Останнє літо Вавилону

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

1235 день російського вторгнення. 12 липня 2025 року. Барселона. Ранок.

Уперше за рік коротка відпустка. Якщо від війни взагалі може бути відпустка.

Вмикаю телефон, повідомлення від мами: "Ми живі".

Не зазираючи в новини, я знаю, що значить це повідомлення. Певно, місто, в якому вони живуть, цієї ночі було під обстрілом росіян.

Таке вже було у березні 2022 року, коли мої батьки опинилися майже на три тижні в окупованій Бучі. І час від часу від них пробивалося найважливіше смс — "Живі".

Набираю маму. Каже, російські дрони і ракети вперше вдарили по Чернівцях. За день до того кілька дронів уже промацували цей маршрут, і ППО працювала серед білого дня.

Ситуація з обстрілами дедалі гірша.

Росія виробляє все більше "шахедів", і терор українських міст давно перетворився на методичне випалювання цивільних і підприємств за розкладом.

Уявляю ці розграфлені в російських штабах таблички наших міст.

Понеділок — Київ, Дніпро.

Вівторок — Івано-Франківськ, Луцьк, Кривий Ріг.

Середа — Житомир, Старокостянтинів, Київ.

І в кожну клітинку днів тижня вписано Харків, Одеса, Суми. Покровськ і Костянтинівку вже і не вносять у графік.

Тепер у цьому графіку і місто, що стало моїм прихистком у перші місяці вторгнення.

Мама каже, що все нормально, і, як завжди в екстремальних ситуаціях, найбільше переймається за кішку Масю, яка всю ніч ховалася під її ліжком.

Мама каже, що хоч хтось у цій родині дотримується правила двох стін.

У перший тиждень вторгнення я вступив до лав ЗСУ і провів у чернівецькій казармі сто днів. Відтоді кілька побратимів у моєму серці назавжди.

Один із них — позивний "Булка", хоча я кличу його ніжно "Булочка". Після деокупації Харківщини і боїв у Бахмуті він знову вдома, в Чернівцях.

Пишу йому, питаю, як справи.

Каже, прилетіли ракети, збили над його роботою. Є загоряння в житловому будинку. Його дружина, Настя, не спала, в їхньому районі "працювали зенітки".

Думаю, чи до цього йому доводилося використовувати слова з військового життя, аби описати новини з рідного міста.

Булка присилає фото. Ранкова панорама Чернівців. Три стовпи густого чорного диму, що в небесах зливаються в одну горизонтальну лінію чорноти.

Горло стискається. Навіть зараз відчуваю присмак гіркоти і запах горілого, що розноситься містом. Не можу вимити цей запах із горлянки, бо вже віддавна Київ горів так само.

Росія вривається у ще одне моє рідне місто.

Місто, що створювало ілюзію можливості безпеки.

Напередодні ми з моєю дівчиною Дашею мали цікаву взаємодію на пляжі Барселони. Сонце лагідно заповзає за небокрай, я саме збираюся перевдягнути мокрі плавки, і до нас підходить чоловік, який до цього довго до нас приглядався. Серед іншого, певно, до українського видання Стівена Кінга в Дашиних руках.

Підходить, широко всміхається, каже, "Микола".

Називаємо свої імена.

Далі стрімко розвивається діалог, що його так мріють писати сценаристи — коли є певне замовчування, коли герої не можуть сказати щось уголос, тож змушені шукати інші форми для ословлення.

Микола питає, "Ви давно тут?"

Кажу, "Та ось третій день".

Питає, "То що ви, тільки стартуєте?"

Ми з Дашею перезираємося. Куди стартуємо? Він про що?

Вирішую уточнити, "Стартуємо у подорож?"

Микола розуміє, що місточок розмови стає хистким, бо його нові знайомці щось не дуже знаються на етикеті і словнику понять і термінів, прийнятих у середовищі тих, хто виїхав за кордон. І для яких Барселона — це стартовий майданчик, де можна роззирнутися і почати будувати нове "вільне" життя, як вони його називають.

Він каже, "А я тут уже місяць. Поки оце оформляв документи. Шукаю роботу. Думав попитати, як у вас, може, щось є".

Кажу, "Та ми туристи".

Місток починає осипатися.

Кажу, "Я військовий, у відпустці. Скоро вже додому".

Міст різко валиться. Розгубленість на його обличчі.

Хоч Миколу ніхто не питає, він стрімко відповідає, "А я виїхав як багатодітний батько".

Кажу, "Чудово. Звідки ви?"

Каже, "Тернопіль. Роботи нема. Я підприємець, виробництво стоїть". Каже, "Ну, не піду ж я на стройку чи посуд мити".

Кажу, "Нещодавно і по Тернополю попадало".

Каже, "Так, мої теж посиділи у підвалі".

Прощаємося.

Пізній вечір, район Барселони з кафешками азійської їжі. Зненацька виходимо просто до закладу, що називається Souvenir, читаємо опис на вітрині — "ресторан сучасної російської кухні".

Всередині повно людей. І щось не дуже схоже, що всі вони мають пострадянське походження.

Коктейльна карта може здивувати добіркою напоїв, серед яких — "Дихання Уралу", "Історія Ніжегородья", "Літо в Центрі Росії", "Карельський вечір", "Поволзький степ" та, звісно ж, "Загадка Алтаю".

Вирішив дізнатися: чи це все, що може запропонувати Барселона з-поміж російських ресторанів. Виявилося, що, на жаль, це не все, адже ще можна завітати до Ekaterina, Kalinka Malinka і Tolstoi.

Українські заклади, до слова, теж є.

KORCHMA RODYNA (всюди згадується виключно капслоком і з фотографіями сала в інстаграмі), Comida Ucraniana і заклад, що вибивається із загального напрямку, — Six Oysters.

Ще трапляються згадки про заклад Yalta Crimea. У жовтні 2012-го журнал TimeOut визначав це місце для тих, "хто любить традиційну російську та українську кухню".

Наразі Yalta Crimea зачинено.

Йдемо на каву з Катериною, артменеджеркою, кураторкою, яка, збудувавши успішну карʼєру в Україні, ще до вторгнення почала навчання в Барселоні, а в середині лютого 2022-го виїхала сюди з донькою і чоловіком-художником.

Ввечері 23 лютого 2022-го Катерина надиктувала мені чотирихвилинне аудіоповідомлення з питаннями про мистецьке видання, над яким ми тоді працювали. Через вісім годин російські танки мали прорвати український кордон, а ми обговорювали, який варіант назви з використанням слова "граніт" буде доречнішим.

У середині березня ми обмінялися повідомленнями зі сподіванням, що наші рідні у безпеці. То був наступний день після того, як батьки вирвалися з Бучі. Але як говорити про таке, я не знав ні тоді, ні тепер.

На початку травня Катерина написала мені з питанням, чи можемо продовжити роботу над книжкою. Я відповів, що служу українському народові і завʼязав із культурними проєктами на дуже довгий час. Хто міг тоді подумати, що зрештою настільки затягнеться цей час?

Відтоді Катерина відкрила у Барселоні українську галерею, організувала десяток виставок і подій. Перевела галерею в онлайн формат. Наразі думає про справжній центр української культури. Вільно говорить іспанською, вчить каталонську. І жодного разу ще не поверталася до Києва. Її рідний Торез окупували росіяни ще в червні 2014-го.

Тим часом працює за спеціальністю в іспанській компанії, що серед іншого займається оцифровуванням колекцій і архівів найвідоміших музеїв. Лунають назви інституцій, що звучать як визнані бренди.

Слухаю Катерину, тішуся за неї. І не можу не думати про життя знищені і життя, поставлені на паузу через вторгнення. Не можу припинити думати про виломлену реальність, у якій ми опинились, і про те, як для багатьох із нас компетенції із попереднього життя вже не мають ніякого значення.

Уявляю наші співбесіди в іноземні компанії, що існують не у воєнному стані.

Ким ви бачите себе через пʼять років? Ми все ще чекатимемо смерті Росії.

Яка основна лінія вашої мистецької діяльності? Виживання.

Катерина каже, у Барселоні відкриваються галереї, що працюють, наче троянські коні, чи то пак матрьошки гібридної війни. Зовні наче нормальна галерея, місцеві митці і художники з різних країн, а всередині — російські галеристи та ще час до часу проскакують російські митці. Вони тут, ніхто з них життя на паузу не ставив.

Катерина каже, що місцеві книгарні не надто зацікавлені у книжках про нашу війну. Часто місцевим цікава своя точка зору, що насправді повторює російські наративи. Місяць тому відбулася презентація іспанського видання книжки "Stepan Bandera. Fascismo, genocidio y culto" польсько-німецького історика. Катерина була на тій зустрічі. Коли від української половини аудиторії надійшла пропозиція заслухати альтернативну думку, не суголосну російській пропаганді, у відповідь отримали звинувачення, які переходили в крик, мовляв, ви самі нацисти і фашисти. І тим, що не погоджуєтеся з цим, робите ще гірше.

На іншому заході, за 10 днів до того, організатори викликали поліцію на українську журналістку.

Поки Україна намагається вижити, російська імперія не зупиняється ні на мить. На жодній ділянці глобальної гібридної війни.

Поки Україна бореться за рідну землю, Росія захоплює так само когнітивний простір. І немає кращих колабораціоністів, ніж корисні ідіоти. І русофіли.

