Українські інтелектуали після Майдану

364
Роздрукувати
Кебуладзе Вахтанґ
Кебуладзе Вахтанґ
Філософ, письменник, перекладач
Українські інтелектуали після Майдану

Англійською мовою есей був надрукований в часописі New Eastern Europe (№1, 2019). Тут публікуємо з люб'язного дозволу авторів і редакції.

Майдан назавжди змінив наше життя. Ця фраза звучить трохи патетично, але для всіх, хто взяв безпосередню участь у позначених цим словом подіях, вона має глибокий сенс і неабияку емоційну навантагу. Так само вона стосується й тих, для кого він був байдужим, або тих, хто був проти нього. Це, звісно, стосується й українських інтелектуалів.

Коли почалися події на Майдані, ми, київські гуманітарії, зібрали круглий стіл в Інституті філософії, що поблизу Майдану, аби обговорити власну роль у цих подіях. Я сказав тоді, що на часі бути зі своїм народом, а це означає – не так осмислювати, що відбувається, як стати учасниками цих подій. Я закликав іти і рубати дрова для багать, аби зігріти протестувальників. У деяких учасників круглого столу це викликало неабияке обурення. Один із них навіть встав, сказав: "Я гадав, тут ідеться про науку!" і, гупнувши дверима, вийшов із зали. Це аж ніяк не означало, що він був проти Майдану. Річ також не в тому, хто з нас був правий, а в тому, що кожен із нас не міг вчинити інакше. Тож Майдан став для нас моментом істини, він проявив якісь важливі риси нас самих, а для багатьох із нас накреслив траєкторію подальших думок і вчинків.

Коли тепер я згадую про той мій заклик рубати дрова, то не впізнаю сам себе. Я ніколи не прагнув брати активну участь у політичних подіях, а надто в маніфестаціях, повстаннях і революціях. Для мене й людей мого кола все це завжди було брудною справою. Ми народилися і виросли у Совєтському Союзі. Влада цієї тоталітарної держави легітимувала свої злочини проти власного народу та народів усього світу, використовуючи емансипаційну риторику революції. З одного боку, вона узурпувала право на емансипацію, маргіналізуючи будь-який спротив проти себе як такий, що веде до рабства. Совєтська людина – це раб, якому не судилося звільнення, адже його прагнення до звільнення затавроване як заколот проти свободи як такої. З іншого боку, в багатьох із нас, хто зростав під постійним тиском совєтської пропаганди, будь-яка політична діяльність викликала огиду, змушуючи до втечі від політичної реальності у внутрішню еміграцію. Ми жили в суспільстві суцільної брехні, ми розуміли, що нам брешуть, але не знали, де завершується ця брехня, отже, мимоволі брехали самим собі. Не кажучи вже про страх і відчуття цілковитої безпорадності перед жахливою совєтською каральною системою. Цей страх змогли здолати лише поодинокі герої, дисиденти, життя яких за совєтські часи проходило від ув’язнення до ув’язнення, що часто закінчувалося загибеллю.

Та моя нездатність брати участь у політичних процесах має ще й іншу причину. На мою думку, вона пов’язана зі специфікою мислення вченого, адже перш ніж оприлюднити власні думки, ми маємо їх ретельно зважити. Це позначається й на щоденному житті. Зазвичай я не вмію швидко ухвалювати рішення й діяти. Мені потрібний час для тривалих роздумів, аби зрозуміти, що я направду мушу зробити. А інколи згодом розумієш, що взагалі не треба нічого робити. Втім, саме той час роздумів і породжує нові тексти. Вичікуючи, вагітнієш думками. Але ця інтелектуальна вагітність притлумлює волю, гальмує реакцію й уповільнює дію. Мислення – тривалий процес, рішучі дії заважають йому, розриваючи його тихий плин. Хто здатен мислити, не здатен діяти. Але чи направду це так?

Від перших днів протистояння на Майдані я потрапив у дивний для мене стан. Звичайна повільна рефлексійність полишила мене. Мене поглинув вир подій. Я не міг зупинитися бодай на хвилину, і навіть коли сідав, аби записати думки, що виникали з приводу того, що відбувається, то не був спроможний дописати до кінця бодай речення. Мене переповнювали думки й емоції, але втілити їх у текст мені не вдавалося. Згодом я відчув, що не можу навіть читати нічого, окрім стрічки новин, що її бачив під зображенням подій на Майдані на екрані комп’ютера або телевізора, коли ненадовго забігав додому, аби помитися, перевдягнутися, поїсти і перепочити. Мене заскочила якась дивна дислексія, мене, для кого процес читання і письма був головною складовою плину життя. Спочатку це збудило в мені тривогу, але потім я з цим змирився. Лише згодом, мій мозок відтанув, а руки звично потягнулися до клавіатури, я почав писати про те, що з нами відбулося в ті жахливі й водночас прекрасні місяці страху та відваги, відчаю та надії. Я навіть написав текст "Мовчання і тиша" про цю неспроможність писати. Тож Майдан не просто дав нові сюжети для мислення і поставив перед нами нові екзистенційні й інтелектуальні завдання. Він змінив стиль і ритм нашого життя й, відповідно, стиль і ритм нашого мислення та письма.

Стан німоти, в який я потрапив, аж ніяк не був спільним для всіх українських інтелектуалів. Перші публікації про Майдан в періодичних паперових й інтернет-виданнях почали з’являтися від початку цих подій. Деякі українські інтелектуали під час Майдану були дуже активними в соціальних мережах, що їх використовували не лише як інформаційні майданчики та засоби швидкої мобілізації великої кількості людей для розв’язання конкретних проблем: налагодження побуту протестувальників та перша невідкладна медична допомога пораненим і хворим, швидке зібрання людей на Майдані під час атак з боку каральних провладних загонів і так званих "тітушок", організація охорони поранених у лікарнях, звідки їх викрадали, аби катувати й вбивати, представники українських і російських спецслужб, тощо. Для декого дописи у фейсбуці в той час стали специфічною автопсихотерапією. Але короткі коментарі й вірші українських вчених і митців у фейсбуці не лише допомагали їм самим пережити ті жахливі часи, а також стали важливою частиною життя багатьох інших учасників тих подій, підтримували їх, переконували в тому, що протести на Майдані мають широку підтримку українського суспільства, давали надію на перемогу.

Тож, як я уже казав, Майдан змінив стиль і ритм нашого мислення і письма. Звиклі до тривалих роздумів над книжками у бібліотеках й у затишних кабінетах та до повільних дискусій в академічних авдиторіях, ми раптом опинилися в геть інших умовах. Бурхливий хід подій вимагав від нас докорінно іншого темпу реагування. Це змусило когось із нас замовкнути, а когось – змінити темп і ритм власного письма й усних виступів. Відтепер ми мали не лише писати ґрунтовні наукові статті для академічних часописів чи великі есеї для інтелектуальних видань, а й швидко створювати короткі тексти – миттєві реакції на актуальні події, не лише виступати з розлогими доповідями на наукових конференціях і семінарах і читати лекції в університетських авдиторіях, а й реагувати у форматі коротких реплік чи відповідей на питання журналістів, говорити на радіо і телебаченні змістовно, але заразом стисло. Думаю, що й письменники, звиклі до масштабу романів і повістей, опинилися в схожій ситуації. Хоча їм, мабуть, легше працювати в такому форматі, адже митці зазвичай органічніше за науковців почуваються в публічному просторі. У кожному разі, публічні виступи тепер стали для нас усіх не так розвагою марнославних себелюбців, як обов’язком відповідальних громадян.

Доволі швидко стало зрозумілим, що важлива частина нашої роботи відтепер полягає в донесенні нашого бачення подій до міжнародної авдиторії насамперед з огляду на брехню російських медія та проплачених із Росії виступів і текстів агентів впливу Кремля в інших країнах. Але й саме наше бачення почало змінюватися. Після Майдану й від початку російсько-української війни в нашому суспільстві почав формуватися новий тип дискурсу, зародки якого існували й раніше. У контексті нього українські інтелектуали почали усвідомлювати нові виклики і завдання, які постали перед ними у зв’язку з тими викликами. Найголовнішим із них, безперечно, стала російська агресія проти нашої країни: російська окупація Криму й війна на Донбасі, яку розв’язав режим Путіна. Війна зумовила як зміну ставлення багатьох із нас до минулого, так і наші оцінки теперішнього й очікування майбутнього. Для явної більшості українських ліберальних інтелектуалів головним ворогом завжди залишався Совєтський Союз і рудименти цієї жахливої соціально-політичної системи, які аж дотепер гальмують цивілізований розвиток нашої країни. З огляду на це колишні російські дисиденти й сучасні російські ліберально налаштовані інтелектуали були і мали би залишатися нашими союзниками. Втім Майдан і постмайданні події яскраво унаочнили те, про що дехто з нас говорив і раніше: Совєтський Союз – це одна з реінкарнацій російської імперії, а Путін – не злий демон, засланий у Росію з космосу, а органічне породження російської соціально-політичної реальності. Його відверта ностальгія за тоталітарним совєтським минулим є проявом дуже поширеного в сучасній Росії настрою. Попри внутрішній спротив багатьом із нас довелося визнати, що ворогом України є не лише Совєтський Союз, який, на жаль, аж дотепер не сконав принаймні у хворобливій свідомості його адептів, а російська імперія, сьогоднішнім обличчям якої є злочинний режим Путіна.

