Щоденники про війну. Олександр Михед

3575
You can read this article in English
Михед Олександр
Михед Олександр
Письменник
Щоденники про війну. Олександр Михед

Із початком повномасштабного нападу Росії на Україну життя членів та адміністративної команди Українського ПЕН змінилося. Хтось замість пера взяв до рук зброю, хтось проводить дні у волонтерських координаційних центрах або допомагає людям, що тікають від війни, на вокзалах, а хтось надійно тримає інформаційний фронт. Наш колега, письменник і куратор Олександр Михед, опинився в Чернівцях і, крім повсякденної волонтерської діяльності, збирає свідчення очевидців війни та намагається документувати свій досвід.

Зелене місто

День 39-й. Світ дізнався про масові вбивства та поховання в Бучі.
Коли я пишу ці рядки, виявлено тіла 340 цивільних місцевих жителів.
Часто – їхні руки зав’язані за спиною. У них прострелені коліна. Їх убито пострілом у потилицю.
Але всіх їх убито тому, що ми – українці.

*

Ця війна вчить: іще більший біль завжди попереду.
Сьогодні мені хочеться, аби війна забрала у мене вже все. Щоби більше не відчувати нових і нових рівнів болю.

*

Тіла оголених жінок, яких росіяни намагалися спалити.
Тіло старенького чоловіка, який їхав на велосипеді і тепер його розпластані рештки застигли в абсурдно-поламаній позі великої розчавленої комахи.
Зґвалтовані діти. Зґвалтовані дівчата-підлітки.
Заміноване все.
Концтабір у дитячому таборі.
Камери тортур у кімнатах житлових будинків.
Масове поховання ледь присипаних землею тіл.
Могили у дворах житлових кварталів. Хрести з палиць. На багатьох з них написано просто: "Невідомий".

*

Дванадцять годин я читаю новини, гортаю все нові і нові фотографії. Бачу біль друзів. Відчуваю, як ми всі знову і вкотре від початку війни міняємося. Ми – запущена ракета, від якої відлітають модулі свідомості та внутрішніх трансформацій.

Мій близький друг-письменник зачищає сусідні села у складі Територіальної оборони. Він не може спинити сліз від першої ж миті. Росіяни вбивають усе живе.

Знайомі журналісти й фотографи кажуть, що реальність страшніша за опубліковані фотографії. Найгірше вони лишили поза кадром. З поваги до померлих.

Соцмережі блокують потік фотографій з "Бучанської різанини", як її миттєво назвали. Жах цих зображень може бути занадто чутливим для користувачів глобальних мереж. Як хтось одразу ж зауважує: контент, що деінде здається занадто чутливим, тепер і є нашим життям.

*

Знайома мистецтвознавиця з Черкас пише: "Якщо за всі ці звірства, за всі ці злочини усім цим тварям не буде покарань, то, чесно, я просто не бачу сенсу жити у такому світі".

Інша моя знайома, менеджерка культурних проектів, авторка прекрасних колажів, наступного дня пише, як перед сном уявляє, що готова зробити з окупантами, аби захистити своїх рідних. Проломити череп, колоти і рвати їх ножем. Їй страшно від самої себе.

Навіщо цей світ, якщо тут так? Якщо тут не буде справедливості. Або хоча б помсти.

*

Вечірня повітряна тривога. Я біля стратегічного об’єкта. Такі об’єкти росіяни бомблять по всій країні. Але сьогодні мені байдуже.

Хочу ще більшого болю.

Повільно човгаю до укриття. Не поспішаю.

Я ніколи не задумувався про селфхарм. Дотепер.

*

Скільки горя зможе вмістити людське серце?

Біль Бучі зовсім інший. Це вирваний шмат плоті. Просто із серця.

Наступного дня я збагну, на що схоже це відчуття.

Перед очима постане образ Центру зайнятості в Лисичанську, в який влучив снаряд. Його я бачив наприкінці 2016 під час мандрівок на український схід. З будівлі вирвано величезний шмат просто посередині, а на його торцях червоною фарбою виведено "Опасно для жизни".

Я думаю про біль Бучі.

Він і справді небезпечний для живих. Його годі осягнути, погамувати.

Але водночас це відчуття несе загрозу для тих, хто заслуговує на помсту.

Усіх росіян, причетних до цього.

*

Старша жінка намагалася поховати свою дорослу доньку у дворі їхнього дому. Матері стало сил тільки на те, щоб присипати землею верхню половину тіла. Ноги видніються з-під настилу, яким мати спробувала прикрити її тіло.
Психологи в Чернівцях отримують запит на допомогу чотирнадцятилітнім дівчатам, які завагітніли від ґвалтівників. З’являється інформація, що евакуйовані до Польщі дівчата-підлітки не зможуть зробити аборти від прогнилого сімені окупантів. Така заборона тамтешніх законів.

*

Урок цієї війни: завжди готуйся до найгіршого, але росіяни все одно вчинять іще страшніше.

*

Російські інтелектуали й письменники все намагаються переконати світ і насамперед себе, що це війна путіна, а не їхня.

Але ж не путін це робив із нами. Не він ґвалтує, вбиває та знищує.

Мої друзі пишуть: їм соромно за те, як у перші дні війни сподівалися, що жителі росії вийдуть на вулиці з протестами.

Десятки мільйонів злочинців із ампутованою емпатією, виколотими ідеологією очима, вирізаними символами Z на лобі та щирою підтримкою свого диктаторського режиму.

