Узбережжя свободи

30 та 31 серпня в Одесі відбудеться перший літературний фестиваль PORT. Фокус-тема цьогорічного фестивалю – "Узбережжя свободи". Про море й культуру, про пам’ять і відродження, про внутрішню силу, яка завжди повертає нас до свободи, читайте у есеї програмного директора фестивалю Андрія Хаєцького. 

Фестиваль проходитиме за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" та Українського ПЕН.

Восени 2021 року я плавав у морі біля Люстдорфу. Був вересень – час перемін, час переходу від літньої спеки до меланхолійних ранніх сутінків, час, коли світло вже не розпечене, але ще й не по-осінньому прозоре. 

Того разу я звернув увагу на старий дерев'яний будинок, який стояв на самому краю глиняного схилу. Складалося враження, що він глибоко пустив корені у берег, ніби дерева, що вростають у піщані ґрунти, не даючи їм зсунутися у воду. То був будинок рибалки, де він жив зі своєю дружиною багато років, щодня ходив по рибу до води – і це було їхнім буденним життям.

Мені здалося тоді, що це найвищий пік внутрішньої свободи – жити в такому будинку на узбережжі у повній синергії із морем. Відтоді мене не покидає стійке відчуття – я би не зміг поїхати від моря назавжди. Не зміг би покинути узбережжя, з якого видно незмінну нитку горизонту. Узбережжя, на якому, попри здебільшого експансивне і часто руйнівне освоєння людьми, досі ростуть дикі оливи та акації. Узбережжя, на якому все існування – це пошук внутрішньої та зовнішньої свободи, проживання її у просторі, про який щоденно піклуєшся, який стає улюбленим домом, в якому регулярна праця приносить видимий результат - і це все можна розділити із іншою людиною. Насичене морське повітря, бурхливий характер осінніх штормів, спокій рівнини степу за плечима – ось, напевно, основні передумови, що спонукають до цього пошуку. Свобода, яка одночасно є і бажаною, і схованою у процесі пошуку, ніби домішана до повітря на цьому краю землі. Тут нею все дихає.

Лінія зіткнення великої води із великою землею недарма завжди цікавила людей. Узбережжя приманювало і як точка входу, і як точка відправлення. Античні греки, либонь, раніше за всіх почали будувати мережу міст, подорожуючи морями та освоюючи нові території. Безумовно, головним мотивом тих інтервенцій був розвиток торгових відносин. Але і натхнення для розвитку власної культури теж не було останнім аргументом. За версією Євгена Маланюка, зачарованого як і всі неокласики античністю, українська ментальність саме під впливом еллінів і видозмінилася, набула м’якості, мрійливості характеру та естетизму творчої натури.

Євген Маланюк загалом вважав, що якщо глибше вивчати історію Півдня України та роль Чорного моря у формуванні української культури й способу мислення, то це допоможе краще зрозуміти, на чому власне ґрунтується українська нація. Також це дозволить побачити Південь як важливу частину країни й змінити уявлення про те, куди має розвиватися українське суспільство. 

Але наше узбережжя, на жаль, є показовим прикладом насильницького захоплення територій, колонізацій. Впродовж десятиліть відбувалося системне нехтування усім українським, зокрема на півдні. Нашу культуру представляли нам же виключно як культуру похмурих селюків, спрацьованих рибалок, гострих на язик морячок та продавчинь на базарах, які на дозвіллі перетворюються на легковажних пейзан, готових розважити прийшлих жартами та фліртом. Як результат – насаджена меншовартість і досі плескається в нас, як би ми не висушували її в собі, як би не зміцнювали розуміння самих себе завдяки дотичності до яскравих спалахів української культури, що неодноразово сяяли на узбережжі країни. Але наполегливо гасилися ззовні.

Якби цим спалахам було більше повітря – то й простору для оспівування берегів було би значно більше. Внутрішня свобода мала би міцніший і більш впевнений голос. І ми би мали більш значний культурний спадок, народжений на півдні. Якби Микола Куліш, який народився в Чаплинці на Херсонщині, не був розстріляним у віці 44 років в Сандармосі, а продовжив свою творчу діяльність і зміг реалізувати всі свої задуми про південь - ми би отримали у спадок свою "Людську комедію" в декораціях двох морів.

Боляче усвідомлювати, що узбережжя (і неодноразово раніше, і зараз знову) є точкою відправлення у світ не українського культурного продукту, а самої солі цієї місцини – людей, які могли би й далі творити тут, надихаючись цим повітрям і цим простором. Таким чином синергія із великою водою поступово зникає. Будинок рибалки на схилі порожніє. Свобода здається ніби й не такою затребуваною.

Але мене постійно дивує одне – змінюються вітри, змінюється вода біля берега, змінюється ландшафт довкола, змінюється час (інакше цей простір не існуватиме, ця зміна – природній процес, із яким варто рахуватися), а в тих, хто залишається – росте незмінне прагнення свободи, передусім внутрішньої. Саме цей процес і є рушійною силою жителів узбережжя.

Цього літа я вперше за два роки опинився біля того будинку і невимовно зрадів. Адже на шворці у дворі сушилася різнобарвна футболка, біля дерев’яної стіни будинку стояв зелений велосипед, а з будинку лунала тиха музика. Будинок почав оживати! Можливо, у будинку оселиться нова родина рибалки, яка щоденно виходитиме на зустріч сходу сонця, братиме зі столу моря рибу, дихатиме повітрям, що сповнюватиме їх відчуттям абсолютної свободи і зрештою їхнє життя стане невід’ємною частиною української культури. Це ж закономірність, яку неможливо знищити на узбережжі. На узбережжі нашої свободи.

Андрій Хаєцький