"Коріння наших домів": Людмила Таран про вразливість та укорінення

588
Роздрукувати
Таран Людмила
Таран Людмила
Поетка, авторка прозових творів, літературна критикиня, журналістка
"Коріння наших домів": Людмила Таран про вразливість та укорінення

Читайте есей журналістки Людмили Таран написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

Кожен наш дім має коріння. Таке розгалужене — на всю Україну.

Може, ми й не задумувалися над цим, аж поки не сталася війна. І ми носимо наші доми, а за ними тягнеться оте коріння. Іноді це просто нестерпно.

Укорінення — так Сімона Вейль, філософиня, визначила триб людського усвідомленого життя, вклавши в це поняття універсальний зміст. Ми, українці, хоч би де були, але оте коріння, укорінення, таки визначає нас (винятки, звісно, завше є). І коли тебе живосилом, нагло, нахабно виривають із власного дому, обжитого простору життя — це катастрофа. Горе. Біда.

Виривають? А що коли вороги знищують разом із домом?

Щодня це стається з українцями на власній, рідній землі. Щодня. Страшна статистика.

Ось неподалік нашої хрущовки, метрів за шістдесят — приліт. Вирвало добрячий шматок із тіла багатоповерхівки. Дивом — немає жертв: хіба тому, що звідти виїхало чимало мешканців. Але вибуховою хвилею повибивало вітрини супермаркету навпроти — дрібні й більші скалки визбирували чи не тиждень, та найменші досі, через місяць, хижо виблискують на сонці. Вціліла тільки дівчина у вишиванці — мурал на торці будинку. Хочеться сприймати це як символ.

У Львові спеціально поїхала на вулицю Коновальця, де 4 вересня 2024 року на тихій затишній вулиці в одному з будинків загинула сім'я Базилевичів — мама і троє дітей, лишився тільки батько. Таких випадків, скажете ви, нині надто багато. У Харкові, Одесі, Києві, Дніпрі та інших містах і селах. Ми звикли до цих смертей? Ми — свідки, як спрацьовує "русская рулєтка". До цих багатотонних завалів, смертельної кіптяви, наскрізних проломів у висотних будинках, які палають вогнем і куряться чорним димом, звикнути неможливо.

Письменниця Тамара Горіха Зерня 14 листопада 2025-го написала у Facebook:

"Жити у Києві — це... море нюансів. Де саме жити, у якому районі і на якій вулиці. Куди виходять вікна квартири. На якому поверсі — дуже важливо. У нашому будинку при відключеннях електрики вище тринадцятого вода не доходить. А їх двадцять п’ять. Відстань до метро, підземних переходів і паркінгів теж впливає на якість життя… Жити у Києві — це коли твоя дитина сама мовчки лягає у коридорі. І навіть не прокидається, витягає постіль відпрацьованим рухом".

Чи помітили ви, що в українському фольклорі чимало казок, де лиходій чи лиходійка займають чужу хатку, а тим, хто там жили, доводиться боротися, щоб відновити справедливість — тобто відвойовувати власне житло? Ота відома казочка про Козу-Дерезу, яка зайняла (окупувала) Зайчикову хатку. Вона, драпіжниця (слово, що означає грабіжника, здирника, крадія або людину, яка займається насильницьким відбиранням майна), лякає кожного, хто хоче вигнати її:

Я Коза-Дереза,

За три копи куплена,

Пів бока луплена!

Тупу-тупу ногами,

Сколю тебе рогами,

Ніжками затопчу,

Хвостиком замету, —

Тут тобі й смерть!

Та знайшовся Рак-Неборак, відважний і з надійною зброєю — клешнями, він попередив агресорку: "Як ущипну — буде знак!".

От Коза-Дереза і дременула геть із Зайчикової хатки.

Чи візьмімо казку про Котика і Півника. Той самий мотив: Лисичка-окупантка зайняла Півникову хатку і його самого мало не з'їла. Добре, що Котик-боєць не збирається улещувати хижачку, задобрювати її, випрошуючи своє. Його дії рішучі й наступальні: він — "цок та в лобок, та в писану торбу!"

Не знаю, звідки у мене цілком ірреальне відчуття, ніби ті, хто лишилися в Києві, як оце я, "стережемо столицю". Абсурд! Та з ким ділилася цим абсурдом, солідарно кивали головами. Так і є! Потверджували.

