Бути у світі і бути вдома: Юлія Юрчук про те, як надавати життю сенсів

Юлія Юрчук — історикиня, перекладачка, письменниця.

Есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

Пам'ятаю, що в школі у нас був предмет "Світ довкола мене". Коли я думаю про буття у світі, моя перша асоціація — якраз із цим шкільним предметом. Який же він, цей світ довкола мене?

Уже понад двадцять років я більше часу проводжу "у світі", ніж в Україні. Лише у Швеції я живу майже сімнадцять років. До того жила в Німеччині та Іспанії. Мені самій важко повірити в ці цифри, тому на просте питання "Ти звідки?" я щоразу відповідаю розлого: чітко знаючи, "звідки я", хочу краще пояснити іншим, щоб вони змогли розмістити мене на своїй ментальній мапі. Тож завжди кажу, що я з України, але довго живу в Швеції. Для мене важливо сигналізувати одразу про два світи "довкола мене". Я дуже добре знаю Швецію, змогла її одомашнити шляхом постійного пізнання. Тут народилася моя донька, тільки тут я відбуваюся як мама і, зрештою, як фахівчиня, адже до переїзду я не працювала в академії.

Водночас я ніколи не відмовляюся від України, я її відчуваю і знаю, як можна відчувати і знати лише свій рідний дім, дарма що майже половину життя я живу не там, де народилася. Тож як це — бути у світі й бути вдома одночасно? Озираючись на роки, проведені в Швеції, я розумію, що завжди прагнула наблизити обидва мої світи — український і шведський. Через переклади, через статті, через свою книжку про Швецію. В Україні я — знавчиня Швеції, у Швеції — знавчиня України. Довший час мене це влаштовувало.

Є в мене також і приватніша "історія походження", важлива для розуміння мого зв'язку зі світом. Ця історія поміщає мене не лише в простір, але й у час: я — дитина дев'яностих, яка, скільки пам'ять сягає, мислила себе дитиною світу, хоча підстав для цього зовсім не було. Який світ, коли ти народилася в радянській Україні на початку 80-х уже минулого століття? Проте людська уява не має меж, тож змалку я мріяла про більший світ. Коли виросла, то й справді побудувала життя, де почувалася вдома в багатьох точках цього великого світу. Аж допоки у мій найрідніший дім не прийшла війна. Саме тоді я відчула прірву в своєму досвіді й досвіді моїх друзів поза Україною. Ця прірва наростала від 2014 року, але 2022-го стала просто нестерпною. На якийсь час я перестала бачити себе у світі.

Американська соціологиня Брене Браун пише, що якщо шукати причини, чому ти десь не належиш, то ти їх обов'язково знайдеш. Після 24 лютого я бачила всі причини, чому я не належу ніде. Відстань у стосунках різко змінилася: люди, які здавалися близькими тут, стали далекими. Близькі люди в Україні теж стали далекими: наш досвід проживання війни різко відрізняється, і я це повністю усвідомлюю.

У перші місяці після вторгнення мені хотілося відмежуватись від усього. Здавалося, що світ довкола мене — це комп'ютерна гра, а справжнє життя відбувається лише в телефоні, звідки саме й надходять новини про найважливіше.

За перші два роки великої війни я не написала практично жодного наукового тексту, зате багато писала того, що можна назвати публіцистикою. Мої статті вийшли в найбільших шведських газетах, мене запрошували на радіо і телебачення. За 2022 рік я провела багато публічних лекцій. Після тридцятої я просто перестала відстежувати їхню кількість, тому лише дивлячись на свій старий календар, можу щось відновити в пам'яті, хоч і дуже фрагментарно.

Розумію головне: я таки дуже хотіла налагодити зв'язок зі світом. Я дуже хотіла, щоб нас почули. Я дуже хотіла, щоб перекладів української літератури було більше. І говорила про це скрізь, бо коли люди про нас не читають, нас наче й справді нема.

З 2022 року в Швеції значно побільшало шведських перекладів сучасної української літератури. Тепер ми маємо "Московіаду" Юрія Андруховича, "Амадоку" Софії Андрухович, "Інтернат" Сергія Жадана, "Доцю" Тамари Горіха Зерня, маємо поезію Юлії Мусаковської, Артура Дроня й багато іншого. Книжка Вікторії Амеліної "Дивлячись на жінок, які дивляться на війну" вже понад місяць не сходить із перших місць у списках бестселерів. Нас таки почали читати.

