"Бути у світі — це бути собою": що поєднує Україну та Глобальний Південь

Письменниця та колишня українська дипломатка в ПАР Оксана Розумна (Куценко) міркує про те, що означає бути українцями у світі.

Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

Жодної несподіванки у тому, що велику частину життя ми проводимо в пошуку. Навіть знайшовши, що шукали — не зупиняємося, йдемо далі. Сперечаємося, шукаючи спільної мови, а знайшовши, виявляємо, що в чомусь наші погляди все-таки розбігаються. Роззираємося навколо: що ми приймаємо, а що — ні? Заглиблюємося у себе: там завжди свої суперечки і пошуки.

Перше, що спадає на думку, коли замислюєшся, як нам "бути у світі", — це його багатовимірність. Складність і розмаїття світу навколо резонують і сперечаються з не менш складним і глибоким світом усередині нас, суспільства і нації. "Здорові" взаємини між цими двома світами можливі лише за умови рівноправності, адже те, ким ми постаємо для іншого, передусім залежить від того, як ми самі себе бачимо й визначаємо.

Мій досвід спілкування зі "світом" знову й знову доводить: у цих відносинах немає простих відповідей — лише багатогранність і неоднозначність.

Це завжди схоже на рух у дзеркальній кімнаті: кожна відповідь множить відображення й відкриває складність відносин. Насамперед через умовність багатьох вже загальновизнаних у комунікаціях понять, таких як, скажімо, "цільова аудиторія".

Робота українського дипломата, до прикладу, у Південній Африці, передбачає, що такою аудиторією мали б бути південноафриканці. Однак, розбудовуючи мережу друзів країни, ти неминуче залучаєш до неї не лише місцеве населення, але й міжнародну спільноту – експатів, дипломатів, представників міжнародних організацій, а особисті зв'язки часто стають невіддільними від професійних. Тож, фокусуючись на комунікаціях із місцевими, одночасно багато спілкуєшся з європейцями, — найчастіше із представниками країн, які надають Україні військову допомогу.

Цікаво, що, опинившись у протилежній частині земної півкулі — зокрема, в Об'єднаному Королівстві — зовсім невипадково знаходиш однодумців і друзів серед вихідців з Африки, Південної Америки і Азії.

І одне з чи не найгостріших питань, що постають у світі, де кордони й географічна логіка вже не функціонують одновимірно, — це вибір, що працює ефективніше: уніфікація зі світовими досвідами чи підкреслення локальної унікальності?

Адже, з одного боку, українська реальність стає зрозумілішою для світу, коли вона вписана у глобальні наративи, а з іншого – чи не втрачається локальний контекст і власне автентичний "нерв" українського ґрунту і історій, що на ньому виросли, вмонтований у рамки світових тенденцій?

Тому, розвиваючи нашу фокус-тему, хотілося б поставити питання: чи універсалізація нашого досвіду через сформульовані в інших контекстах концепти справді допомагає Україні "бути у світі", чи, навпаки, ми стаємо передбачуваними і вписаними до чужої системи координат, нечутливої до нашої історичної специфіки?

Не дивно, що це питання актуалізується в умовах війни й переосмислення минулого, коли одночасно йдеться про "переклад" власного досвіду у зрозумілі для світу форми, і про створення системи понять, що виростають із української реальності.

У тих чи інших варіаціях, над цим вже багато міркували українські інтелектуали. Уточнюючи, наприклад, у яких випадках до України та ширше — посткомуністичного простору — може застосовуватися постколоніальна теорія.

В одній із засадничих для цієї проблематики праць Микола Рябчук згадує, що ще у 1993 році його тезу про колоніальну спадщину України колеги з країн Африки поставили під сумнів, зауваживши, що білим європейцям важко знати, що таке справжній колоніалізм.

Підкреслюючи, що порівняння російсько-радянської колонізації із західними імперськими практиками не означає їхнього ототожнення, пан Микола одним із перших зазначив вагу дослідження цих паралелей.

Зараз, за умов війни, в якій і українські, й західні вчені упізнали риси колоніальної, Україна вибудовує стратегію комунікації як із партнерами з колишніх метрополій, так і з народами, що мають досвід колоніального підпорядкування.

У зв'язку із цим чимало аргументів, наведених тоді й тепер, потребують перегляду — особливо у світлі нашого ближчого знайомства з країнами Глобального Півдня. Ба більше, саме через усталення певних паралелей, а подекуди й надмірне їхнє спрощення в медійному просторі, виглядає, що час зосередитися на відмінностях.

