“Мереживо”: Поезія як психотерапія, метод фіксації свідчень і спосіб дихати

13-14 вересня в рамках проєкту Українського ПЕН "Мереживо. Літературні читання в містечках України" письменниці Юлія Мусаковська (Львів) та Ганна Осадко (Тернопіль) відвідали на Хмельниччині містечка Деражня та Ярмолинці. Зустрічі модерувала Марія Титаренко (Львів).

Четвертий сезон "Мережива" розпочався з поезії – і недарма. На зустрічах йшлося про особливу її роль під час війни: як психотерапії і міжкультурної дипломатії, як методу фіксації свідчень і способу просто бути чи дихати. Відтак розмови часто переходили у читання віршів, а вірші далі проростали в розмови, і все це могло би тривати безкінечно, бо до цього залюбки надавались як спраглі діалогу містяни, так і відкриті та відверті до слухачів поетки.

"Поезія – це засіб швидкого реагування, – розповідає Юлія Мусаковська, – зазвичай поети пишуть швидко. Це швидкий імпульс, подібний до квітки, яка розпускається, немов у пришвидшеній зйомці. Пишеться тоді, коли ти не можеш не писати. Тоді поезія є або терапевтичною, або можливістю викричати себе, інших, все те, що відчуває спільнота. Це наче засіб колективної емоції, єднання".

Юлія переконана, що поетичні образи "говорять" і відкладаються в пам’яті. Тому, на її думку, поезія знаходить такий жвавий відгук за кордоном, а інтерес до неї у всьому світі стрімко зріс і продовжує зростати. Недарма американський історик, професор Тімоті Снайдер завершує одну зі своїх лекцій віршем Юлії "Такі незручні, такі страшні вірші…", а за мотивом Юлиного вірша "Безпечне місце" було створено мурал у Катовіце (Польща).

"Поезія ​​– це глибока, швидка, імпульсивна емоція, – підхоплює розмову Ганна Осадко, – і разом з тим це магія, що нагадує заклинання давніх шаманів. Поети стають медіумами, які відчувають світ і намагаються його внормувати, втримати, коли він хиткий і непевний, наче стоїть на трьох рухомих китах".

Ганна згадує, що якось під час читань у Німеччині слухачі сказали, що її поезія нагадує голки: якщо їх засунути під нігті, це дуже боляче, але їх можна використати, як голкотерапію, завдяки якій ти одужаєш. Ганна відтоді використовує цю метафору, резюмуючи: "Під час війни після голок під нігтями потрібна ця голкотерапія".

Отож, на зустрічах йшлося про "вірші-подорожники" (які лікують), про поезію як терапію, про спонтанний, але такий логічний під час війни перехід поетів від інтимної лірики до громадянської і соціальної, про зміну голосу і письма.

"Мій стиль помінявся після 24 лютого 2022: мову довелося перезбирувати заново, – рефлексує Юлія. – Це можна порівняти із конструкцією із кубиків: ось вона розпадається і ти починаєш її знову складати, але так, ніби ти всі свої вміння втратив, і забув, як це робиться. Так спочатку з’являються якісь звуки, потім слова, які складаються у щось досить неоковирне…"

Юлія згадує, як їй писали в приват: це страшні вірші. А в неї було відчуття, ніби писала це не вона, ніби через неї мусили опроявлюватись якісь слова, думки і, в першу чергу, свідчення. Вона переконана, що поет має особливі стосунки із віршами: він без них не може, а вони без нього. І що часто вірші пишеш, "коли збиває з ніг".

Ганна якось у своєму шкільному щоденнику прочитала, що вона ще дитиною мріяла писати вірші, від яких люди будуть літати, і малювати картини, які будуть людей оздоровлювати. Прикметно, що книгу "Жити не можна померти" свого чоловіка, Олександра Осадка (вбитого на війні), Ганна теж вважає терапією – гумором і сміхом. На кожній зустрічі Ганна виступала за двох і читала за двох. Так само, як під час кожної з розмов учасниці зачитували поезію інших авторів та авторок, які такої змоги не мають, воюючи на передовій.

Насправді поеток розпитували про все: про творче вигорання і про те, чи натхнення приходить тільки вночі; випитували що перше – малюнок чи текст; про об’єднавчі теми і контексти; про не/доцільність "нашої вимушеної політкоректності" стосовно європейської авдиторії; про те, як зрозуміти своє творче призначення, і навіть про те, чи можна під час війни бути щасливими і не приховувати цього.

"У цьому "Мереживі" ви – надзвичайно цікаві орнаменти!", – зрезюмувала зустріч у Деражні директорка Деражнянської центральної міської бібліотеки Тетяна Сайпель. Додамо, що кожне місто і містечко привносить у наше спільне Мереживо нову неповторну хвильку-заверт орнаменту у напрямку до Перемоги.

Український ПЕН висловлює щиру подяку за підтримку:

Ярмолинецькій центральній бібліотеці, а зокрема директорці п. Олені Слободян;

Деражнянській центральній міській бібліотеці, а зокрема директорці п. Тетяні Сайпель.

Наступна поїздка в рамках "Мережива" за участі Світлани Поваляєвої і Тетяни Стус відбудеться 28-29 вересня в місті Лубни та смт Оржиця, що на Полтавщині.

Четвертий сезон проєкту "Мереживо. Літературні читання в містечках України" реалізується за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".