Олеся Мамчич про ідеальний дім, крихке і те, що не згора

Українська письменниця і перекладачка Олеся Мамчич ділиться міркуваннями про ідеальний дім.

Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

— Я постійно думала, де ж моє відчуття дому, в якій точці світу, і це не Нью-Йорк, де живу, не Каліфорнія, де навчалась — насправді я могла би переїхати назовсім у будь-яке приємне місце, наприклад, до Франції. Сьогодні ж я нарешті зрозуміла: мій дім — тут, у цій онлайн-групі, поміж вас, — підсумовує зустріч, на якій зібралися люди з дуже різних частин світу, американка Джил.

Група досить затишна, камерна, збирається щотижня, щоб практикувати розмовну англійську, але поступово перетворюється на такий собі простір д'юті-фрі між культурами: тут кожен, розповідаючи про своє життя, мимохідь прочиняє важку браму за собою, і зі щілини на мить рвучко прориваються кольори, запахи, страхи й радості з дуже різних світів: від Уругваю, Японії, США до Туреччини, Італії, України. Онлайн-брама у мій київський світ переважно чорна, тьмяно підсвічена USB-лампою, що наводить фокус на обличчі й провокує почати спільну розмову зі слів: в Олесі, певно, знову проблеми з електрикою.

Теми на зустрічах спливають, піддаючись химерному плину асоціативної бесіди, але Джил раз у раз знову повертає до роздумів про дім. З її американської перспективи дуже нелогічним, незрозумілим є моє повернення з безпечного Кракова в темний та обстрілюваний Київ напередодні, як виявилося, однієї з найтяжчих для України зим.

"Де б ви хотіли жити?" — запитує Джил і щоразу дивується відповідям співбесідників з укорінених культур, ніхто з них не хоче повністю переселитися зі своїх більших чи менших міст: ні з Туреччини, ні з Польщі, ні з Італії. Тільки подорожі — за умови повертання в рідний ландшафт.

Зі своєї української перспективи я спостерігаю за розмовою і думаю про те, як майже неможливо пояснити мешканці Нью-Йорка, за чим таким я плакала в Польщі, згадуючи потріскані та перекошені райони київських хрущівок, і чому мені так добре знову бути в місті, життя в якому іззовні видається забігом між перешкодами — і, по правді, загалом таким і є.

Але водночас "я просто хочу бути вдома", війна чи не війна, видається досить вичерпним поясненням для італійки, турка і польки. Ідея дому як цінності їм зрозуміла.

"Ідеальний дім мусить бути зі скла: він повинен містити більше світла, аніж тепла", — писала я у титульному вірші до збірки понад 10 років тому. У контексті теперішніх реалій що "тепло", що "світло" перепрочитуються. А "скло" перетворюється з метафори прозорості до світла на метафору чогось крихкого, що легко може змінитися на свою протилежність: замість захищати — розлетітися на гострі фрагменти й пробити до крові.

Дім для українців, де б вони не перебували, навіть якщо він досі міцно стоїть на тому самому місці — болісна тема, це жменя невидимих скалок колишнього життя або вразливе рідне створіння, яке хочеться захистити, і ролі мимохідь міняються місцями: раніше дім захищав нас, тепер лише ми його можемо вберегти.

Ще в Кракові, де я прожила понад 4 роки, намагалася зрозуміти: за яким саме домом я так відчайдушно сумую? Трохи як Джил із країнами та містами, я не могла назвати якихось конкретних стін моїм Домом із великої літери.

Перші свідомі спогади — це однокімнатна квартира з балконом на два високі дерева, видні з четвертого поверху київської хрущівки. Видні, коли стати навшпиньки та підійти до самої шиби, адже масштаб навіть радянської хрущівки, де, за анекдотом, два санвузли в один сумістити встигли, а стелю з підлогою — ні, разюче безмежний для дитячого ока.

