Навчитися говорити про наших мертвих: Марія Титаренко про меморіальне письмо і видобування голосу

Письменниця та медіадослідниця Марія Титаренко у своєму есеї говорить про новий тип письма та пам'ять про загиблих. Текст написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

"Розкажи мені про дідуся. Яким він був?" — запитую в мами, розглядаючи єдину з ним чорно-білу фотографію. Дідусь помер через дев'ять днів після мого народження на іншому кінці світу, тож я ніколи його не знала. Та коли мама починає розповідати, він сідає поруч і ми беремося за руки.

Бо сторителінг воскрешає. Оприсутнює неприсутніх. Стирає межу між живими, мертвими і ненародженими. За умови, якщо ми уважно слухаємо. І якщо оповідач — майстер своєї справи. Але понад усе, якщо історію переповідають з любов'ю. Сильна історія завжди б'є своїм струмом.

На одинадцятому році війни наших мертвих уже так багато — якщо не в кожній родині, то через одне рукостискання. Некрополі в українських містах і містечках розростаються, тріпочучи прапорами на центральних алеях пам'яті та цвинтарях на околицях. Меморіальні інтернет-платформи перетворюються на цифрові некрополі, виринаючи згадками-спалахами у медіа та соцмережах. Але некрологи й епітафії не воскрешають — вони констатують, спрощують, спотворюють, надають смерті остаточності й однаковості. За цифрами загиблих не видно облич. За обличчями на світлинах із чорними стрічками не чутно голосів.

"Я роблю так, як тато? — запитує син загиблого воїна, лагодячи машинку, а мама відповідає: "Точнісінько так".

Найкраще історії передаються наживо — голосами.

Нас довго примушували мовчати про наших мертвих так, наче їх ніколи не було. Тепер нам треба навчитися говорити про наших мертвих так, наче вони досі живі. Мене колись не відпускала фраза, яку сказав Джеймс Мейс: "Ваші мертві вибрали мене". Американець індіанського походження, який в Україні досліджував Голодомор, наполягаючи, що це геноцид, і який зініціював запалення свічки на День пам'яті жертв Голодомору. Говорив за наших мертвих, бо ми не вміли. Або боялись. Тепер це наш обов'язок — усіх і кожного — говорити за наших мертвих: полеглих у бою, вбитих у полоні, зниклих безвісти. А також за тих, хто здатні говорити, але розучилися, мають голос, але замовкли.

Навчитись говорити правдиво — без прикрас і знецінення, без надмірного пафосу і надриву. Добирати слова. Дбати про деталі. Ретельно збирати факти й свідчення. Наводити різкість (хоча буває дуже складно, коли очі повні сліз). Максимально фіксувати спогади, поки в них не вийшов термін придатності на наших дуже ненадійних "носіях". Водночас проявляти такт, чуйність, емпатію, керуючись головним правилом: "Не нашкодь!".

Отож, сторителінг може стати "воскресальним каменем" — оживити голоси тих, кого з нами нема, але хто далі (і назавжди) поруч. Такий потенціал має література свідчень і травми, художня (реконструйована) репортажистика, портрети, нариси та інші жанрові форми, що дозволяють повернути обличчя і голоси тим, кого втрачено. Таке письмо має меморіальний характер.

Помітного розвитку воно набуло в США після терактів 11 вересня з ініціативи видання The New York Times, що започаткувало серію Portraits of Grief ("Портрети скорботи") — короткі портрети кожного із загиблих. Згодом до цієї форми публічного вшанування медіа повернулися у часи пандемії COVID-19 — через індивідуалізовані некрологи як спосіб персоналізувати спільну втрату. Цей підхід часто належить до сфери чутливої журналістики, або журналістики залученості / співпереживання (journalism of attachment), коли журналіст чи журналістка не маскує своєї емоційної позиції, відкрито стає на бік жертв, а також засуджує агресора, зокрема в умовах війни, геноциду чи масштабних порушень прав людини.

З війною меморіальне письмо в Україні отримало новий запит і резонанс, оживляючи наших мертвих. І ось, ми чуємо голоси Ірини Цибух, Романа і Василя Ратушних у масштабних меморіальних репортажах Альони Мартинюк, написаних у партнерстві з Платформою "Меморіал" та командою "Характер.Media". ("Ми хочемо жити в країні, яка пам'ятає" — гасло "Меморіалу").

Ми чуємо голоси Вікторії Амеліної, Олександра Осадка і багатьох інших загиблих митців у меморіальних портретах-нарисах проєкту "Люди культури, яких забрала війна" PEN Ukraine спільно із The Ukrainians Media. (Проєкт має на меті не лише зберігати пам'ять про людей, яких українська культура втратила у війні, але також свідчити про геноцидальні наміри країни-агресора).