Ірина Цілик, кінорежисерка, її допис у соцмережах:

"…у безпеці? Точно? Але що ж, у Києві особисто я, попри все, почуваюся саме так. І навпаки — виїжджаючи за межі свого міста, своєї країни, швидко починаю відчувати певну тривогу, а вже за тиждень — нестримне прагнення повернутися".

У ніч на 1 січня з новим 2025 роком смертельним салютом "привітала" самісінький центр Києва ворожа Москва. Зруйновано частину Національного банку, пам'ятку історії та архітектури — будівлю Спілки письменників України. І житловий будинок поряд — там загинули мирні мешканці.

Волонтерка і фотографка Оксана Йоганнессон, родом із Луганська, яка мала там помешкання, написала: "Двоє сусідів загинули, а ще шестеро зазнали поранень. Перший підʼїзд має повністю зруйновані два верхніх поверхи; другий мій — всі вибиті вікна і пошкоджені стелі, вибухова хвиля розкидала весь одяг, речі, важливі мені памʼятні подарунки; третій — вигоріли два поверхи… Що я відчуваю? Дві емоції. Великий сюр: я зараз на Донбасі, в пекельній точці, свідомо готова ризикувати, щоб показати більше реалій на фронті. Водночас сьогодні вийшло так, що я в більшій безпеці тут, ніж у самому центрі Києва… Життя нелінійне: ти можеш бути дуже гарною дівчинкою, відмінницею по життю, яка лишила своє життя мрії й три роки постійно висвітлює війну, не боятися казати правду про неї як є, допомагати всім, назбирати майже 4 млн грн за рік, і навіть на Новий рік вирішити відправитися на фронт, віддавати по максимуму, а до того все втратити ще в Луганську у 2014-му… і все одно, в єдине місце, що я називала домом останні 10 років, на 1 січня 2025-го буде приліт і руйнування моєї квартири".

Таких історій, у будь-якому випадку трагічних, набереться так багато, аж чорніє в очах, як чорніють квартали суцільних руїн у густонаселених колись містах сходу України.

"Домовитые" — так, пригадую, з інтонацією заздрості й докору в контексті ще задовго до війни Росії про українців писали росіяни. Так, домовиті ми. Філософи Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко в книжці "Життя на межі. Україна, культура та війна" пишуть:

"Є щось ботанічне в українській ідентичності. "Коріння" тут є не просто метафорою. В українських "коріннях" важливо те, що вони могли існувати і тоді, коли стовбури були знищені. Вони вміють жити під землею. Уміють чекати свого часу".

Та людське життя обмежене в часі. І нині, у 20-ті роки ХХІ століття, вороги заганяють нас під землю: в укриття, підвали, погреби. "Якщо ти зрозумів, що означає бути без дому, бути в підвалі, втрачати країну, вимушено їхати з нею, ти стаєш чутливішим до інших", — так пишуть у моїй "бульбашці".

А Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко продовжують: "Дивно, що метафора коріння цілі століття асоціювалася з чимось таким, що поневолює. Адже коріння дає множинність. Розгалуженість коріння часом більша, ніж розгалуженість стовбурів та гілля. Корені по-справжньому множинні й по-справжньому заплутані. Ось де починається справжня свобода".

Наші "горизонтальні зв'язки", громадянське суспільство, заявили про себе в час Революції на граніті, в час Помаранчевої революції, у час Революції Гідності, у час російсько-української війни, яка триває одинадцятий рік.

Огаркова та Єрмоленко підсумовують: "Російська імперія ніколи по-справжньому не могла зрозуміти цієї підземної сили корінь. Вона не вірить у коріння, не вірить в органіку, не вірить у те, що протести та революції можуть бути справжні, вона вірить тільки в маніпуляції, тільки у сталінську "перековку". Саме тому вона не розуміє України. Не розуміє того, що навіть на випаленій землі продовжують жити корінці — десь там, під землею. І настане час, коли вони проростуть".

Ми несемо на собі, в собі, наші доми, нашу землю, пересновану підземним корінням. Воно таке щільне, переплетене між собою, сягає навіть туди, куди ми вимушені на якийсь час перебратися і притягує нас назад, у рідні місця, які сняться нам…

3 березня 2026
588
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: