Майбутнє, якого ще не існує

Восьмого листопада, коли перед Бранденбурзькими воротами уже стояла сцена, готова для святкового концерту наступного дня, і натовп туристів активно протискався поміж приготованими на завтра парканами у пошуках розливного пива, буквально в сусідній від воріт будівлі Урсула фон дер Ляєн, обрана президентка Європейської комісії, виголошувала "Промову до Європи".

"Навряд є інший день, який так ілюструє протиріччя німецької та європейської історії", – казала вона.

Цей день – це 9 листопада 1989 року, день повалення Берлінського муру, кінця Холодної війни, нетривалої віри у те, що історію завершено і добро назавжди перемогло зло. Цього року, в тридцяту річницю події, про її значення для історії – світової, європейської та окремих національних, – писали і говорили напевно всі можливі медіа, політики, інтелектуали та інші схильні до говоріння культурні діячі.

Проте головною мірою все ж ішлося про ілюзії та розчарування, протиріччя та виклики: популізм, наступ на права людини, крихкість європейського сусідства, якщо знову зацитувати ван дер Ляєн.

І про дедалі нагальнішу потребу вимислювати і уявляти собі інше майбутнє. Майбутнє, в якому жити нашим дітям. У "Промові до Європи" звучала кліматично безпечна, екологічно стала Європа, об’єднана й сильна Європа, демократична й вільна Європа, Європа безкоштовної освіти й можливостей для розвитку, Європа без стін і колючого дроту на східних чи на південних кордонах.

Хоча для України мур упав у 1991, цьогоріч тут теж вистачало розмов і текстів про стіни, мости, Холодну та інші війни, а головне, як завжди, про Європу. Приміром, Конгрес культури, який відбувся у Львові у жовтні, мав промовисту назву "Перехід 1989".

Конгрес відкривали дві інспіраційні промови двох без перебільшення ключових східно-європейських інтелектуалок: хорватки Славенки Дракуліч та українки Оксани Забужко.

Обидві, звісно ж, говорили про 1989/1991 і про зміни, на які сподівались і які сталися після падіння муру і розвалу СРСР. Говорили про життя, розділене на дві частини, про зміну культурної парадигми, куту бачення реальності, про покоління до і після. Дракуліч говорила про одночасніть політичних і технологічних змін. Забужко – про конфлікт культур "із Заходу і зі Сходу" як протистояння різноманіття та однаковості.

Дивовижним чином, попри відмінність історій, контекстів і поколінь погляди обидвох письменниць на сьогодення, тридцять років по змінах, виявились дуже суголосними. Дещо в різний спосіб, але обом ішлося про кінець культури слова, перемогу культури розваг і споживання, про забуття історії, про дегуманізацію суспільств і навіть "новий тоталітаризм".

Хоч ці промови й називались інспіраційними, в них звучав неабиякий ресентимент, якась глибока зневага чи навіть образа на цей світ, який був так вимріяний і вистражданий, за який боролись і помирали, світ, в якому лише і почалось справжнє життя (на противагу сірому й невільному існуванню за "залізною завісою") і який так раптово й зухвало вислизнув поміж пальці й безнадійно здеґрадував.

Ніби те, що тридцять років тому видавалось унікальним історичним шансом, безкоштовним квитком у щасливе майбутнє, кінцем чорно-білого існування і початком світу вільного, справедливого й благополучного, з позиції сьогоднішнього межичасся виглядає порядною катастрофою. Покоління, яке на тарілочці отримало свободу й демократію, замість нарешті прочитати все, що було заборонене, відкрити все, що було закрите, залипло у свої смартфони, перетворившись на пасивний електорат, який потребує лише хліба й видовищ.

