Як життя однієї людини впливає на націю: члени Капітули про книжки номінантів на Премію імені Юрія Шевельова-2025

Перед церемонією нагородження лауреата Премії імені Юрія Шевельова 2025 року, що традиційно відбудеться в Києві 17 грудня – в день народження класика, – члени Капітули діляться думками про книжки авторів, що потрапили цьогоріч до довгого списку. Усі книжки, які увійшли до довгого списку, можна буде придбати на фестивалі Дні есеїстики, який відбудеться 11-14 грудня у Києві.

У четвертій частині ми розповідаємо про книжки Ольги Карі, Василя Карпʼюка і Оксани Щур.

Оля Гнатюк про книжку Ольги Карі "Твоє, моє, нічиє та інше"

"Твоє, моє, нічиє та інше" Ольги Карі на перший погляд – соціологічні есеї про homo sovieticus і його залишки в сьогоденні. Однак не меншою мірою це й есеї про історію і про психологію, про приховані під нібито невинними, але насправді жорстокими фразами [дискурси]. Це книжка про травми совєтського побуту, але найперше – про тоталітарні практики повсякдення.

Я не можу не зіставити її з дослідженням у такому популярному сьогодні напрямку вивчення повсякденності, "Повсякденним сталінізмом" Сергія Єкельчика, хоча це два різні жанри: перший – художній, есеїстичний, другий – дослідницький. Ольга Карі пише про значно пізніший час і про досвід покоління, яке майже не зазнало "принад" совєтської системи, адже виростало в першому десятилітті Української незалежності. Пише про довгу тінь тоталітарної системи, яка затьмарює сьогодення. Тінь, існування якої багато хто не усвідомлює, а через те й безрефлексійно повторює практики приниження, упослідження, позбавлення майбутнього. Практики, які проявляються по-різному, наприклад "життям, відкладеним на завтра", – хоча ми аж надто добре знаємо, діти й дорослі повітряних тривог, що завтра може й не бути.

Ольга Карі пише про розмаїті власні, а насправді успадковані травми – травму бідності, травму голоду, що, з одного боку, породжують дивовижну здатність виживання, а з іншого – надають перевагу навичкам виживання над цінністю самореалізації. Авторка в деталях, аж до поморщеної шкірки на теплому молоці і противних грудок у манці в дитсадку, описує не тільки власні дитячі травми. Вона пише про тоталітарні практики як "общепиту", так і звички, перенесені в домашній побут. Навдивовижу вміло розкушує значення "невинних" фраз "когда я єм, я глух і нєм" (зразу згадалося з часів мого дитинства "коли пес їсть, то не гавкає", ще більш моторошне у своїй суті, бо зразу відправляє нас у тваринницький світ). Фраз, покликаних прямо з наймолодшого віку вбити людське в людині, змусити мовчки поїдати навіть найгидотнішу страву – і в жодному разі не наважитися на обмін думками. Така собі тюрма в окремо взятому дитячому садочку.

Ця книжка про родинну (не)пам’ять, (не)тяглість, про обірвані нитки між минулим і теперішнім:

"Ти мав забути діда-куркуля, зректися батька — власника заводу, викреслити з пам’яті матір, що походила з давнього і шанованого роду, поховати глибоко під шкірою своє ім’я і власне плем’я. Ти більше не міг бути одним із них". Це книжка про досвід біженства, який позбавляє тих нехитрих родинних пам’яток, які вдалося зберегти:

"Навіть не скриня, а тривожна валізка. Тривожний наплічник. Тривожна й бентежна кишеня".

У фокусі цієї книжки – жіноча історія, великою мірою – історія приниження гідності, позбавлення можливості самореалізації вже самими родинними настановами, нав’язуваними поведінковими зразками як у родинному колі, так і масовою культурою. Це стосується не тільки ролі жінки, а й ставлення до пам’яті: від родинних пам’яток до культурних цінностей, від пам’яті про предків до мови спілкування. А водночас ця книжка – свідчення того, що закладені поведінкові моделі не мають над нами сили, якщо їх усвідомити, переосмислити – і зробити крок далі: визволитися з-під їхньої влади, з кігтів тоталітарної пітьми.

