Про відмінність досвідів, або Не до білих сорочок. Як іти на зближення з німецькомовним світом

Олеся Яремчук — журналістка, письменниця, програмна координаторка "INDEX: Інституту документування та взаємодії".

Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

У Німеччині, у маленькому містечку біля Мюнхена, я мала сусідку, яка щоразу виходила у двір, коли там бавилася моя донька, приходила в гості додому на спечений пиріг, щиро співчувала тому, що зараз проживає Україна. Одного разу, у день, коли був черговий обстріл і я знову ходила сама не своя, Кріста поправила свіжовипрасувану білу блузку і сказала: "А я не люблю Зеленського. Як президент може ходити у футболці?". І що це все політика, і що обидві сторони мають заспокоїтися. І що все одно колись доведеться говорити з росіянами. Це нагадало мені про те, що, як би скрушно не зітхали мої співрозмовники на тему війни, іноді вони просто не можуть осягнути нашої реальності. Що це не шоу. Що нам не до білих сорочок.

Вранці 24 лютого я через маленьку дитину за ініціативи чоловіка, громадянина Німеччини, виїхала з України і два з половиною роки жила в Європі, перечікуючи війну. Так збіглося, що саме тоді моя книжка "Наші Інші" вийшла англійською, німецькою, італійською, словацькою та грецькою мовами, тож нагод говорити з аудиторією я мала достатньо. Про Словаччину, Грецію, Італію та Америку говорити не наважуся, бо знаю замало, а от про Німеччину та Австрію — трохи.

Німеччина — це країна, з якою наші зв'язки у часи незалежності на міждержавному та міжкультурному рівнях були вкрай слабкими. Не хотілося би знецінювати зроблене посольствами і консульствами, громадськими активістами, митцями, але на противагу потужній російській пропагандистській машині українські голоси були краплею в морі. Це призвело до незнання та нерозуміння української історії та культури.

У 2024-му австрійський письменник Мартін Поллак мені розповів кумедну (а в чомусь болісну) історію про те, як його знайома аристократка одного разу спитала: "Мартіне, а що, Україна справді існує? У них є своя мова?". Можемо собі лише уявити бурхливу відповідь Мартіна, але скажу, що ця аристократка не одна вагається щодо існування держави Україна чи бачить її як російський покруч, як частину Росії.

Отже, спершу про контекст. Повоєнна Німеччина як співрозмовника бачила Радянський Союз загалом із центром у Москві. Не в Києві, Баку чи Тбілісі. З 1969 року була сформована "Ostpolitik", політика "зміни через зближення", запропонована Егоном Баром. І це зближення відбувалося саме з Москвою.

Німеччина та Росія як дві країни з імперіалістичним минулим добре розуміють одна одну ("auf Augenhöhe stehen", як то кажуть), тобто спілкуються як рівні з рівними. Як розтлумачила мені в інтерв'ю німецька історикиня Франциска Дейвіс: "Якщо ви подивитеся на поділи Польщі й Литви наприкінці XVIII століття між Пруссією, Габсбурзькою монархією та Російською імперією, аж до пакту Гітлера-Сталіна, і подальшу спільну окупацію Центральної Європи сталінським Радянським Союзом, то побачите, що Німеччина чітко визнає Росію як імперіаліста — як партнера". Тому Україна просто не була присутня на їхній ментальній карті Європи, нас просто не помічали.

Вибачення за сплюндровані землі та Голокост на українських територіях усе одно були спрямовані на Москву.

На відкритті Німецько-українського товариства (DUG) у Львові Франциска Дейвіс пояснила це обсесивне ставлення німців до Росії "російським комплексом" (за Гердом Коененом).

"Я думаю, що цей комплекс зменшився, але ще не подоланий. Саме через цю традицію на Східну та Східно-Центральну Європу дивилися з російської точки зору. Не тільки в політиці, а й у культурі та науці. Змінити це, зламати ці традиції мислення — це довгий процес", — сказала вона.