За цим ресентиментом, до якого останнім часом вдаються чимало українських інтелектуалів, стоїть якийсь колосальний часовий розрив. Так ніби час дії "сьогодні", місце дії "Україна" і всі ці люди, які так чи так мешкають тут і тепер, якось безнадійно зіпсулись. А інших не знати, де брати. Суспільна діагностика – абсолютно необхідна, навіть критична функція інтелектуалів – поступово перетворилась на критику або навіть нарікання, котрі витіснили іншу важливу функцію. Візіонерство. Сміливість зазирати вперед і уявляти різні сценарії майбутнього, яке не нагадуватиме апокаліпсис.

Виявилось, що візіонеркою чи візіонером бути добре і просто, коли ці сценарії майбутнього вже існують, придумані й продумані кимось за тебе і для тебе. Уявляти майбутнє, яке вже є теперішнім просто деінде, – справа натхненна і шляхетна. Це світле майбутнє, позбавлене більшості ризиків, бо уже кимось і десь протестоване. За нього хочеться боротись.

І задовго до 1991 року, але особливо після нього, таким майбутнім, яке вже реально існує, була Європа. Великою мірою уявлювана територія на захід від муру, де панує демократія і справедливість, багатство і різноманіття всього – від продуктів споживання і кольорів до історій і можливостей, – була уособленням "материнської" культури, від якої нас, за словами Мілана Кундери, ґвалтовно і несправедливо відрізали. Упродовж десятиліть Європа як ідея і як політична реальність була таким собі світлом в кінці різноманітних тунелів, через які проходило українське суспільство, аж до останнього, до Майдану.

Аж тут з’ясувалось, що поки ми так затято йшли до Європи, вона встигла підступно зіпсутись: свобода і справедливість там зовсім не для всіх, культура слова і думки вже давно переможена культурою розваг і споживання, економічні свободи мають свій темний бік у вигляді нерівностей і бідності. А головне, на відміну від наших колишніх колег з посткомуністичного табору, нас в Європі зовсім не чекають і навіть наша тривала і виснажлива війна з "імперією зла" не дуже тримається на порядку денному, де важливішою є економічна доцільність та інформаційна потужність.

Виявилось, що Європа сьогодні – це радше про проблеми і виклики, а не про відповіді чи моделі до наслідування, що вона дуже крихка і що цінності, ті самі "європейські цінності", які ми піднімали замість і щитів, і прапорів під час наших оксамитових (і не дуже) революцій, у самій цій Європі є дуже загроженими.

Що ж робити? Як побачити майбутнє, якого ще не існує? Де брати сили, коли опускаються руки і здається, що орієнтири втрачено, компас зламано і підтримки годі шукати? Як зізнатись собі у власному розчаруванні, слабкості, навіть безсиллі так, щоб це зізнання стало не кінцем, а початком чогось нового, ще незнаного?

Прийняти це незнане як чистий потенціал, як бескінечну варіативність можливостей. Коли нічого немає – то можливе все. Отже, нам доведеться уявляти його собі, це інше майбутнє, якого ніхто ще не відтестував і не спробував, або краще навіть у множині – інші, різні варіанти і можливості майбутнього для цієї країни, бо іншої в нас немає.

А можливо і для цілої Європи, бо виклики, перед якими ми стоїмо, навіть якщо по різні боки нового муру, є дуже подібними.

Як знайти консенсус і спільну мову між дуже різними, часто суперечливими суспільними інтересами? Як знайти баланс між свободою і безпекою і гарантувати свободу і безпеку для всіх, без огляду на мову, колір шкіри, колір паспорта чи політичні погляди? Як перевинайти політичні інститути, не підриваючи їх і не скочуючись у популізм? Як дбати про інтереси країни, не зневажаючи інтересами людства? Як бути патріотами і не бути націоналістами? Як поважати і пам’ятати про минуле так, щоб воно не визначало майбутнього? Як навчитись бути громадянами планети і взяти відповідальність за неї?

Сьогодні ніхто ще не знає відповідей на ці питання, ані в Європі, ані поза нею, хоч багато хто шукає. Ці питання не мають кордонів чи ієрархій. І єдина сила, яка тут потрібна – це сила уяви і бажання вимислити справедливий, вільний і безпечний світ для всіх.

"Що дасть нам силу?" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.