Ми чуємо голоси загиблих журналістів у меморіальному проєкті "[REC]ВІЄМ", голоси військових та цивільних на інших меморіальних платформах. А ще — у книжках-реквіємах, зокрема Олесі Хромейчук "Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою", Олени Чернінької "Лемберґ: мамцю, ну не плач", у найновішій книзі свідчень Артура Дроня "Гемінґвей нічого не знає", де автор тричі перепроживає смерть побратима у щоразу більш доповненій спогадами оповіді (метод пролонгованої експозиції). І в багатьох інших спогадах, щоденниках, мемуарах, листах, віршах, хроніках, есеях, фотопроєктах тощо.

Так виглядає, що ми нарешті почали говорити за наших мертвих. Цього насправді ніде не вчать. Ми вчимося на ходу.

Я спостерігаю в УКУ, як молоде покоління готове сміливо і віддано долучатись до справи. Богдана Садомська, яка на війні втратила батька, в межах магістерського проєкту "Без гарантії вижити" написала низку меморіальних матеріалів про загиблих у полоні воїнів для "Меморіалу".

"Це — непросте читання, — відкоментував її тексти правозахисник і військовослужбовець, звільнений з російського полону, Максим Буткевич. — І думаю, ще важче було працювати над його створенням".

Богдана продовжує цю працю після випуску.

Ще одна моя магістрантка, Анастасія Моголюк, написала цикл реконструйованих портретів про загиблих на війні журналістів для "[REC]ВІЄМ".

Марта Шийко, яка втратила на війні чоловіка, в межах свого магістерського проєкту "Ціна вдівства" писала про вдів полеглих воїнів. Вона зробила неможливе — переклала тишу на слова (репортаж "Коли мовчання — найгучніший звук" для Reporters).

Сніжана Гусаревич після особистої втрати ще за навчання започаткувала мультимедійний документальний проєкт "Квіти на Марсовому" про комеморативні практики, що виникли під час повномасштабної війни (подкаст, документальний фільм, Instagram-сторінка).

Це вкрай важливі проєкти і вкрай важкі.

Не знаю, як авторкам усе це до снаги. Хочу вірити, що все це — свідчення посттравматичного зростання (індивідуального і нашого колективного), де через біль та втрати народжується надія і сила рухатися далі.

Як мамі мені також важливо розуміти, як долучати до цієї розмови дітей і підлітків (моя старша народилась 2014-го — "синхронізована" дитина війни). Як говорити про смерть без страху. Як перетворювати вертикальний діалог (живі — мертві) на горизонтальний (вони живі, але просто не з нами).

І мене тут наснажують книжки-розмови воїнів, адресовані їхнім дітям, що стають окремим явищем в українській воєнній літературі. "З любов'ю — тато!" Валерія Пузіка, "Абетка війни" Євгена і Соломії Степаненків, "Уламки з-під Авдіївки. Замість казок сину" Олександра Гоменюка, "Моїй донечці. Записки тата з війни" Гліба Бітюкова (готується до друку, уривки доступні на FB-сторінці автора). Хочу вірити, що ця наука (якої не мало ані наше покоління, ані покоління наших батьків і прабатьків), дасть розуміння й силу склеювати нашу комунікацію і видобувати голоси з тиші.

В "Абетці війни" Євген Степаненко пояснює доні м'який знак як літеру, що не має звуку, порівнюючи її зі смертю, яка є тишею. Розповідає, як він розмовляє з тими, хто вже не зможе йому відповісти. І що вони усміхаються до нас, і що, залишаючись у минулому, вони досі є і будуть завжди, поки існуватиме пам’ять.

"Допоки ми з тобою говоримо голосно, — пише він, — допоки ми промовляємо їхні імена, тиші — а отже, і смерті — не існує".

Отже. Промовляти. Імена. Голосно. Разом.

Кожне наше заняття на Школі творчого та професійного письма Litosvita починається з хвилини мовчання: куратори на цей час вмикають на екрані історію полеглого воїна (щоразу — іншу).

Хвилина мовчання перетворюється на хвилину читання.

Перепроживання однієї з тисяч трагічних історій, яка відтак стає нашою спільною історією.

Хвилина мовчання — не замовчування. Хвилина діалогу.

Хвилина зусилля, аби міцно узятися всім нам, живим і мертвим, за руки — для єднання у наш новий Ланцюг єдності України, Живий ланцюг.