Контурна карта чуйності — колонка Ірини Славінської

Виконавча продюсерка Радіо Культура та письменниця Ірина Славінська про етику сьогодення.

Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

Є історія, яку чую знову і знову від дуже різних людей. Після довгої розлуки двоє зустрічаються… й сплять. Партнери й партнерки, розлучені війною, вимушено самотні. Це не кіно. Це життя, де реальні люди віддаються коханню — найвищій формі довіри, коли двоє можуть бути беззахисними та вразливими одне перед одним. Життя, де реальні люди віддаються сну — беззахисному і вразливому стану майже не-буття. Проте в обіймах одне одного.

Ліжко, де двоє сплять обійнявшись — це теж точка на карті. Центр Всесвіту.

***

Україна на мапі світу така маленька й така велика. Часто трапляється про це говорити в коротких розмовах під час перерв на каву на різних міжнародних подіях. Та незручна мить, коли невинне запитання "Як ви доїхали?" перетворюється на урок географії. А наступне запитання "Чому ви просто не полетіли літаком?" уже заслуговує на гібрид уроку історії й випуску новин у відповідь.

Проте люблю ці розмови за простоту — це basic рівень розмови про Україну в часи війни. Дозволяє швидко надати досвіду війни цілком конкретного намацального образу.

Війна — неможливість після п'ятничного ланчу на конференції стрибнути в літак і вже за три години бути вдома, саме вчасно на вечерю та спільний вікенд із родиною, тому що будь-яка закордонна подія тотожна +2 добам твого життя, що їх мусиш провести в дорозі.

Певною мірою вправа з перекладу.

***

Уві сні, в коханні, в ніжності ми найбільш беззахисні та вразливі. Можливо, тому мені так складно звикнути до нічних обстрілів.

Їх ми проживаємо в гардеробній. Цей приватний простір нашої квартири вже давно став чи не гравцем культурної дипломатії. Оспіваний у текстах, розмовах і прямих включеннях. Але все ж — дуже приватний. Простір, де рік тому стояв візочок із немовлятком. Простір, де тепер стоїть манежик, який можна використовувати як ліжко для малюка. Простір, де полиці збудовано так, аби між ними могло лягти двоє дорослих — мебляр свого часу отримав саме таке замовлення. Безпековий фактор як чинник впливу на інтер'єри.

Точка на карті, де троє ховаються в гардеробній за трьома стінами.

І точка тиші. Так, про обстріли говорю голосно в різних ефірах і соцмережах двома іноземними мовами. Але за мить до сирен важливо встигнути зачинити всі вікна, не пускаючи цей звук у дім. Дитячий сон — найтендітніша мішень російських ракет.

***

В коротких розмовах між виступами на конференціях часто запитують про актуальний стан справ — це звичні "як ти?" та "що там?", які потребують короткої відповіді, конкретної, але без надміру деталей. Заготовка в межах умовних 140 друкованих знаків дуже допоможе.

В таких розмовах іноді доводиться заперечувати слова, що "там у вас уже все заспокоїлося, стало тихо". Хибний відбиток міжнародних новин, які почали повідомляти лише про найбільші та найкривавіші обстріли, творячи ілюзію міст, де війна не відчувається.

Звичайно, не відчувається. Ось дуже сімейний райончик, де на майданчику бігають діти, а в кожному під'їзді — віконечка кіосків зі смачною кавою. Атмосферу "спокійно, як до війни" доповнюють новини про консьєржку, в якої зник безвісти брат, а також погляд на чоловіка з паличкою в руках, який іде пішки на двох протезах. По тому притримую двері військовому зі зворушливою білою орхідеєю в руках — сюрприз і несподіваний візит, біжить у гості до дами серця.

Хтось говорить мені, що пережив облогу Сараєва і що в Києві взагалі немає війни, мовляв, усе спокійно, хіба що сирени та вибухи час від часу. Думаю, це туристичний погляд, що ковзає поверхнею, не вловлюючи справжніх змін, які відбулися з містом, країною. Хоча достатньо самого лиш погляду на Майдан і його прапорці з іменами загиблих. Погляду на Марсове поле у Львові. Погляду на "піксель" на будь-якій з українських вулиць. Погляду на квіти на шосе десь на Київщині, де їхала труна з героєм, і де на узбіччях стояли люди на колінах — кожне придорожне село й містечко.

Це контурна карта чуйності.

***

Важливим для мене критерієм щодо матеріалів про війну є (не)готовність авторів засовувати пальці в стигмати. Повномасштабне російське вторгнення відкрило нові горизонти терору й жорстокості — й нові горизонти етичних викликів.

Сьюзен Зонтаґ у книжці "Спостереження за болем інших" пише про цікаву закономірність. Чим далі від нас об'єкт новини — чим далі культурно, смислово — тим ближче підходить камера, даючи тим ближчий великий план на кров і нутрощі, бачачи в смерті не трагедію, а потенційно вдалий сторителінг. І навпаки — тим, кого бачимо своїми, кого бачимо собою, даємо гідність у трагедії, гідність у смерті, загибелі.

Сьогодні точно нікому не потрібні новини, писані про Україну ніби як з-за кордону — ніби як про якусь іншу війну, про якихось інших людей. Ні. Ми говоримо про себе — як спільноту, для себе — як спільноти.

В. Ґ. Зебальд у чудовій праці "Повітряна війна й література" міркує, чому досвід масованих повітряних бомбардувань дав Німеччині так мало літературних пам'яток — не тільки романів, але й опублікованих щоденників чи записок. Знаючи відмінність німецьких контекстів від сучасної української реальності, не занурюватимуся в цю тему надмірно. Але пригадаю описані автором "червоні лінії" в зображенні такого досвіду — насамперед неприйнятним є, як він це називає, "замилування руїнами". Тобто холодний погляд, який ігнорує контекст страждань і може бачити в наслідках руйнувань просто щось гідне опису, змалювання, можливо, навіть замилування. Наша робота на щодень, наші тексти мусять враховувати, в якому світі живемо, в якій реальності перебувають люди з того боку екрана, в якій реальності перебувають ті, про кого пишемо, говоримо, показуємо. Ігнорування цього контексту перетворить війну на кумедну кунсткамеру — підглядання за битвою та болем, підгляданням за життям інших.

Україна на мапі світу маркує саме цей простір етичного, чуйного. Голий факт не важить, якщо не можеш поставити його в контекст. Саме тому так багато моїх колег з різних країн світу починають радикально інакше висвітлювати події в Україні одразу після того, як особисто тут побувають.

***

"В розмовах із колегами хочеться справляти враження нормальної людини, з якою можна говорити не лише про війну", — каже хтось із колег. Я теж така. Люблю розмовляти про оперні прем'єри, живопис, сучасне мистецтво та літературу, а особливо про те, хто де провів літні канікули — на яких річках і морях. Намагаючись мати якомога нормальніший вигляд. Але що робити, якщо моря — Чорне й Азовське, річка — Дніпро, а земля — ліси, степи та гори? Говорити про них, говорити про свою мапу — теж трохи про війну, еге ж?