Серж Лифар та його спадщина: Анна Лодигіна у межах проєкту "Хто ми у світі?"

Журналістка, дослідниця, авторка книги "Історії українських митців. Олександра Екстер" та документального фільму "Справа артиста. Сергій Лифар" , прем'єра якого запланована у 2026 році, Анна Лодигіна розповідає про значення культури у полі дипломатії; видимість українських митців за кордоном та знакові імена, про які варто пам'ятати.

Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі".

Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

"Вам не сподобається те, що я вам розкажу", — це було перше, що я почула після вітальних слів через Zoom, який з'єднав мене з Нью-Йорком. Домовляючись про дзвінок з американським дослідником танцю, хореографом та науковцем Марком Франко, я й не очікувала почути від нього те, що мені мало б сподобатися. Навпаки, я озброїлась списком аргументів для плідної дискусії, оскільки вже прочитала його дослідження про зірку французького балету родом із Києва Сержа Лифаря, і знала, що він вважає його колаборантом, який співпрацював з нацистами під час окупації Парижа. Я була іншої думки.

Утім, Франко — єдиний науковець (принаймні з тих, хто опублікували своє дослідження), який працював в усіх відомих на сьогодні європейських архівах, де зберігаються документи стосовно Лифаря — у Франції, у Швейцарії і, що важливо, в Німеччині. Не знайомий він був лише з архівом на території України. Я була впевнена на 99 %, що він не знав про його існування. А оскільки називає у своїй праці танцівника біженцем із Росії, безперечно, й історія України для нього terra incognita, як і для інших дослідників біографії та творчості Лифаря — переважно французьких, — з роботами яких теж частково встигла ознайомитися на той момент, а з деким навіть поговорити.

З того, що я прочитала чи почула, було очевидно — насичені подіями, криваві й виснажливі роки Визвольних змагань зі зміною влади 14 разів закордонним експертам невідомі зовсім. А саме той час був у багатьох речах визначальним для Лифаря і саме він вплинув на рішення, які той ухвалив згодом, зокрема під час Другої світової війни. Зрозуміти його дії без аналізу пережитого з 1917 до 1921 року неможливо.

Не усвідомлюють експерти й того, що батьківщина реформатора французького балету була колонією, в якій заборонялося говорити, публікуватися, читати, вчитися рідною мовою. І хоча він виріс у русифікованому просторі, глибокий вплив на нього мала українська культура. Тобто західні дослідники не знають ні політичного, ні культурного контексту, в якому народився, ріс та формувався майбутній танцівник, перш ніж сімнадцятирічним втекти до Європи, коли більшовики захопили владу в Україні. Тому, хоч їхнє прочитання біографії Лифаря й будується на фактах, у ньому пропускається величезний важливий пласт, а уявлення про світ, в якому жив Сергій, продиктоване російською історіографією. На інтелектуальних мапах західних експертів межа між Росією та Україною стерта.

Навіть стартова сторінка життя Лифаря в Європі, яка розпочалася з участі в Російському балеті російського антрепренера Сєрґєя Дяґілєва, яку вони розібрали на деталі, все одно не дає повного розуміння, чому саме ця трупа, чи не перебільшений вплив Дяґілєва на танцівника та чому стати солістом саме там було тоді буквально життєво необхідним за всіх обставин, що склалися в його житті?

Втім, чи можна докоряти західним дослідникам за це, враховуючи засилля російської літератури, переважання російських студій над українськими в західних університетах та мільйони коштів, вкладених урядом Росії у промо власної правди й розбудову бренду "російської культури" за кордоном? І все це на тлі мінімальної присутності української правди в інформаційному просторі за кордоном.

Чи достатньо водночас час було написано й перекладено книжок із нашої історії французькою мовою, наприклад? Переклади Сергія Плохія, Тімоті Снайдера та Енн Епплбаум з'явилися не так давно.

Заплутати можуть навіть архівні документи. Якщо відкрити розсекречені звіти префектури поліції Парижа, яка стежила десятиліттями за Лифарем, там постійно дублюють з одного файлу в інший його біографію, у першому реченні якої написано "народився в Києві, росіянин за походженням". Тобто це не він себе так ідентифікував, а його так ідентифікували — як "біженця з Росії", який після втечі з дому до кінця життя був іноземцем із нансенівським паспортом.

Чому так? Тому що України не існувало на політичній мапі. На жаль, у 1920-х нам не вдалося втримати державність, і середньостатистичний француз не розбирався, на які шматки розпалася Російська імперія, який з них як називався, тим паче якщо потім цей територіальний франкенштейн знову мав спільну об'єднавчу назву — Радянський Союз.

