Антропоморфізм: есей Вахтанґа Кебуладзе для фокус-теми "Бути у світі"

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

Людина живе в атнропоморфному світі.

Жодній людині не судилося вийти за межі досвіду власної свідомости, який вкорінений у її власній тілесній схемі, якщо скористатися терміном Мориса Мерло-Понті. За Едмундом Гусерлем, структурний закон нашого світу полягає в тому, що в ньому все має свій фізичний носій. Фізичним носієм мого досвіду є моє тіло. Жан-Поль Сартр переформульовує Платонове уявлення про те, що тіло – то в’язниця або навіть домовина душі, говорячи про те, що душа існує не просто в тілі, а власним тілом. Моє тіло – це не лише фізичний об’єкт поміж інших фізичних об’єктів, а форма моєї живої присутности в цьому світі. Але, як показав Мерло-Понті, не так тіло, як тілесна схема. Ця схема може бути гранично редукованою, скажімо в разі паралічу, або нескінченно розширеною завдяки використанню штучно створених інструментів. Це інструментальне розширення нашого досвіду можна описати завдяки антропологічному закону природної штучности, який відкриває Гельмут Плеснер. Уся людська культура є такою природною штучністю, через яку ми освоюємо, засвоюємо та змінюємо світ нашого існування.

Де закінчується моя тілесна схема, коли я пишу ці слова – на кінчиках моїх пальців, на клавіатурі мого комп’ютера, на екрані монітора, на якому вони з’являються? А чи коли Ти, мій невідомий Інший чи невідома Інша читаєш ці слова? Адже я можу звертатися до тебе на ти? Ми достатньо близькі попри те, що можемо бути навіть незнайомими? Бо ти читаєш те, що я написав. Моє письмо стає твоїм читанням. Я триваю у тобі, твоє читання мого тексту є проекцією мене. Тож дякую і прошу дозволу звертатися на ти. Прошу дозволу увійти до твого життя. А найзаповітнішою мрією будь-якого автора є те, щоби його твори читали й тоді, коли його не стане, даруючи в такий спосіб продовження його життю. Зрештою, будь-який текст це насамперед лист до власного небуття, лист, надісланий не у просторі, а в часі, лист на невідому адресу, якої ще може не бути, бо тепер немає багатьох із майбутніх адрес. Кожний текст – це лист до невідомої людини, близькість якої хочеш здобути через те, що вона сама, читаючи написане тобою, захоче бути близькою до тебе, захоче бути з тобою на ти. Чи не накладається тоді моя тілесна схема на тілесну схему Іншого? Чи не переплітаються досвіди наших свідомостей? Чи не вібрують сплески наших свідомостей в одному ритмі, як в танці, бійці чи сексі?

Зрештою, промовляти Ти не лише до іншої людини, а навіть до неживої природи та до самого Бога – це, за Мартином Бубером, унікальна здатність людини.

Жива присутність людини в цьому світі ніколи не обмежена контурами її власного тіла. Людина вібрує, звужуючись і розширюючись. Утім, за життя людини обидва тяжіння досвіду – до максимального звуження та до максимального розширення – ніколи не сягають власних екстремумів. Бо, зрештою, досягнення будь-якого з них означає смерть. Тіло, позбавлене всіх видів чуттєвості, – це мертва плоть, втілена в трупі. Чистий розум – небезпечна ілюзія. Від нього тхне формаліном. Простір його існування – не живий всесвіт, а космічний морг. Тіло, можливості якого, розширені до меж космосу, вже не тримається купи, воно розпорошене, розсипане, роздерте, розп’яте, як Христос на ядерному хресті на картині Сальвадора Далі.

Людина живе в антропоморфному світі.

Це було відомо вже нашим первісним предкам, що сприймали світ через власні тілесні практики, населяючи його духами, схожими на них самих, наділяючи ці духи тілами, схожими на власні тіла. Так до них промовляв бог хаосу Діоніс, відлякуючи і ваблячи, спокушаючи і жахаючи.

Натомість у максимі: "Пізнай самого себе!" до нас промовляє бог гармонії Аполон, адже це єдине, що ми направду можемо та маємо прагнути пізнати. Пізнаваний світ гармонії – це дзеркало мене самого. Арифметика – це застигле у числах биття мого серця, геометрія – це застиглі в плетиві ліній можливості рухів мого тіла.

Едвард Саїд пише: "…простір набуває емоційного або навіть раціонального смислу через своєрідний поетичний процес, унаслідок якого порожні або безликі проміжки відстані набувають для нас певного значення. Цей же таки процес відбувається коли ми маємо справу з часом". Це нагадує думку Мартина Гайдеґера про те, що час, у якому ми живемо, це не формальна послідовність моментів, а змістовна історичність подій.

Хаос і порядок – це лише різні відлуння звучання мого досвіду. Мій світ – це складна комбінація сплесків моєї свідомости. Звуки сплесків можуть перебувати в консонансі, тоді звучання світу постає як гармонія. Крізь мене прозирає світлий погляд Аполона. Чи не це Рене Декарт назвав природним світлом розуму? Та звуки сплесків можуть бути в дисонансі, тоді світ звучить як какофонія. Крізь мене проринає темний порив Діоніса. Чи не тому до Декартового аполонійного світлого порядку Фридрих Ніцше додає діонісійський темний хаос?

Та це не означає, що мій світ – то моя вигадка, а справжній світ недоступний для мене. Адже людина є породженням цього світу. Людиною світ досвідчує сам себе. "Людиною Бог освітлює своє створіння, як Місяцем вночі освітлюється Земля", – пише в романі "Море" каталонський письменник Блай Бонет. І навіть без згадки про Бога ця метафора звучить як універсальна формула людського існування в цьому світі.

Ми не прибульці, ми тутешні. Ми бачимо цей світ, чуємо його, відчуваємо його запахи та смаки, торкаємося його. Так наш світ сам себе бачить і чує, відчуває власний запах і смак, торкається самого себе. У наших мінливих бажаннях світ жадає себе, у наших дурнуватих витівках світ жартує сам із собою, нашими злочинами та переступами світ сам себе губить і занапащає, нашими подвигами та звитягами світ себе уславлює, нашими піснями – оспівує себе, нашими картинами – себе змальовує, нашими текстами творить нескінченний самоопис. І наш розум здатен усе це осмислити та виразити в мові. Світ думає і говорить про себе нами з нами.

Думки таких різних філософів, як Мартин Гайдеґер і Людвіґ Вітґенштайн про мову напрочуд суголосні. Перший створює незабутній образ: "Мова – це дім буття". Другий кришталево точно стверджує: "Межі моєї мови означають межі мого світу". Обидва онтологізують мову, розглядаючи її не лише як людське створіння, а як неусувний момент самого світу. Саме через мову нам відкривається та істина, що може бути виражена лише мовою:

Людина живе в антропоморфному світі.