Росія не є частиною західною цивілізації, але вона також не являє собою якусь іншу цивілізацію. Росія – це тінь цивілізації, що у викривлений, тіньовий спосіб відтворює всі форми західної цивілізації, надаючи їм інший, потворний зміст. Нещодавно в Україні під назвою "Деколонізація СРСР – єдиний гарант миру в усьому світі" вийшли друком уривки з таборового зошиту українського поета Василя Стуса, замордованого в совєтських концтаборах. Якщо в цій назві СРСР замінити на Росію, то ми отримаємо формулу порятунку як України, так і всього вільного цивілізованого світу: деколонізація Росії. Але має відбутися не лише деколонізація територій, а й деколонізація свідомості як колонізованих, так і колонізаторів.

Усвідомлення всього цього змушує до переосмислення деяких фундаментальних настанов і деконструкції усталених передсудів. Один із них стосується нашого ставлення до культури: мовляв, політика й бізнес можуть бути брудною справою, а література й красні мистецтва – ніколи, політика може як об’єднувати, так і роз’єднувати людей, призводячи до воєн, а культура вможливлює взаєморозуміння й гармонійні стосунки між різними народами, націями та державами. Одначе та ситуація, в якій ми сьогодні опинилися, змушує згадати формулу Едварда Саїда: "Культура – це поле боротьби". Те, що він писав про великі літератури західних імперій, ще більшою мірою стосується російської літератури. Вона створює імперський наратив, який леґітимує аґресію Росії проти інших держав і народів. Це не означає, що ми мусимо відмовитися від російської культури. Навпаки, її треба ретельно вивчати, віднаходити в ній джерела російського імперіалізму й критично відокремлювати їх від тих елементів, які дають сподівання на можливість порозуміння в майбутньому. Це складне завдання для українських інтелектуалів, адже тут ми балансуємо між обскурантським запереченням цінності культури як такої і небезпечним захопленням культурою тієї імперії, яка сьогодні фізично знищує громадян України, окуповує частину території нашої країни і становить неабияку загрозу для цивілізованого людства в цілому.

Тож я би порадив трохи сократівської іронії щодо культури взагалі й насамперед до так званої російської культури. Інтелектуалам взагалі притаманно надто серйозно ставитися до культури, адже це сфера нашої реалізації. Культура важлива, але не настільки, аби заради неї знищувати життя, бо без життя не буде й культури. Тож не треба надто серйозно ставитися до російської літератури. Вона – одна з багатьох літератур. Українські інтелектуали поступово починають розуміти, що російська література з чинника формування нашої суб’єктності має перетворитися на об’єкт наших досліджень поруч із літературами інших народів світу. З такого ставлення до російської літератури випливає і наше амбівалентне ставлення до російської мови. З одного боку, є багато російськомовних громадян України, які ладні віддати власне життя за незалежність нашої країни у боротьбі з російським імперіалізмом, з іншого – російська мова в устах кремлівських політиків і пропагандистів, на жаль, дедалі більше перетворюється на "speеch of hate". Тож для багатьох українських інтелектуалів українська мова стає не лише чинником культурної ідентифікації, а й інструментом політичної емансипації, що аж ніяк не означає, що в демократичній Україні може бути упосліджена будь-яка мова, зокрема російська.