Есеїст і перекладач Юрко Прохасько продовжив цю думку, вказавши на небезпеку, коли власні імперські практики лишаються непроговореними: "Якщо власний імперіалізм недостатньо осмислити або його заперечувати, виникає тенденція сприймати інші імперії як рівноцінні. Це призводить до надмірного розуміння путінізму і відсунення універсалізму прав людини та демократії на другий план".

Обмірковуючи ці комплекси, Юрко Прохасько звертається до психоаналізу. І зрештою не вірить, що їх можна подолати.

Отже, Німеччина після 2022 року відкривала Україну майже з нуля. Я мушу сказати багато позитивного про німців та про їхню підтримку після. Моїй дитині приносили іграшки та подарунки, допомагали і словом, і ділом, і фінансово, виявляли увагу та щиру цікавість. Українців активно залучали до конференцій, заходів менших і більших, дбали про наше представлення.

Я точно можу сказати, що цікавість до України в перші роки повномасштабного вторгнення зросла. Збиралися великі аудиторії в театрах на кілька сотень людей, на великих подіумах і в маленьких книжкових закапелках. Я не можу назвати німців неемпатичними чи черствими, ні. Але є відмінність досвідів, Erfahrungsunterschied. Різні Erfahrungswelten.

Не переживши жодного обстрілу, не бігаючи в укриття серед ночі, не проводжаючи близьких і рідних на той світ, не стискаючи в кулак закривавлений одяг, певно, не можна зрозуміти війну.

Від того й наївні розмови про мир. Так, ніби ставши з кольоровим прапорцем і словом "мир", ми зупинимо агресора. Бо немає розуміння, що таке війна, і тим паче того, що ця війна може бути на їхній території. Моїй колезі на іншому континенті рекомендуватимуть вивчити слово "мир" кількома мовами. Моїм друзям казатимуть, що допомога може бути лише гуманітарна, у жодному разі не збройна. Що не можна вбивати — так каже заповідь. І це правда. Так, ніби вся лінія фронту мусить враз замовкнути і піти на вірну смерть першими. Жінки, коли їх ґвалтують, мають розповісти про права жінок. Коли кримським татарам у російських тюрмах завдають тортур струмом і виривають нігті, б'ють до невпізнаваності, фізично і психічно знущаються, тоді їм треба помолитися.

Я б дуже хотіла, щоб Європа не мала цього досвіду. Але є ймовірність, що скоро ми ділитимемося "уроками життя" — як краще збивати шахеди, як налагодити життя навіть під обстрілами та що робити в час блекаутів. Ми стали настільки стійкими до цього, що навіть майже не звертаємо уваги на черговий обстріл. І якщо вночі трясло стіни, а люди сиділи в укритті (або ні), слухаючи вибухи, то на ранок життя триває, ніби нічого не було. Ми не скасовуємо робочих планів, діти йдуть у садки і школи. Єдиним викликом залишається — як дотягнути до вечора після такої безсонної ночі. Зазвичай не пишемо про це в соцмережах, не розповідаємо своїм друзям за кордоном. Бо вони вже звикли, що тут таке коїться. І ми звикли. Так, ніби смерть стала чимось буденним.

І ця відмінність досвідів та відмінність контекстів іноді пече до болю. Щоразу, коли нам починають розповідати, що не можна відмовлятися від російської культури, коли кажуть про мир і радять віддати території. Бо не розуміють ні на хвилину, що означає бути в окупації.

Я часто стикалася з тим, що від розказаних мною історій, а саме: про депортації з Маріуполя, про кримських татар, яких депортували у 1944-му, а тепер жорстко репресують, розстріляну українську інтелігенцію, про надазовських греків, про турків-месхетинців Бахмута, про шведів Херсонщини, євреїв Харкова — про все те страшне зло, яке чинить Росія десятиліттями, аудиторія ніби не може мені повірити. Настільки немислимим здається градус жорстокості.