Бренд "Tolstoi" і російська класика на перших рядах викладок у книжкових — "Війна і мир", "Злочин і кара", "Майстер і Маргарита" та ще вибрані Чехов і Довлатов.

Нове видання "Мертвих душ" Миколи Гоголя. На обкладинці череп у шапці-ушанці і рекламний напис "Найсмішніша подорож у російській літературі!".

Звісно, перекладена біографія Навального.

Перекладена книжка російської блогерки про українських біженців (хто ж іще розповість історії українців, які втікали від війни до Таганрога та Ростова-на-Дону?).

Перекладена російська авторка горорів, яка в інтерв’ю "Радіо Свобода" сказала, що для неї Росія зараз — це "нора, в яку насцяла лисиця".

Книжок про російсько-українську війну — катма.

Лише маргінальна книжка іспанського автора з обкладинкою, наче зліпленою у ворді, закриває квоту на книжки про нашу війну і де-не-де виринає серед десятків видань про Ізраїль і Палестину. В одній з книгарень її поклали з такою ж самою книжкою про світову змову сіоністів. І все одразу стало на свої місця.

"Пікнік на льоду" Андрія Куркова англійською в одній книгарні та "Інтернат" Сергія Жадана каталонською в іншій схожі радше на поодинокі спалахи у цьому потоці ворожих наративів.

Дивлюся на роботу 16-річного Пікассо, створену 1897 року. Сам митець подарував її для колекції у свій же музей в 1970 році. Ба більше, він передав не просто картину, але і підготовчі ескізи до неї, що зберігалися в його родині весь цей час.

Думаю про фантастичність такої історії для нашого контексту. Для нашої історії.

Росія і Радянський Союз виламали саму можливість передачі чогось у спадщину. Випалили можливість інституалізації пам’яті як такої та, очевидно, пам’ятання про наших неймовірних (підставте назву творчої чи наукової професії).

Та найстрашніше — рідко хто з українських митців хоч XIX століття, хоч ХХ-го доживав до старшого віку.

Так, щоби і в юному віці зробити кілька революцій у майстерні, а не на вулицях міста. Так, щоби пожити без необхідності робити моральний вибір, що може розітнути свідомість навпіл. Так, щоби довікувати і стати зрілим митцем. Так, щоби вцілів сімейний маєток. Так, щоби мати можливість передати свій не-знищений, не-розпорошений архів.

Так, щоби виросло нове покоління, якому це може бути цікаво. Покоління, яке хоча б тепер не починатиме все спочатку.

В українських соцмережах віруситься уривок відеоінтерв’ю з російськими підлітками. Їх питають на камеру, чи потрібні Росії нові території. Кажуть, було б класно не тільки Україну, а і Європи трохи забрати. Так, щоби російський швидкісний експрес "Сапсан" летів від Москви до Одеси, а потім з Одеси до Барселони. Ну, або до Франції.

Хоча росіян і так нині повно в Барселоні. Живуть собі, гріються на сонці.

Їхнє життя невідкладене. Їхні класики видані і прочитані. Їхні міста неокуповані та не знищені.

Дивлюся на міжнародну зграю туристів у райончику Барселонета, поблизу пляжів. Натовп пульсує Вавилонською безтурботністю. Намагаюсь уявити, що це чи котресь із наступних може виявитися останнім літом старої Європи, яка досі вірить, що війна у будь-якій формі це все ще не про неї.

Хто з цього натовпу виживе? Де вони шукатимуть прихистку і звідки стартуватимуть у нове життя біженців? Хто піде до ТрО? Чи буде у них узагалі ТрО так, щоби пекар, кілька науковців, майстер кондиціонерів, іхтіолог, водій-далекобійник і письменник опинилися в одному підрозділі, як було в нас? Хто з них відкриє своє підприємство, що працюватиме на фронт? Квота на скількох дітей стане причиною для відстрочки? Де з біса вони братимуть корчі на фронт? Чи допоможе їм вижити у цій різанині знання російської класики? І врешті — коли прийде хаос, чи вистоїть цей маленький Вавилон об’єднаної Європи?

Хоча хто я такий, щоби казати, що хтось не хоче дивитися у вічі правді? Просто людина, котра за вісім годин до російського вторгнення намагалася шукати назву для мистецького видання зі словом "граніт".

У Чернівцях внаслідок удару четверо загиблих. Одній із жертв — 25 років.

Коли дописую цей текст, Росія знову обстрілює Україну.

Цього разу удар по середмістю Добропілля на Донеччині.

Двоє загиблих, 27 поранених.

Пошкоджено 54 торговельні павільйони, 8 авто, 304 квартири у 13 будинках.