Потреба такого перегляду виходить за межі політичного порядку денного й передбачає завдання складніші, ніж з'ясувати, чи ми викликаємо інтерес, чи ризикуємо натрапити на несприйняття, проводячи паралелі між різними досвідами взаємодії з імперією. Цінність такого переосмислення — ще й у внутрішньому вимірі, у нашій здатності краще зрозуміти себе. І саме ця здатність визначає, яким буде наш діалог зі світом.

Наразі видається важливим не стільки вписування України в глобальний постколоніальний словник — особливо зважаючи на наші відмінності з "постколонією" в її класичному розумінні, — скільки пошук відповіді на інше, значно гостріше питання: на чому варто акцентувати у міжнародному діалозі, щоб підкреслити особливий шлях України до свободи й не втратити справді унікальне звучання українського голосу?

Досвід спілкування з представниками Глобального Півдня та з європейськими колегами показує, що розуміння цього шляху відкривається кількома ключами.

Один із них — усвідомлення того, як на наших теренах упродовж століть біль минулого виливався у здатність до спротиву та творення майбутнього.

Український досвід не культивує травму як поразку, а перетворює її на інфраструктуру солідарності й джерело мобілізації. З перших днів повномасштабної війни Україна комунікувала зі світом, підкреслюючи відсутність комплексу жертви — "українці не зламалися, не стали на коліна, їхня сила заворожує своїми джерелами і потенціалом". Саме цим ми і приваблюємо західний світ (і на це він, сказати щиро, і робить свій розрахунок). Цим ми є цікавими, хоча й не до кінця зрозумілими для країн Глобального Півдня.

У той час, як у постколоніальному каноні травма часто розуміється як те, що руйнує ідентичність і залишає комплекс меншовартості, наша історія, навпаки, доводить, що травма може зіграти свою роль у формуванні пам'яті про несправедливість, ставши джерелом опору й своєрідним імунітетом проти нових спроб підкорення.

Наприклад, в українській інтерпретації травма аж ніяк не є кінцем суб'єктності. Цей властиво український "парадокс травми" полягає в трансформації досвіду, який у багатьох колонізованих народів призвів до ослаблення суб'єктності, на фактор мобілізації внутрішніх ресурсів.

Якщо колоніалізм, за Фаноном, — це історія приниження, український досвід боротьби з імперією покликав процес, протилежний тому, що мав місце у колонізованому світі. Це історія боротьби, яка зробила нас тими, ким ми сьогодні є. Попри репресії, голодомори, розкуркулення, вислання та війни, українці не виробили того комплексу меншовартості, який описував Фанон у колоніальних суспільствах. Так, імперська влада намагалася принизити, зруйнувати й маргіналізувати українців, але в культурній пам'яті та родинних історіях залишалося інше: гідність, гордість і спротив.

Для світу загадка, як і чому українці зберегли суб'єктність і політичну культуру, на відміну, від, скажімо, більшості країн Африки, де залишаються фрагментовані спільноти та групи інтересів. Після здобуття ними незалежності старі конфлікти лише загострилися, а нові виникли довкола боротьби за ресурси, що ставало приводом громадянських воєн і рухів сепаратизму. Зокрема, війна за незалежність Бiaфри в Нігерії, конфлікти у Руанді чи Південному Судані є яскравими прикладами того, як колоніальна спадщина руйнує національну єдність і підриває формування спільної політичної культури.

Тяглість і відновлюваність української політичної культури є досить яскравим маркером унікальності нашого кейсу.

На відміну від багатьох підкорених народів, які після відходу імперій втрачали політичні форми й не могли їх відновити, українці регулярно творили осередки державності: від козацької автономії до УНР 1918 року, від Карпатської України та підпільних структур УПА — до руху шістдесятників, дисидентів і Народного руху наприкінці 1980-х, і, зрештою, Акту проголошення незалежності 1991-го.

Політична тяглість проявляється не лише у збереженні окремих інституцій, а й у здатності українського суспільства відтворювати демократичні практики після періодів імперського тиску та репресій, а також у здатності суспільства формувати опозицію, яка сприймається як необхідний елемент розвитку держави. Це виглядає особливо промовисто на тлі досвіду багатьох колонізованих країн, де політичний устрій зазнав корозії, багатопартійність і досі залишається штучною конструкцією, можливою лише завдяки зовнішньому фінансуванню, а інституції не набувають реальної сили.