*

Наступного ж дня ми дізнаємося імена, домашні адреси і телефони всіх 120 000 окупантів, які беруть участь у спецоперації. В тому числі – і тих, хто чинив звірства в Бучі. Боже бережи біг дату.

Якщо нанести на гугл-мапи точки, звідки вони родом, то вся мапа Росії виявиться всіяною такими точками. Їх – тьма.
Хоч ці росіяни і мають імена, але свідомість не може збагнути – хто вони?

У цій битві вони не орки.

Не смішні й недолугі мародери, які крадуть кросівки New Balance, вітаміни, рожеві заколки для волосся, дитячі іграшки, телевізійні плазми, розібрані на частини квадроцикли, пральні машини і українські купони – кольорові папірці, що слугували нам за національну валюту у 1990-х.

Вони не звірі. Бо звірів вони якраз постійно й винищують заради задоволення.

Вони не мовчазна меншість і не знавісніла від війни більшість.

Вони не рашисти, не нацисти і не фашисти.

І навіть не військові злочинці, що вчиняли злочини проти людства.

Не терористи, дітовбивці і не ґвалтівники.

Не іноземні агенти і не диверсійно-розвідувальні групи русского міра. І навіть не батюшки московського кдб-патріархату. Тому що вони ж і не православні зовсім.

Не володарі думок, не спадкоємці культури пушкіна, достоєвського, чайковського.

Не третій Рим і немає у них свого особливого шляху, який, мовляв, розумом не осягнути. Вони не орда, не хаос і не пустка.

Хто їх, виблядків, матері? Хто їх, висерків, батьки? Якого хуйла вони холуї?

Якщо просто росіяни, то що ж вони, блядь, таке?

*

Моя подруга після стількох років життя в Києві повернулася до рідного Львова. Каже, психологічну травму видно, немов фізичну рану з рваними краями.

До війни я рідко говорив про себе і свої почуття. Мені це завжди здавалося зайвим. У минулому житті мені ставили діагноз "синдром сухості очей" – це коли очі не отримують достатнього зволоження. Мені буквально складно плакати на фізіологічному рівні. І ми з дружиною тоді жартували, що я настільки не проявляю емоцій, що навіть очам знадобилося випрацювати свій синдром.

Та війна змінює все. І хоч заплакати мені так і не вдалося (скорчене обличчя на другий день війни у потоках гарячого душу відчувалося радше необхідною формальністю – мабуть, у таких ситуаціях люди мають мати такі істерики), та говорити я почав. Можливо, і забагато. Можливо, і не з тими людьми. Та війна скорочує дистанції і дозволяє говорити до тих, з ким ти б ніколи не заговорив.

Я знову і знову починаю розповідати людям побіля себе про Бучу, про те, який це прекрасний край. Про чотири щасливі роки життя в Гостомелі і ледь не щоденні прогулянки до Бучі. Про місто, вкрите зеленими насадженнями, яке називали "Зеленим містом". А ще тут парк, розміром у 52 гектари, в якому ми з дружиною так любили гуляти й кататись на велосипедах. І грузинський ресторанчик "Тінатін", де ми замовляли неймовірне хачапурі. І йога-студія. І відділення "Нової пошти". І базар. І магазин, де налаштовували батькам нові мобільні телефони. І сімейна лікарка. І улюблене місце "Аптека вина", що часто видавало нам найкращі червоні сухі ліки від усього. І як минулого року в Бучі відкрився МакДональдз та які черги збирались до нього. А ще там житло наших батьків, в яке покладено стільки любові.

А потім ще щось кажеш і раптом вихоплюється – вони вбивали псів.

Несвідоме пробивається крізь паволоку слів і кажеш: росіяни вбивали українців на вулицях, що й дотепер називалися іменами російських класичних поетів – Лєрмонтова і Пушкінській.

Кажеш і розумієш, що твоя травма, твоя рана занадто кривавить. Надто вивалена назовні. Її краї неакуратні, непідшиті.

І людям неприємно на неї дивитися. У пристойному товаристві такі рани прийнято прикривати.

Тут ми жили. Тут ми кохали. Тут нас поховали.

*

Дорогий Адорно, колись ми знайшли відповідь на твоє питання "Чи можливе мистецтво після Аушвіца?".

Але чи знайшов би ти відповідь на питання: "Чи можливі слова після Бучі?"

*

Росія на законодавчому рівні декриміналізувала мародерство на полі битви та речей убитих і поранених. Раніше за статею 266 "Мародерство" можна було отримати покарання на строк від трьох до десяти років. Або страту.
Обіцянка тобі, російський солдате, що нічого за це не буде. Тож просто відкривай сафарі за здобиччю. І беззахисними цивільними.

*

Боюся заглядати в теку з фотографіями в телефоні. Не можу передивлятися зображення минулого. Вони змародерили його. Кожен теплий спогад про Бучу й Гостомель тепер спаплюжений, позначений їхніми брудними берцями. Та що спогади порівняно зі скаліченими долями та вбитими людьми.

Скільки їх іще буде віднайдено з безвісти?

Вони забрали наше минуле. Наші життя. Ми знищимо їхнє майбутнє.

*

Ми всі лишилися під завалами драматичного театру в Маріуполі.
Нас поховано в Бучі.
Мертві більше не страждають.
Живі більше не відчувають.

21 квітня 2022
3575
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: