва:

Насамперед я бажаю всім усвідомлення нашого шляху й того, що жертви не були марними.

А людям, які не були учасниками, варто ретельно вивчати історію, дивитися і читати матеріали і — ходити на суди у справах Майдану. Вони досі тривають. Детально можна ознайомитись на сторінці Адвокатська Дорадча Група.

Оля Русіна:

Я б хотіла, щоб ці всі важливі події зберігали у памʼяті люди, які не були безпосередньо залучені до тих подій. Бо це і їхній досвід також, хоч і непрямий. Мені здається, що нам як суспільству дуже важливо зберігати в умі оцю тяглість подій і причинно-наслідкових звʼязків. Памʼятати і про Майдан, і про 2014 рік, про ДАП, Іловайськ, 24 лютого 2022 року і далі події повномасштабної війни. Бо тільки так ти розумієш історію і своє місце в ній, а коли розумієш і відчуваєш своє місце, то відчуваєш і відповідальність, і силу на цю історію впливати.

Лариса Бабій:

Майдан був більшим у часі та просторі ніж найбільш знакові та запам’ятовані події, які відбувалися у центрі Києва. Між цими подіями, як сполучна тканина політчного тіла, постійно точилися бурні розмови між різними українцями, які часто зустрілися вперше на Майдані.

Демократія стоїть саме на таких розмовах про те, як кожен бачить своє життя у спільній державі. Жива демократія, в якій необхідні суперечки, різні думки, незгода, вимагає видимість та рівність перед законом.

Майдан досі триває, ще більш розширений у часі та просторі. З метою захистити державу Україну від зовнішньої російської агресії та від власних тяжінь (чи звичок) до радянської культури та політичних практик.

Найкращий та найдієвіший спосіб вшанувати пам’ять тих, хто віддали своє життя за свободу українців у своїй державі Україні, це брати на себе відповідальність громадянина — тобто прямо зараз вкладатися у захист своєї держави та вільного життя в ній.