Здається, що саме ця тяглість і сформувала особливу "тканину" суспільства, — міцну парусину, здатну витримувати шалений тиск. Ця тканина свідчить про той рівень консолідованості, яким українське суспільство вражає міжнародну спільноту. Тому прямі паралелі з багатьма колонізованими народами, чиї суспільства залишаються розділеними, ризикують підмінити складність української історії узагальненнями.

Що може надихати, наділяючи особливою силою в мспілкуванні зі світом – це родинна пам'ять. Її сторінки здебільшого трагічні, та на них поруч із втратами та болем звучать надії і спрага життя. Чим більше лакун, тим вищий ризик того, що суспільство, частиною якого ти є, починаєш бачити не зсередини, а крізь відсторонену, майже зовнішню оптику. Завдяки родинним історіям ми є нацією, яка зберігає пам'ять, незважаючи на викрадені чи знищені у вогні архіви, попри привласнені іншою державою імена представників твого народу. На цьому тлі "велика" російська культура постає нацією злодіїв, які знищують артефакти та викрадають із помешкань вбитих українців побутову техніку й столове начиння. І це також про існування нас у світі, настільки інтоксикованому "великими" росіянами, що найочевидніші докази їхніх гуманітарних злочинів не завжди працюють як протиотрута.

Але історія — не лише в архівах.

Вона твориться нами — дослівно — сьогодні, коли ми продовжуємо шукати себе. Ці пошуки стають сутнісною основою для ствердження себе у світі. І саме на цій основі будується чи не найважливіший аспект комунікацій — довіра.

Довіра у розмові з міжнародними аудиторіями, особливо коли мова йде про Глобальний Південь, виникає, коли ми відверто говоримо про суперечності локальних контекстів і визнаємо їхню складність.

Чи не найгостріше у стратегічних комунікаціях питання: чи завжди на користь озвучувати наші суспільні суперечності й робити їх видимими у зовнішніх комунікаціях?

З точки зору безпекової політики держави нам радять бути з цим обережними, адже кожна провокативна для міжнародної спільноти висловлена публічно думка, необачний жест у соціальних медіа, не кажучи про реальні події, швидко потрапляє на обробку до пропагандистської машини Кремля і миттєво знаходить глобальні "цільові аудиторії".

З іншого боку, вести відверту розмову зі світом, повертаючись лише фасадом, замовчуючи існування в Україні таких проблем, як ксенофобія, — не сприятиме довірі між нами, якою складною ця розмова не була б.

Інцидент, що склався навколо презентації у Львові книжки "Голоси Black Lives Matter", проявив щось глибше: українське суспільство, яке бореться з імперською агресією та потребує підтримки світу, виявило внутрішні лінії напруги у ставленні до чужого досвіду. Це оголює складність нашого місцевого контексту: ми хочемо бути почутими як жертва колоніалізму, але не готові слухати інші голоси травми.

Позиція PEN Ukraine, який наголосив на неприйнятності залякувань та зриву заходів, у цьому сенсі є показовою: свобода слова і відкритість до інших досвідів є необхідністю для висловлення нашої власної суб'єктності. Тож, якщо прагнемо довіри у глобальному діалозі, у нас не вийде будувати її на замовчуванні власних суперечностей.

Навпаки, відвертість щодо них стає ґрунтом, на якому народжується солідарність — як із глобальними рухами на кшталт Black Lives Matter, так і з країнами та спільнотами Глобального Півдня. Це наша невидима сила, проявлена не в одностайності думок, а в можливості чим ширшої, тим впливовішої дискусії.

Властиві кожному суспільству парадокси розвитку не завжди представлені у фасадних репрезентаціях та мейнстримі думок. Але саме ці суперечки і пошуки є джерелами нових суспільних процесів, сенсів і цінностей. Тому так важливо не втратити себе за лаштунками нашої м'якої сили, надаючи майданчики тим, хто говорить про слабкості, труднощі й несумісності.

У часи війни лише така розмова здатна передати глибину всієї боротьби між життям і смертю, в якій зараз перебуває наше суспільство. Лише така розмова формує наше бачення себе і світу довкола нас. Якими необхідними для безпекової політики держави не були б стратегічні наративи, вони завжди міститимуть ризик певного спрощення, натомість розмаїття свідчень, приватних історій та особистих досвідів робитиме бачення України у світі об'ємнішим, водночас зберігаючи можливість бути собою.