Юрій Костик: історик на захисті Історії

**
— Михайлику, заливай цемент у цей куточок, а я зараз пригладжу, щоб твоя машинка рівно їздила, – тато Юрій навпочіпки пояснює своєму шестирічному синові, той уважно слухає.

Сім’я Костик заливає стяжку в кімнаті, тож усі працюють злагоджено під керівництвом тата. У дворі в балії замішано цемент. Михайлик набирає його у маленьке відерко і носить услід за татом до хати. Кудлатий чорний ховаварт Баді бігає поруч туди-сюди у своєму вольєрі. Трирічний Данилко тишком підкидає у цемент разом із піском та щебнем травичку, але тато лише усміхається, бо тато ніколи не свариться – така вже в нього натура. Дев’ятирічна Мартуся виносить із хати й складає на купу зірвані з підлоги дощечки. Вона дуже старається, бере одразу якомога більше, бо ж вона старшенька з-поміж дітей, а відтак "сильна".

— Доцю, не бери так багато! — тато Юрій підбігає і забирає в неї більшу частину вантажу. – Обережно, дивись, аби цвяшком не поранилась.

Мартуся киває головою на знак згоди, але наступного разу бере ще більше, облизуючи верхню губу точнісінько так, як татко (татова копія!) "От лисичка-хитричка!" — всміхається Юрій до дружини Софії. Вона тим часом порається на кухні із бабусею Марією, але вряди-годи вибігає до гурту на їхнє приватне затишне подвір’я, залите травневим сонцем, і фотографує усе це дійство на згадку.

"Дуже багато тоді фотографувала, — розповідає три роки по тому Софія Костик. — Тепер, коли Юрчика з нами немає, я зрозуміла, що недарма".

**
Юрій Костик, позивний Герой, загинув 16 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Юрій був військовослужбовцем 80-ї окремої десантно-штурмової аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ, командиром роти, за освітою істориком. Воював від літа 2014 року.

"Він не міг інакше", — кажуть його рідні. Від початку служби Костик присвятив усього себе роботі. Він вивозив із дому усі інструменти, нещадно експлуатував власне авто, закуплявся для роти, бо "крім нього ніхто не зробить".

"На його ентузіазмі працювала уся ремрота! — розповідає побратим і великий друг сім’ї Костик Андрій Бревус. — Та найголовніше, Юрій вмів зорганізовувати людей. Він привніс в армію цивільні менеджерські підходи — давав підлеглим завдання відповідно до їхніх можливостей".

Бійці згадують його як мудрого і доброго командира, якого в армії ще треба пошукати. Андрій Бревус називає Юрія "людиною з глибоко цивільною душею, занадто доброю для війни, хоча для війни ніхто не створений".

У службовій характеристиці Костика було зазначено, що він "уважний до проблем підлеглих. Уміє триматися коректно з усіма. Здатний зрозуміти особливості кожного".

Про цю його "педагогічну жилку" згадує друг Сергій Кісь. "Юрій одразу в розмові проводив психоемоційну діагностику співрозмовника, — каже він. — Давалося взнаки керування колективом військовослужбовців". А також педагогічний досвід Костика, який чотири роки викладав у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького.

Коли Сергія залучили як криміналіста для документування злочинів, вони зустрілись із Юрієм в Ізюмі: "Мені було дивно, що людина (чинний військовий!), дивлячись на мою роботу, переживала за мою "менталочку"". "Тримайся, — писав потім Костик другові у месенджері. — Такої роботи — непочатий край — що далі на схід і південь".

**
"Ми втратили видатного історика, — розмірковує тітка Костика Ярослава Мельник, докторка філологічних наук, — історика, який мав відчуття стилю, чіткі орієнтири та цінності й ніколи не піддавався модним віянням".

Пані Ярослава допомагала мамі Юрія піклуватись про сина змалечку — тато помер, коли хлопцеві було одинадцять років. "Цьоця Славця", як називав її племінник, стала для нього провідницею у науку та світ книжок. "Принесла?" — ще з порогу питав її про нові книжки Юрчик, коли вона поверталась додому з роботи у львівському музеї Івана Франка.

У Малій академії наук Юрій захопився постаттю графа Михайла Тишкевича — дипломата, мецената і аристократа, що на зламі XIX-XX століть переймався українською ідеєю. Цей не медійний і не пафосний, але видимий і впливовий діяч був тричі номінований на Нобелівську премію миру. Юрій наче знайшов в українській історії свого двійника і наставника. Його він пізніше обрав для своєї дисертації, до захисту якої так і не дійшов через війну.

Саме пані Ярослава вперше привела школяра-ліцеїста Костика у відділ україніки Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника. Згодом він працюватиме там десять років.

"Йому тут подобалось, — діляться колеги з відділу україніки, — бо все пахло старовиною". Особливо Костик любив книгосховище із лісом стелажів до самої стелі, вщерть заставлених книжками. Колеги згадують, що він писав наукові статті швидше за всіх, утім ніколи не хизувався своїми знаннями і не потребував регалій.