У Відні у 2024 році я побачила афішу з карикатурою, де зображені Урсула фон дер Ляєн та Володимир Зеленський, і біля них підпис – "Kriegstreiber", тобто розпалювачі війни.

У Мюнхені, коли ми вийшли на демонстрацію на підтримку України, паралельно йшла велика колона Putinversteher (тих, хто розуміють Путіна) та активістів за мир. На наше авто за моєї відсутності почепили наклейку – "Frieden mit Putin". Тобто мир з Путіним. Хотілося кричати. Бо ж бачили, що номери українські.

На жаль, тенденції в німецькому суспільстві невтішні. Зокрема, здебільшого у Східній Німеччині, яка має досвід життя під Радянським Союзом, процвітає симпатія до Росії. Її підтримують адепти партії "Альтернатива для Німеччини", нещодавно створена партія Сари Ваґенкнехт, яка вважає Путіна найкращим другом, а злочини в Україні — вигадкою, та інші дрібніші угруповання. Хотілося би сказати, що це якісь маргінали. Проте вони швидко набирають популярність і доволі тривожно, куди ця тенденція заведе.

На щастя, держава Німеччина на офіційному рівні є нашим сильним та добрим партнером, і хотілося б вірити, що критичний розум перемагатиме.

Тільки наша належна присутність в міжнародному просторі — у культурі, літературі, науці — може допомогти цьому зближенню. Воно неуникне. Хоч так важко відкинути усі ці імперські та колоніальні контексти.

Що потрібно для зближення? Підійти ближче, поглянути в очі, пізнати. Німці та австрійці роблять спроби пізнати нас, спонсоруючи численні культурні, дослідницькі, літературні програми, запрошуючи, видаючи книжки. Намагаються зрозуміти українську культуру. А ми, українці? Звісно, нам зараз не до того, але чи достатньо ми знаємо про країни, до яких їхати всього 700–800 кілометрів? Чи знаємо, чим живе їхнє суспільство, які проблеми має, що для них є болісними темами? Є винятки, але загалом ні, ми не надто поінформовані. Часто я чую думки, ніби Німеччина та Австрія нам щось винні. А чи достатньо зробили ми за часи незалежності, щоб бути з ними у діалозі? Питання риторичне.

Попри прикрі випадки, які траплялися на заходах, як-от: покликали читати українські вірші росіянку, запросили модерувати мій захід дослідника російської літератури, хтось встав і після моїх розповідей про Маріуполь казав: "Але ж Євромайдан організували американці", на противагу було інше. Люди плакали, підходили, жертвували гроші, записували, брали у свої домівки біженців, давали меблі, посуд, одяг та інше, пропонували покласти 1000 євро під двері, але навіть не заходити, слухали, плакали знову, нотували, купляли книжки, щиро хотіли довідатися більше. Можливо, змінювали свої думки та уявлення (або ні).

Така наша правда, і немає іншого шляху, як її розповідати.

Тому, міркуючи про Україну у світі, про наші взаємини із сусідами та іншими державами, я б хотіла, щоб ми одягнули дещо іншу оптику. Оптику дорослого. Який теж дбає і підтримує інших. Як у своїй книжці я намагалася пізнати "інших", а саме наші національні спільноти, те саме правило діє, якщо його географічно масштабувати. Знайомитися, більше знати, старатися розуміти.

Після чергового обстрілу друзі з Європи не забудуть, напишуть: "Як ти?". Не зможуть зрозуміти нас і наш біль, але хоча б спробують.

Хочеться вірити, що Німеччині чи Австрії не доведеться переживати війну, і я щиро бажаю їм уникнути цього досвіду. Але в гіршому випадку ми потім скажемо: "Ми ж попереджали". Може, тоді пані з-під Мюнхена зрозуміє, чому нам не залежить на білих сорочках. Головне, щоб вони не були заляпані кров'ю.