Водночас чи достатньо ми знаємо про Францію, в якій сходила зірка Лифаря? Наприклад, мої уявлення про німецьку окупацію Парижа з його рухом опору, сформовані більшою мірою кінематографом та деякими книжками, розбилися після розмови з одним із ключових французьких істориків з Другої світової Олів'є Вівйоркою. Він єдиний з усіх французів, яких ми долучили до співпраці над документальним фільмом про Лифаря, відкрито говорив і про війну з Росією, і про мережу її агентів у Франції в різні роки, і про перебільшений опір французів нацистам та їхнє співжиття з ворогом: від продавців хліба до майстрів із пошиття одягу й театрів, які продовжували працювати. Інші експерти, навіть ті, що тільки консультували, відмовлялися говорити про війни, особливо в контексті українського Лифаря.

Жодна з книжок Вівйорки досі не перекладена українською. Що казати, якщо "Національна легенда України" — однойменну державну нагороду Лифар отримав посмертно цього року — досі не має україноцентричної академічної біографії, яка б розставила все по місцях передусім для нас самих. Адже щоразу, коли ім'я танцівника виникає в інформаційному полі, починається ґвалтування його імені щодо ідентичності — ким він себе вважав, чому погано писав у мемуарах про Петлюру й Скоропадського, чому не спілкувався з українською діаспорою в Парижі?

Жоден із коментаторів ніколи не працював з документами Лифаря в архівах, а тим паче не опрацював їх усі, натомість робить висновки в найкращому випадку з перекладених (можу допустити, що не з оригінальної французької, а перекладної російськомовної версії) мемуарів, не знаючи передумов та обставин їхнього написання.

Щоб зрозуміти всю цю конструкцію, на якій збудований міф про Лифаря за кордоном та на Батьківщині, варто провести місяці, якщо не роки, у європейських архівах та розмовах із місцевими експертами, а потім ще стільки ж в українських з українськими фахівцями. Непогано було б зрозуміти також, чи є його справа ще в Росії. Та цього не зробила жодна людина у світі. Ми не маємо належного фінансуваннядля цієї можливості. Варто також зважати, що мова документів Європи — французька та німецька, що також ускладнює роботу. А про існування українського архіву європейські та американські фахівці не знали, доки кільком із них я про це не розповіла, зокрема американцю Марку Франко.

Усі були щиро здивовані й кожен розпитував про своє: чи є вірогідність єврейського походження Лифаря, або що він писав з окупованого Парижа рідним у Київ?

Більшість питань поки що залишаються без відповідей, оскільки спадок у Києві ще опрацьовується. Його передала місту цивільна дружина танцівника Ліллан д'Алефельдт. Це сталося після проголошення незалежності України, Сергій не дожив до цього моменту п'ять років. Архів прибував частинами. Він виявився несистематизованим, розпорошеним, що ускладнює роботу з ним. Його мемуарна та епістолярна мова — російська, що також утруднюватиме можливу майбутню працю іноземним дослідникам. Втім, оприлюднення всіх відкриттів навіть для нас іще попереду.

Частину спадку танцівника можна подивитися зараз на кураторській виставці Наталії Білоус "Серж Лифар. Моя Одіссея із Києва до Києва" в Музеї історії Києва. Серед експонатів — особисті речі танцівника, фрагменти з його костюмів, рідкісні фото, афіші концертів, деякі приватні листи. Я ходила тією виставкою, мріючи, що одного дня, після війни, буде змога зробити присвячену Лифарю виставку у співпраці з міжнародними інституціями, які мають чимало цінних експонатів. Наприклад, його ескізи до власних постановок. На жаль, нам так і не вдалося їх зафільмувати під час зйомок у Франції.

Навіть той мінімальний час, проведений за роботою над дослідженням у Києві та в Парижі, у розмовах з експертами по обидва боки, дали зрозуміти, що за ці понад 30 років незалежності України, коли ніщо вже не може цьому завадити, мости між інституціями та експертами двох головних країн у житті Сержа Лифаря ще не були повноцінно збудовані. Обмін досвідом та інформацією, попри зацікавленість сторін, не відбувається. А те, як Лифаря бачимо ми та французи чи американці, — це різні оптики. І у світі зараз панує не наша. Наша все ще нікому невідома сьогодні, на жаль. Вона нечітка і для нас самих.