З восьми років і до зрілого віку я росла на першому поверсі іншої хрущівки — в досить занедбаному лабіринті спального мікрорайону, поблизу лікарні, моргу, пологового, лісу зі шприцами під ногами й річкою-вонючкою, переходами, підвалами, гаражами та металевими дитячими майданчиками, покритими такою кількістю шарів фарби, що вона бгалася у тверді кульки, об які можна було порізатися. Потім, уже дорослою, я переселилася в яскраву і дуже творчу комуну упритул до Берковецького цвинтаря, потім знову перемістилася в логістично зручніший новий район. Поміж розсипами моїх київських маршрутів не було теплої саме-тієї-ще-прабабчиної стіни, саду, в якому кожне дерево мало своє ім'я, чи фамільних потемнілих меблів.

Індустріалізація двадцятого століття і розкуркулення моїх заможних предків відібрали можливість конкретного місця, поширюючи відчуття батьківщини на весь Київ і ширше — на цілий центральний регіон, в якому подібні, як у дитинстві, бабусі продавали подібні яблука, говорячи подібною до чутої під час літніх канікул, проведених то в одному, то в іншому селі, говіркою.

Уже виїжджаючи з Польщі, я помітила ще одну подібність, несвідомо проявлену в новому місці й часі: у Кракові я винаймала квартиру, розташовану при такому ж самому завороті під'їзду, на такому ж поверсі такого ж за висотою будинку, як і моя перша, вже майже забута хрущівка на Воскресенці.

З вікна краківської квартири в таких саме місцях виднілися два дерева, розлогі й могутні, як у дитинстві, а за двадцять хвилин схожої з київською пішої подорожі — теж розташовувалося озеро, розміром зовсім як Райдужне, із краєвидом удалеч, зовсім як із лівого берега Дніпра на правий. Утім, просторової імітації було все ж не досить. Попри Краків, який я справді люблю, сродну працю і місцевих друзів я неприховано тужила за домом. Але за яким із них?

Найподібнішим до ідеального дому на ідеальній малій батьківщині все одно було місце набуте, не моє до кінця, я там не народилася, не росла, мої предки по-іншому вимовляли м'яке ль, дивилися на поле з трохи іншої перспективи та співали іншим багатоголоссям. Дача — непомітний замінник зв'язку з попередниками, натяк на місце, схоже на твоє, на те, яке лишилося за обрієм досвіду попередніх поколінь. Саме тут можна ковтати холодне повітря, просочене запахом бузку, ковтати, аж задере в горлі, а потім занурювати руки у вологу землю й не помічати, як садиш зелень, моркву, базилік — "щоб проізростало".

Невелика сільська хата на березі Десни міцно пов'язалася з літом, із мокрим запахом переповнених соком рослин у болітцях, із ритмічним розтягуванням і стисканням повітря, коли над подвір'ям пролітає лелека, із соложавим смаком жовтої річкової води. Ніби водночас усі мої київські адреси, всі чотири лінії сільських предків із різних місць, зведені разом у столиці тодішньої УРСР, перетнуті, щоб народилася я, сфокусувалися на випадковому селі під Черніговом і викресали таке пронизливе відчуття батьківщини, від якого перехоплює дух.

Мені здавалося, що саме цю батьківщину-мого-літа я втратила, коли російські війська сунули в бік Київщини у 2022 році, і в сірому тумані перших тижнів війни, на який я нажахано дивилася з Кракова, де якраз перебувала на середині стипендії, моя система фокусування з тріском ламалася, втім, ламалося тоді не тільки це, і не лише в мене. Конкретно моє місце сили пройшло по волосині: бої велися в лісі, де я колись збирала гриби, через поле — сумнозвісне нині село Ягідне, у якому росіяни влаштували концтабір для всіх його мешканців. Навіть обрана мала батьківщина — хитке поняття в сейсмічній зоні Центрально-Східної Європи.