Після вторгнення я почала досить гостро відчувати оце "ми" і "нас", чітко розуміючи, що Росія хоче знищити все й усіх, кого я люблю, бо саме існування цієї спільноти "нас" маркує як загрозу. "Ми" — цілковита антитеза "їх", бо віримо в демократію, в гідність і цінність кожного людського життя, ми цінуємо свободу й можливість кожного і кожної бути собою. Усі ці "ми" в Україні були загрожені, і у своїй психіці я була там з "нами", а не в безпечній Швеції. Все це я розумію тепер. У 2022 році я лише проживала цей досвід і мало усвідомлювала, як працює моє сприйняття.

Я вдячна подругам та друзям тут, які не махнули на мене рукою й боролися за наш зв'язок, який за кілька турбулентних місяців таки відновився. "Світ довкола мене" хотів бути зі мною, навіть коли я прагнула від нього відмежуватися. Друзі та подруги тут показали, що я маю боротися за зв'язок із близькими в Україні. Деякі зв'язки таки не витримали війни, але більшість тривають і навіть, здається, стали міцнішими. Для мене це — ще одне підтвердження сили людського піклування.

Коли я була мала, моя мама пояснювала, що для неї всі наші друзі — наче її власні діти, вона піклується про нас усіх, і знає, що хтось із дорослих обов'язково подбає і про її дітей. Тепер уже ми міняємося місцями у своїй турботі одне про одного: сьогодні в мене більше сил підтримати ближнього — завтра подбають про мене. І мені не обов'язково про це знати. Я стала легше ставитися до життя взагалі, не чекати нічого в обмін, бо цей "обмін" ніколи не буває прямолінійним. У житті ніхто не веде бухгалтерію і не зводить кредит із дебетом. Саме через таку розділену турботу й підтримується життя.

Взаємодіючи зі світом, я намагаюся чинити з позиції турботи — про себе і про світ. Коли дуже хочеться закритися в собі, бо здається, що тебе ніхто не розуміє, що всі довкола вороги, треба робити зусилля над собою і таки йти у світ. Письменниця, політологиня, парамедикиня "Госпітальєрів", а також моя дорога подруга Катерина Зарембо нагадує, що "спокуса відгородитися від решти світу у власній бульбашці дуже велика. Утім, лише сильні духом можуть відрізнити ворогів від опонентів".

Важливим досвідом, який мене навчив не відгороджуватися від світу, була депресія, пережита багато років тому. В депресії здається, що світові до тебе байдуже. У найгіршому випадку ти навіть починаєш думати, що світові буде краще без тебе. Ці думки абсурдні. Світові в глобальному масштабі й справді може не бути до тебе діла, але ти тут є, і твоя справа — жити й наповнювати своє життя сенсами. Нам усім є що дати одне одному, ми не маємо права переставати бачити надію і знаходити смисли. Ми належимо всім просторам, де наважуємося займати місце і бути видимими й почутими.

Письменниця турецького походження, яка живе в Британії, Еліф Шафак пише, що дім там, де тебе бачать. Щоб нас побачили, ми мусимо говорити. Також я переконана, що якщо ми хочемо, щоб нас побачили й почули, нам самим треба цікавитися світом довкола нас. Цей рух не може бути одностороннім.

Володимир Єрмоленко пише, що "наше виживання залежить від нас. Але воно неможливе без інших". Не лише наше виживання неможливе без інших, але й для того, щоб ми відбулися як спільнота, щоб Україна відбулася, потрібні інші, які нас побачать. Для тих же перекладів потрібні інші — іноземні перекладачі, — які впишуть нашу культуру в іншомовний контекст.

України занадто довго не було на ментальній мапі світу. Як пише Олеся Хромейчук, якщо вас немає на ментальній мапі — то вами можна легко пожертвувати й на мапі фізичній. Це гірка правда. Ми справді не можемо, як пише Єрмоленко, "собі дозволити замовкнути. Ми не можемо собі дозволити бути непоміченими". Тому ми повинні йти у світ, навіть коли нам здається, що світ байдужий. З власних спостережень я розумію, що налагодження зв'язків зі світом неможливе без українців, які вже є на місцях.

Протилежністю депресії є не радість, а вітальність, яка, зокрема, проявляє себе в тім, що ти продовжуєш взаємодіяти з іншими, навіть коли бачиш чи тобі здається, що тебе не розуміють. Для мене весь простір України — це вітальність. Через вітальність я пояснюю Україну іноземцям. Якось ми з подругою, яка теж живе не в Україні й так само, як я, викладає історію в університеті, розмірковували, що ж відрізняє наші відчуття в Україні і поза її межами. Ми зійшлися на тому, що в Україні є якесь неосяжне відчуття життя, того, що ми можемо назвати життєдайністю, життя, яке радіє самому собі. Цього відчуття я не спостерігала в жодній іншій країні, де мені доводилося жити. Саме це я називаю вітальністю.

Як історикиня я розумію, що в цієї вітальності мають бути історичні причини. Можливо, це і є життя попри все, це Лесине "без надії сподіваюся". Звісно, хочеться, щоб період "попри" закінчився і щоб життя було лише "для". Наша вітальність — це не розтиражована "резилієнтність", наче українці мають якусь надзвичайну силу виживати. Понад рік тому ми з Катериною Зарембо написали статтю, де закликали читачів задуматися про ту ціну, яка стоїть за дискурсами про "резильєнтність". Вітальність — це дещо інше. Це жага до життя і розуміння його цінності.

Вітальність проявляється в наданих життю смислах. Пам'ятаєте, як пише Віктор Франкл? Якщо людина може надати смислу своєму існуванню, вона здатна пережити найважчі умови. Саме Франкла цитували у себе у Facebook багато моїх друзів 2022 року. Я сама по-новому осмислюю його слова після вторгнення, відколи усвідомила, наскільки різних смислів ми надаємо життю та війні порівняно з росіянами (тут я кажу про конкретних людей, яких знаю). З росіянами я часто перетиналася саме за кордоном, на всіх своїх навчаннях і обмінах. Ще на початку 2000-х мене вразило те, якими безсилими вони себе відчувають. Вони не бачили надії ні в чому.

Кілька тижнів тому я була на міжнародній конференції і на дискусії, присвяченій темі пам'яті про Другу світову, дослідниця, яка вже понад двадцять років не живе в Росії, вимовила показову для мене фразу, мовляв, Друга світова була беззмістовна, так само як і ця війна між Росією та Україною — обидві держави жертвують своїм населенням просто так, ні за що.

Звісно, моєю першою реакцією було сказати про абсолютно різні "вихідні дані". Росія має вибір не жертвувати, для неї це справді боротьба без змісту (хоча російська пропаганда продукує для населення багато смислів), а от для України це боротьба за власне існування. Мені здавалося, це настільки очевидні речі, що людині, яка написала адекватну книжку про пам'ять, це має бути теж очевидно.

Другою ж моєю реакцією була думка про кризу гуманітарної науки, якщо такі думки виникають у людей, які вивчають питання, безпосередньо пов'язані з війною і людським досвідом. Це завдання гуманітаріїв — надавати смислів. Якщо ми будемо бачити всю боротьбу як "беззмістовну" і "безнадійну", то прийдемо до результатів, коли більшість населення вважатиме й боротьбу проти власної держави теж беззмістовною, якою б репресивною ця держава не була. Такими людьми легко маніпулювати й використовувати уже в цілях захоплення нових територій. Там, де не цінують власне життя, годі очікувати, що цінуватимуть чуже.

Здається, що авторитарні режими, перш ніж почати переслідування та війни, позбавляють своє населення надії і забирають у них віру в те, що люди самі можуть надати значення своєму життю. У цій системі все стає беззмістовним. Не знаю, чи вдалося мені донести це до дослідниці, але принаймні я постаралася, щоб ці думки прозвучали в аудиторії, щоб люди, які звідти вийшли, не вважали, що нічого не має значення.

Наша вітальність реалізується, зокрема, у створенні смислів, у відмові бачити світ безсенсовним, адже усе (як звучить назва мого улюбленого українського подкасту) і справді має значення.