"Україна" в Донецьку: поетка Ія Ківа про минуле, майбутнє і те, що варто проговорити вголос

Ія Ківа — поетка, перекладачка, есеїстка, членкиня PEN Ukraine. У цьому есеї вона розмірковує про Донецьк, його історію, своє минуле і ті питання, на які варто відповісти перед майбутнім.

Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

Коли твоє місто окупують росіяни, а ти стаєш вимушеною переселенкою, тобто людиною без місця, як це точно описує англійське словосполучення displaced person, то опиняєшся поза світом, в якому можна бути чи не бути. Адже нами нас роблять інші, а воєнні переселення як форма насилля — це завжди руйнування соціальної екосистеми, що зазвичай формується і розбудовується не лише окремою людиною, а кількома поколіннями її сім'ї. У яке дзеркало тепер дивитися, щоб побачити себе? Хто пам'ятає мій Донецьк, мене як Донецьк, Донецьк як мене? Хто знає мене всю? Хто готовий прийняти повністю?

Часом я відчуваю себе, як місяць: російська окупація Донецька зробила моє місто невидимим для вільного осмислення (недосяжним), а мене — напівосвітленою. Я, Ія, починаюся для більшості сьогоднішніх моїх знайомих разом із початком російсько-української війни. Або ним і закінчуюся, коли люди, почувши слово "Донецьк", зачиняються за глухими дверима стереотипів і упереджень.

Тут я згадую фільм "Алегро" Крістоффера Бое, в якому на місці витіснених головним героєм спогадів у Копенгагені з'являється цілком реальна зона порожнечі, чорний квадрат Малевича. Сталінський наратив, що в окупації завжди винні окуповані, наше суспільство, на жаль, успадкувало повніше, ніж хотілося б. Якщо не свідомо, то принаймні підсвідомо. Хоч саме під цим гаслом українськими чорносвитниками цинічні й бездарні радянські генерали вислали шлях до звільнення Європи від нацизму. Якщо, звісно, можна називати перемогу радянського тоталітаризму звільненням бодай від чогось.

Пишучи це, я думаю про діда Івана, який зростав у дитячому будинку (репресована совєтами родинна пам'ять досі не дозволяє думати про це точніше: той дитячий будинок був у Преображенці чи Оріхові?), звідти вирушив у великий світ остарбайтером (знову — війна та примус), встиг трохи повоювати, потім працював на шахті, де заробив бурсит і поліартроз, а вже коли народилася моя мама, робив звичайним сантехніком.

Бездомність, війна, насилля, примус — усе повторюється, тільки в іншому порядку, ніби історія на українській землі грає в карти з дияволом, і всі вони — краплені. От тільки це не історія, а імперія. Не одна, так інша. Не інша, так та ж сама.

Якщо порівнювати моє життя з дідовим, мені нема на що скаржитися. Я і не скаржуся. А думаю про те, що, опинившись без дому, опиняєшся поза історією. Приватною історією, яку розповідаєш самій собі та іншим через речі, впускаючи їх (речі та інших) у простір своєї інтимності, уяви про себе, у простір своїх страхів і болів, надій і таємниць. А ще – опиняєшся без пам'яті, яка набуває контурів, об'єму та ваги, оречевлюючись.

Ось смішна дерев'яна фігурка, подарована коханою людиною, за якою — безліч прогулянок, розмов, доторків, сміху і сліз, мовчання і суперечок. Жовта кішка зі смарагдовими очима. Кішка, з якої мав би початися спільний дім, проте якою завершилося спільне дорослішання.

Ось стіл, за яким робилися уроки, писалися вірші, розросталася магістерка. Стіл юності, стіл дитинства? Місце сили, місце зусиль?

Ось — піаніно "Україна", чорнота якого не витримала випробувань часом, тому воно більше схоже на притрушений пилом шоколад, ніж на лискучий фрак музиканта, з якого визирає біла сорочка з чорними ґудзиками. Декотрі із цих ґудзиків — брунатні. Цікаво, чи такий дефект був у всіх, чи це щось особливе, як родимка на щоці?

Чи жива моя "Україна" в Донецьку? Хто на ній грає?

У дитинстві, до самого кінця школи, я мріяла стати піаністкою. Через важке захворювання крові у старших класах на цих мріях довелося поставити хрест. На мріях — так, але не на музиці. Однак за майже 12 років російсько-української війни я практично розучилася грати на піаніно. Це рахується за воєнні втрати чи ні? Хто ця нова людина без музики?

Опинитися в окупації — як опинитися поза зоною досяжності. Абонент не існує, зателефонуйте пізніше. Десь так чи приблизно так я думаю про тридцять років життя в Донецьку. Мій донецький світ, відколи я не там, ніби як не є. Мої речі без мене втратили голос. Більша частина мене зосталася без співрозмовників. Реальних і можливих, колишніх і майбутніх. Пам'ять, коли її немає з ким розділити, черствіє, як хліб у магазині, який так ніхто і не купив.

А ще ж, щоразу як опиняєшся на літературній події десь у Європейському Союзі, доводиться пояснювати у приватних, а то й публічних розмовах, що все більш ніж однозначно, що війна почалася 2014 року з окупації мого регіону, мого міста. Але чи хочуть слухати?

Я не дуже люблю формат звинувачення європейців, адже і наш чинний президент прийшов до влади під гаслом "треба просто припинити стріляти", однак не можу не думати про те, що байдужість до російсько-української війни починається там, де ця війна починається лише 2022 року. Що всередині України, що за її периметром. А здавалося б, так просто додати у слововжиток лише одне слово: повномасштабна. Як не можу зрозуміти й те, чому доповномасштабну її фазу досі називають антитерористичною операцією. Звідки в нас цей російський пропагандистський словник, який застосовували для Першої російсько-чеченської війни? Нам шкода точних слів чи це в мене професійна надчутливість ? І якщо битва за Донецький аеропорт, бої за Іловайськ, окупація мого міста — не війна Росії на українській території, то що?

Бути людиною з Донецька — це раз у раз опинятися в чорному квадраті невидимості, поза зоною досяжності співчуття. Бо як співчувати тому, що не хочеться називати на ім'я, не хочеться бачити, слухати, чути? У лютому 2022 року це "бути" масштабувалося до "бути з України". Болить тепер і там, і там — одночасно, подвійною дозою, звідусіль. Однак саме право на співчуття видається мені останнім бастіоном людської гідності, за який теж варто боротися.

Якщо бракує ресурсів, можна почати зі слів. Точних, безжальних, безкомпромісних. І не втомлюватися їх повторювати. Щоб повертати людям право на гідність, право бути собою, право почуватися вдома. Бо хто я без Донецька і хто Європа без України? І хто ми всі, якщо припинимо налаштовувати радіоприймач людяності на точну чистоту?

Часом, повторюючи прості й очевидні речі про Донецьк і Україну, я почуваюся настирливою дитиною. У мистецтві наполягання на своєму дітей важко перевершити. Але я хочу, щоб у мій світ повернулася музика. А в музичній школі мене вчили точності.

Врешті-решт, проговорення вголос причин, перебігу й наслідків окупації — що гітлерівської, що сталінської, що новітньої російської, фактичної, інформаційної, ресурсної — і є шляхом до розуміння сьогоднішньої Європи й відкладеної перемоги у Другій світовій війні, яка ніяк не завершиться, якщо ми все ще говоримо про цінності. Шляхом, без якого, скажімо, я ніколи не зможу повернутися додому. Бодай на словах. Бодай — у словах.