Пізніше, витративши шість місяців на боротьбу з логістикою і піднапрягши добрих три десятки приятелів, які допомагали з релокацією, я поверталася з Польщі, маючи на меті іншу точку зустрічі: я поверталася не на дачу, а в Київ, у відблиск Золотоверхого, у звук і колихання гучного, як літак на злітній смузі, метро, у ласкаве роздовбайство ринку на Почайні, в бронзові прозорі банки домашнього меду і в розсипи подібних яблук у вуличних бабусь, у розгорнуті віяла Дніпрових заток, у свою домашню бібліотеку. Якби в мене запитали, чого найбільше бракувало в міграції, я би відповіла: старих родинних фотографій і зібраних на полицях до стель триста разів перечитаних книжок.

Книжки, мистецтво — ще один замінник дому, який можна було б вибудувати деінде, у Польщі чи Франції, зі сторінок, меморіальних дощок улюблених авторів, джазових поворотів і припорошених часом полотен видатних майстрів, поміж звучанням чужих мов, як мелодій, що ставали дедалі більше твоїми. Можна уявити собі ідеальний острів з усіма зібраними за життя книжками — певно, хтось би й жив на такому, але я гостила. Позиція гості має преференції, найголовніша з яких — преференція гострої уваги: і твоєї, і того, хто впускає тебе у свій дім.

Саме в момент найменшої стійкості, коли в мене синхронно посипалися кілька базових налаштувань, зі мною сталася зустріч, яку, маючи високу чутливість і багаторічну прив'язаність до поезії Мілоша, з котрого колись почалося моє стійке захоплення польською поезією і котрого я перекладала, хочеться відчитувати як бодай трохи містичну, як історію уваги. Йдеться про зустріч із домом, що побув замість того, який похитнувся.

Перше півріччя 2022-го мій світ буквально горів: усі знайомі вивозили дітей із воєнного Києва, я ж завершувала перебування на польській стипендії, де вже була з дітьми, й не розуміла, куди нам за нових обставин після її закінчення вертатися, та й чи є, взагалі, куди: апокаліптично-болотний наступ сосєдєй на моє місто збігся з різким завершенням моїх 19-річних шлюбних стосунків. Перші місяці вторгнення я одночасно переживала шок великої війни, особисту зраду, важкий ковід, адаптацію в чужій країні та розгубленість, адже посеред усього цього виру я лишилася сама з дітьми на руках — без жодної ідеї, як їх уберегти й прогодувати, окремим же пунктом нило розчарування в близькому другові: війна як каталізатор підштовхувала людей до гідних та негідних вчинків, і не всі проходили випробування.

Пригадую, як ходила колами по краківських Плантах: закільцьованій алеї навколо старого міста, що нею можна йти нескінченно, минаючи однакові високі стовбури, порослі плющем шкарубкі прохолодні стіни й лавочки з іменами живих та вже померлих письменників. Певно, через наявність цих імен на Плантах моє відчуття реальності завжди розмивалося: ти йдеш повз лавочку Шимборської, чи Герберта, чи Мілоша, випадково зустрічаєш знайомих, далі знову йдеш, і всі вони разом присутні в одному просторі, живі й мертві, голоси сходяться й розходяться, тож тяжко розрізнити, що назовні, а що — лише в уяві.

Якогось особливо поганого дня я проходила повз лавочку з іменем Мілоша, і це було дуже природно — привітатися з ним, невидимим, але врослим у ці краєвиди (за рогом — його останнє краківське помешкання) і сказати: "Чеславе, бачиш, що відбувається? Це такий страшний час, ти прожив двадцяте століття, ти б зрозумів, слухай, я не знаю, що далі робити, я опинилася у твоєму місті, допоможи!".