Ростислав Семків про книжку Василя Карпʼюка "Ще літо, але вже все зрозуміло"

Завдяки книжці "Ще літо, але вже все зрозуміло" Василя Карп’юка, ми можемо побачити Карпати. Це книжка замальовок, що поєднує і якось дуже органічно сплітає одразу кілька перспектив: тут є такий безпосередній, майже первісний наїв, наче коли бачиш гори, їхніх мешканців і їхній побут уперше; і є погляд вже зрілого літератора на край, у якому він виріс і пізнав життя; і є враження враженого символізмом і сюрреалізмом експериментатора, що конче вирішив написати про гори й горян по-іншому, по-новому.

А ще це не просто набір нарисів/замальовок/есеїв (тут уявлення про жанри тратять вагу, бо їх переосмислено) – це також книжка метапрози, в якій автор-тепер у коментарях пояснює і прояснює думки й сюжети автора-тоді. Це невелике, але вагоме літературне відкриття Василя Карп’юка (принаймні на нашому ґрунті): береш перше видання своєї книги, декларуєш, що автор, мовляв, змінився й виріс – і нумо коментувати себе, виправляти та уточнювати, навіть іронізувати. Адже тут усе автентично, а автентика інколи навіть болюча.

От що буде, якщо правдивий горянин спуститься в долину, потрапить у велике місто, начитається книг і повернеться описувати свої гори? Власне, буде літо, де вже все зрозуміло. Саме такий Карп’юк, саме така його книжка. Прочитаймо. Ми ще не бачили таких Карпат.

Василь Махно про книжку Оксани Щур "Кассандра помиляється раз"

У книжці Оксани Щур, що розпочинається описом перших днів війни і виїздом з України за кордон, Кассандра майже не з’являється, але її уявна присутність важлива для авторки. Не в сенсі пророчих видінь, а в сенсі засліплення. Особиста історія виїзду внаслідок війни перемежована розповідями про перебування в різних країнах. Тут чимало усього: нові знайомі, роздуми про культуру і війну, батьківщину і еміграцію. Тут чимало країн та міст, чимало влучних спостережень, чимало болю.

Ісход, що супроводжується Кассандриною тінню, для авторки становить особливий досвід – бо досвід війни завжди особливий, загальний та індивідуальний. Оксана Щур доволі детально описує свій маршрут у напрямку кордону і за кордоном. Ми потрапляємо у крихкий світ, переповнений літературою та книжками, тобто інтелектуальний світ, комфортний і знайомий, що в один момент перетворюється на виїзд в один бік – туди, куди не долітають ракети і не чути гарматних вибухів. Виїзд – це порятунок, але одночасно сприйняття нових викликів, найголовніший із яких – це пам’ять про батьківщину та постійна тривога про те, там відбувається. Ніщо не заспокоює ні Берлін, ні Відень, ні Париж з Амстердамом. Есеїстка розповідає про біженців, про власний вимушений досвід життя в західному світі, про вивчення німецької мови на відповідних курсах, – нагромаджуючи відчуття й деталі, які, на її переконання, повинні показати інший бік війни. Вона описує історії різних людей, що волею обставин опинилися у невизначеній ситуації біженців, серед яких українські чоловіки, що відводять очі, коли їх питають, звідки вони і жінки, що збилися в тамбурі потягу.

Цінність письма Щур, на мій погляд, у тому, що національна трагедія розповідається нею як власне пережиття, що більш важливо, аніж загальні розмисли. Авторка балансує поміж минулим і теперішнім; майбутнє не проглядається – точніше, Кассандра мовчить, її мова – це мова заціпенілих вуст. Нині, коли уже четвертий рік триває російсько-українська війна, певні роздуми Щур прочитуються як неспинний процес втрати дому, що означає втрату ґрунту під ногами, а отже, усього суттєвого, чим живиться людський дух.