"Якби не російська агресія, — переконаний Костянтин Курилишин, завідувач відділу україніки, — Юрко реалізувався би як науковець. Його дипломна робота в МАН про графа Тишкевича цілком могла стати основою наукової праці на здобуття вченого ступеня доктора філософії".

Усе змінилося після Революції Гідності. "Юрчик повернувся іншим, — згадують колеги. — Йому стало нецікаво займатись наукою". Його кликав громадянський обов’язок.

**
"Привіт! Я живий-здоровий, все добре, але та техніка і макарони мене вже забембали, я хочу вареників. Ну все, па-па. Юрчик". Так підписав шістнадцятирічний Юрчик листівку з Італії своїй мамі під час подорожі до Рима. На ній зображено ілюміновану вечірніми вогниками Вежу Матильду у Вʼяреджо, яка чимось нагадує львівську Порохову вежу.

"Він любив вареники і слово "забембали", — пригадує мама Юрчика, пані Марія. — Любив історичні музеї, зокрема "Арсенал", страшенно любив читати, особливо історичні детективи і фантастику. А ще любив Різдво і завжди сам смажив пампушки на Святий і Щедрий вечори".

У восьмому класі хлопець впевнено заявив мамі, що "буде піднімати духовність", тож пішов в Український греко-католицький ліцей ім. Климентія Шептицького, прислуговував у церкві, врешті мав скерування до семінарії, але не скористався ним.

"У нього завжди було своє бачення, – каже пані Марія, — а ще він був дуже принциповим". Вона згадує, як син не ходив колядувати до тих, хто йому не подобався, наприклад, хто говорив погані слова. "Юрій ніколи не брав у друзі лицемірів — терпіти їх не міг".

У 1990 році, в річницю Акта Злуки, хлопець поїхав долучитися до Живого ланцюга Соборності у Сокільники. Баба Стефанія пошила тоді зі старих сорочок прапор — із ним він і вирушив на акцію.
Від прадідів Костикові дісталися золоті руки — один із них був столяром і мав свій верстат. "Юрчик вже в десять років мав столярний набір, сам робив собі полички для улюбленої колекції іграшкових модельок машинок", — розповідає пані Марія. Любов до майстрування передалась синові Михайликові. Якось Костик подарував сину електровикрутку — той не випускав її з рук і мало з нею не спав, як із найдорожчою іграшкою. Тепер у Михайлика теж власні професійні набори з інструментами — їх подарували побратими тата.

**
Костик підписав контракт у 2016-му, достеменно знаючи, що таке війна, — із 2014-го він воював на Донеччині та Луганщині. "Юрчику, може, не треба? — запитувала його тітка. — Ти вже був на фронті, тепер нехай інші хлопці підуть". На що він відповідав: "Я не за інших, я за себе".

У липні 2021 року у телесюжеті про повернення бригади із зони ООС Костик розповідає, що його рішення служити було важливішим за його попередню роботу. Данилко, якого він тримає на руках, торкає пальчиком татків берет і питає, коли в нього теж буде така "шапка".

На відео видно, як міцно обіймає батька десятирічна Мартуся. "Я була така рада, що могла просто піднятися на небо і дивитися на свого тата як на Героя", — зізнається вона в інтерв’ю.

Мама Костика, пані Марія, під час нашої розмови принесла показати нагороду свого сина "Почесний знак Святого Юрія", посмертно вручену сім’ї напередодні. Вона і розуміє вибір сина, і відчуває наслідки для сім’ї: "Він уже не пояснить своїм дітям, як становилась українська державність. Не навчить дітей любити Україну, а з книжок цього не навчишся. Не підтримає їх як батько".

**
У червні 2023 року працівники парку Богдана Хмельницького у Львові започаткували акцію "Дерева пам’яті". З-поміж дерев, висаджених на алеї в пам’ять про загиблих героїв, є й "перське залізне дерево" Юрія Костика. За переказами, перси використовували його кілки проти шабель з дамаської сталі, бо воно має щільну і важку деревину.

Садити його допомагали всією сім’єю. На відео в соцмережах видно, як Михайлик дбайливо підливає саджанець водою. Відтоді сім’я Костик часто приходить туди на пікніки. "Так діти відчувають, що їхній татко присутній поруч, у цьому парку, — каже Софія, — вони можуть плекати пам'ять, доглядаючи за деревом". Пікніковий килимок завжди напоготові у неї в авто.

Ярослава Мельник має задум написати книгу про свого племінника, збирає свідчення його друзів і побратимів, фотографії, архівує його наукові статті. Після загибелі Юрія вона написала есей про Героя на "Збручі" — як свою останню розмову з племінником.

Від смерті Героя минуло майже два роки. Утім майже всі, з ким я розмовляла про Юрія Костика, говорять про нього в теперішньому часі — наче він далі посеред нас. Софія Костик добудовує дім, фундамент якого встиг закласти її чоловік. Мартуся грає на гітарі, подарованій колись татом (тепер у неї їх аж три), найменший Данилко опановує карате й гімнастику, а середній Михайлик грає на барабанах, постійно щось майструє і перепитує в мами: "Я роблю так, як тато?".