Незабаром я дізналася, що до Кракова прибули Оля та Юля з дітьми, люди мого кола, з якими я товаришувала ще в Києві, і що їх поселили в гостьовій частині помешкання Чеслава Мілоша на вулиці Богуславській — за задумом, місто планувало там відкрити резиденцію для письменників. І відкрило, пізніше, але тоді тимчасово впустило пожити українських літераторок, і тимчасовість перейшла у проміжок понад рік. Саме це помешкання Мілоша стало єдиним стійким емоційним прихистком, тимчасовим домом там, де твого дому немає, міцним місцем, де можна було видихнути, відчути ґрунт під ногами, разом плакати, обійматися, сміятися й пити вино у перший найтяжчий рік вторгнення. Квартира Мілоша стала гостьовим домом для українського літературного кола саме тоді, коли треба було хоч на хвилю зупинитися, видихнути, аби зрозуміти, як жити далі. Це був мій персональний краківський ковчег імені Мілоша, і про цей дім я теж пам'ятаю.

Всі образи дому, хиткі, непевні, деякі реальні, деякі ні, накладаються мені в один ідеальний дім, локований обов'язково в Україні, десь над небесним Києвом, чи бодай над небесною Десною. Не обов'язково в моїй теперішній квартирі на 15-му поверсі, яка, на щастя, ще є, тож мені, на відміну від багатьох співвітчизників, було легше повернутися — і в буквальному, і в символічному сенсі.

На відміну від моєї американської приятельки, що довше я була за кордоном, то виразнішу тугу за конкретикою відчувала: мене тягнуло до конкретного запаху яблук у саду, ледь похиленої загорожі з апельсиновими відблисками чорнобривців, до вуличок із неідеальним асфальтом і людей з неідеальною українською мовою. Тягнуло не просто до абстрактної бібліотеки, а саме до моїх книжок, не загалом до краєвидів, а до моїх краєвидів. На якомусь етапі я зрозуміла, що без цих дрібних, але конкретних деталей розмивається не лише краєвид, на який дивлюся — розмиваюся я.

Я дуже далека, щоб комусь щось радити, кожне рішення містить за собою тисячі невидимих іззовні причин. Коли саме я вирішувала, що ж робити далі — повертати дитину в Київ, не дочекавшись закінчення війни, чи відтягувати ще на рік? Два? Три? Скільки ж можна? Будете сміятися, переконливою останньою краплею стало дерево.

Великий явір, який я щодня спостерігала з краківського балкона праворуч, який стояв рівно на місці іншого такого самого великого дерева мого дитинства в київській панельці. Це ілюзія, що важливі рішення свого життя можна знайти, пишучи списки плюсів та мінусів, втім, я часто піддаюся такій ілюзії. Поміж суттєвих плюсів на користь залишитися в Кракові, окрім друзів, роботи мрії та безпеки я записала "два великі дерева, видні з балкона, як у дитинстві".

Наступного ж дня явір, що був вищий за сусідній п'ятиповерховий будинок і в обхваті сягав кількох метрів, завалився з несамовитим грюкотом, лежав горілиць коренем догори, а на його місці пульсувала діра в повітрі. Здається, Бог має своєрідне почуття гумору. Здається, іноді, коли ми особливо нерішучі й розгублені, Йому не шкода для нас цілого великого і прекрасного дерева.

Підсумовуючи, я спершу хотіла оминути незручність самоцитування. Але потім зрозуміла, що часом вірш буває розумнішим, ніж ти, і пояснює виразніше. Мій ідеальний дім — це багато різних домівок: це і давня півпрозора в пам'яті хрущівка, і сільська дача, це поворот Хрещатика й поворот нікому не знаного, але важливого для мене саду на околиці, і навіть далекий поворот на Богуславську, це українська культура й сонячний відблиск від снігу на майдані Незалежності водночас. Це стіни, які всередині. От такий дім — не згора.

ІДЕАЛЬНИЙ ДІМ

ідеальний дім мусить бути зі скла

він повинен містити більше світла

аніж тепла

в ідеальному домі

мають бути ложе і стіл

більше радості аніж смутку

простору аніж тіл

в домі ходять швидше

дихають швидше

підростають навіть коли старі

ідеальний дім зазвичай

розташований угорі

а коли —

буває так —

зійдуться на тому

що пора переїхати

розійтися пора

демонтують з'єднання ідеального дому

і його підпалюють

але дім не згора

Вірш 2015 року, Київ.

Есей 2026 року, Київ.