Те, що було сказано про російську літературу, ще більшою мірою стосується іншої складової "руського миру" – російського православ’я. Воно завжди було інтегровано в російську державу, тому важливою функцією російської православної церкви завжди була легітимація російської імперської політики. В совєтські часи церква ніби була відокремлена від держави й навіть зазнавала утисків збоку комуністичної влади. Але це був лише зовнішній шар стосунків російської церкви з новою російською владою. Насправді злочинна влада російських більшовиків дуже швидко навчилася використовувати російську церкву для легітимації і реалізації своїх злочинів проти власного народу та всього людства, а так звані російські "священники", прикриваючись лозунгами збереження церкви, зголосилися на співпрацю з комуністичними злочинцями. Це аж ніяк не означає, що серед російських священників, як і в інших верствах суспільства, не було справжніх героїв, які намагалися протистояти комуністичному режимові іноді навіть ціною власного життя. Але мені йдеться не про поодинокі випадки, а про загальні тенденції. До речі, на глибинний зв’язок російського православ’я та більшовизму ще на початку ХХ століття у творі "Витоки і сенс російського комунізму" вказував російськомовний київський філософ Ніколай Бердяєв. З огляду на це дослідження не таким уже дивним виглядає "православний комунізм", під знаменами якого відбулася російська окупація Криму, а тепер проросійські терористичні угрупування за підтримки російської регулярної армії ведуть війну проти нашої держави на Донбасі. Істерично негативна реакція представників російського православ’я на надання автокефалії Українській православній церкві – ще одне яскраве свідчення корумпованих зав’язків російського політичного режиму та російського православ’я. У цій ситуації перед українськими інтелектуалами постає складне завдання критично виявляти справжні мотиви і наміри представників російського православ’я на території України, не ображаючи почуття віруючих і не дискредитуючи християнство в цілому як одну зі складових європейської ідентичності.

Злочинність зв’язку російського православ’я з комуністичним режимом не зовсім зрозуміла у західній Європі ще через одну обставину. Річ у тім, що історичний досвід постсовєтських країн, однією з яких є Україна, відрізняє від західноєвропейських країн те, що в західній Європі злочинні антилюдяні режими були створені правими – нацистами, фашистами тощо, натомість Совєтський Союз був жахливою тоталітарною системою, яку створили ліві – російські більшовики. Тож для українських ліберально налаштованих інтелектуалів ліва загроза очевидна так само, як і права. І ліві, і праві можуть збудувати тоталітарне суспільство. А за умов демократії небезпечний як правий, так і лівий популізм.

Як ми побачили, війна з Росією поставила перед українськими інтелектуалами складні завдання. Ми маємо дбати про декомунізацію і десовєтизацію не лише у назвах наших вулиць і міст, а й свідомості наших співгромадян. Зрештою, декомунізація є складовою означеного процесу деколонізації України, адже російський більшовизм так само був імперським проектом, як і російський царизм або сучасний путінізм. Борючись із рештками минулого, ми не маємо забувати про теперішні виклики: російську агресію, про вбитих і замордованих російськими військами та спецслужбами громадян України, а також про наших співгромадян, ув’язнених за вигаданими звинуваченнями у Росії, в Криму та на окупованих територіях Донбасу, про тортури і знущання, яким вони піддаються в російських в’язницях і в катівнях проросійських терористів. Олег Сенцов завдяки власній мужності й непоступливості став символом бранців Кремля, але він не один, їх багато. Ми не маємо забувати, що російська агресія спричинилася до трагедії всіх етносів і національних спільнот, для яких Україна є батьківщиною. Одна з найгостріших проблем – це доля кримських татар, яких російська влада вкотре намагається позбавити батьківщини, тепер уже не через сталінську депортацію, а через путінську окупацію Криму. Але найскладніше у цій ситуації – зберігати критичну позицію щодо української влади. З одного боку, одна з головних функцій інтелектуалів у здоровому демократичному суспільстві полягає саме в критиці влади. З іншого – за умов зовнішньої агресії такі критики влади можуть легко перетворитися на корисних ідіотів або на проплачених агентів, що слугують інтересам ворога.

Отже, українські інтелектуали мусять обережно балансувати між критичним ставленням до української влади, до популізму як правого, так і лівого ґатунку та загрозою перетворитися на несвідомих або цинічних посіпаків путінського режиму.

Читайте також:

205
Ми і майбутнє
237
Бог, машина та вірус
358
І стіни, і мости
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: