Оля Павленко-Кольорово: мистецтво смаку

"Колоритна дівчина, про яку не знали в Києві та Львові" — саме так про Ольгу Павленко, що народилася в Успенці на межі Кропивниччини з Полтавщиною, заговорили в гастрокультурній спільноті України влітку 2022 року. Колір і смак, мистецтво й кулінарія скеровували її життя: вона вчила дітей творчості й досліджувала українську кухню, полювала на старовинні рецепти і збирала їх у гастро-етно-артбук, фарбувала волосся в зелений і обрала псевдонім Кольорово.

У своїй студії "Кольорово" Оля жила бурхливим мистецьким життям із кременчуцькими дітьми. Вони не лише малювали, а й шили одяг за старовинними кресленнями, виробляли пальчикових ляльок для театру, куховарили, розписували крашанки та працювали з тістом. На організованих Олею благодійних аукціонах "Восьмий колір" учні продавали свої роботи, а зароблене віддавали на потреби онкохворих дітей.

Оля безплатно працювала з учнями з особливими потребами, купуючи матеріали за власний кошт. За словами її мами Раїси Павленко, "будь-яка людина має виразити себе. І Оля давала таку можливість". Мисткиня залучала особливих дітей до організації творчого процесу: "Розкласти олівці, розставити заздалегідь підготовлені палітри, налити води, прикріпити на дошку папір. Це доволі прості операції, але наші діти раділи, що можуть бути корисними, їм довіряють", — розповідає Олена Сазонова і показує світлини сина Єгора у студії "Кольорово": Оля допомагає зі скотчем русявому хлопчику; разом з іншими дітьми та батьками Єгор вправляється з тістом, і багатолюдне фото, засвічене яскраво-зеленим світлофором Олиної голови на передньому плані; студія готується до обов’язкового чаювання після занять, Оля обіймає усміхненого русявого хлопця за плечі. На останній спільній світлині в лютому 2022 року Оля вже ледь дотягується йому до грудей.

Далі Олена показує фото кременчуцьких дахів і літнього неба, перекресленого по діагоналі стовпом чорного диму. "Це те, що ми бачили з нашого вікна, коли горів "Амстор". Ми ще гадки не мали, що Оля була там".

Перед повномасштабним вторгненням Оля отримала грін-карту і вирішила дослідити життя на іншому континенті. Її літак до США був заброньований на 24 лютого 2022 року. Вони з донькою змогли дістатися Польщі, пройшовши пішки двадцять кілометрів до кордону. Наприкінці квітня Оля повернулася в Україну, притягнувши з собою дев’ять валіз допомоги. 27 червня росіяни вбили її ракетним ударом по торговельному центру "Амстор" у Кременчуці.

**

"Гастрокультура була для неї мистецтвом, можливо, найпершим із мистецтв, — пригадує пані Раїса. — Що перше пропонують чужинцям? Їх годують. А туди, де смачно, хочеш повернутися".

Оля Кольорово поверталась до старших і записувала історії забутих страв. Крізь них проглядали забуті історії країни. На Бесарабії — серед етнічної мішанини українців, болгар, румунів, гагаузів — Оля натрапила на їстівну іграшку, яку знала з дитинства в Успенці: різдвяні коржики, покриті буряковим соком і розписані глазур’ю-лазурівкою, наче крижаними візерунками, що справді холодили в роті м’ятним присмаком. Печиво мало форму "баринь", якими пригощали дівчат, і "коників", що призначалися для хлопців. Олі діставались обидві іграшки: весь тиждень перед Святвечором вона "місила, пекла, буряк терла, малювала взори" із сільською старійшиною Тарасівною, що зберегла цю традицію в Успенці.

Під час кулінарних експедицій їстівні різдвяні "барині" віднайшлися у бесарабському селі Плахтіївка. Йдучи стежкою з борошняних крихт, Оля довідалася: південну Плахтіївку заснували два століття тому переселенці з її рідного села. Коли в 1826 році царська жандармерія оголосила про створення військового поселення в Успенці, мешканці старого козацького села здійняли бунт. За це у грудневі морози вони були покарані розбитими вікнами та потрощеними печами. Частина успенців утекла на південь, де заснувала село Плахтіївка, за історичною назвою Успенки. "Я наче приїхала додому, — розповідала Оля. — Вони через двісті років зберегли не лише рецепти та обряди, а й нашу центральноукраїнську говірку".

Різдвяна "бариня" — лялька з хрестом на обличчі, що відсилає і до мотанок, і до геометризованих селянок бойчукістів і Малевича, — прикрашає обкладинку книжки "Жива Українська Кухня" Олі Кольорово. Червона, як полтавська плахта, шкіряна палітурка обплітає рецепти та історії регіональних страв з авторськими фотографіями, а заразом більш як сотню поодиноких та сюжетних ілюстрацій аквареллю, наліпки, листівки, закладинки, конверти — весь той несподіваний інвентар, створений Олею, що ніби розкриває кулінарні обрії для власних знахідок і їх радісного поділяння. Її кулінарна енциклопедія позначає той особливий період, коли радість і відкритість повернулися в українську гастроісторію.

"Через їжу вибудовується довіра до світу",— зазначає Олена Стяжкіна, авторка "Смаку радянського" — дослідження про їстівні практики 1960-80-х років. "У радянської людини не було жодного шансу побудувати довіру до світу". Їжу в Радянському Союзі було перетворено на каральний інструмент. Радикальним прикладом цієї каральної функції є Голодомор. У пізньорадянський період їжу вже трансформували в паливо, що мало насичувати тіло робітника калоріями, але не сенсорним досвідом чи згадками про коріння. Окремим різновидом праці та покарання були черги по вбогий набір продуктів, вистоювання яких не гарантувало результату. Уніфікована та безрадісна радянська пайка — з її салатом "олів’є" на Новий рік і сірою макаронною масою на щодень — позбавляла їдців двох важливих речей: вибору та ідентичності.

Соковита, яскрава, чуттєво наснажена "Жива Українська Кухня" Олі Кольорово повертає нас до цих властивостей гастрокультури, руйнуючи стереотипи про українські кулінарні традиції. Якщо борщ, то купальський із Сумщини з обрядовою галушкою та раками — або західноукраїнський різдвяний з крапликами, начиненими оселедцем. Якщо сало, то у квасі буряка, а вареники — із заварного тіста. Коропи в пряному меду, успенський капусняк, гичка, засипана пшоном, пасулі в сметані, шулики з маком, медом та ікрою кульбаби, качана каша з лисичками, цвіклі та потапці: "Жива Українська Кухня" нагадує бенкети з Котляревського, щедро цитованого авторкою. Відновлення забутих українських страв — це й відновлення смаку: до історії, особистого вибору та свободи.

У своєму двотомнику "Живої Української Кухні" Оля Кольорово планувала оживити 365 рецептів. Вона змогла опублікувати перший том, але встигла продати лише кільканадцять екземплярів. Сьогодні у черзі по новий наклад її кулінарної енциклопедії — понад п’ятсот людей. За її рецептами готують українські шеф-кухар(к)и, гастроблогер(к)и, студент(к)и харчових технологій — і рідні українських військовополонених.

У Міжнародний день підтримки жертв катувань посестри, що досі чекають на повернення близьких із російських гулагів, збираються в київському ресторані "Остання барикада", названому так на честь трьох українських революцій. Вони вшановують пам’ять Олі Кольорово, готуючи за її рецептами для тих, кого вдалося повернути з полону.

Чого хотітиме людина, яку катували голодом, яка плаче на свободі від вигляду яблука, яка втратила до сорока кілограмів ваги, яка прокидається вночі, щоб потримати в руках хлібину і подивитися на борщ у холодильнику? Хотітиме затишної їжі, що смакує солодко й тепло, пахне домом і обіцяє, що віднині всього і назавжди буде вдосталь. "Повсякденна або святкова страва, але така смачна, що навіть богам з Олімпу її не встидно презентувати", — описує Оля "маленькі пухкі колобки" полтавських пундиків, і цитує на маргінесах їхню згадку в "Енеїді". Полтавськими пундиками, политими медом з домашньої пасіки Олиних батьків, пригощають українців, що після російських в’язниць проходять реабілітацію у військовому шпиталі.

"Вам важче, ніж нам", — говорять жінкам, що досі чекають із полону своїх рідних, замучені чоловіки, які ще кілька тижнів тому були під тортурами. Вони занурюють пундики в успенський мед. Жінки обіймають близьких незнайомців. У просторі між ними випікається сила триматися далі.

Є тістечка, від яких меншаєш або ростеш. Є яблука, які вкладають спати у труну з кришталю. Є гарбузи, що відвезуть на королівський бал. І є ласощі, що можуть повертати смак життя, — Оля Кольорово знала їхній рецепт. Цей її спадок бережуть аркуші в червоній, як полтавська плахта, палітурці.

Популяризацією та поширенням книги Ольги Павленко-Кольорово "Жива Українська Кухня" займається Оксана Левкова.

Ольга Павленко народилася 10 лютого 1984 року в селі Успенка Кіровоградської області. Вчилася в Кременчуцькому педучилищі імені А. С. Макаренка за фахом викладачки образотворчого мистецтва. Закінчила Кіровоградський педагогічний університет імені В. Винниченка за фахом викладачки зарубіжної літератури й німецької мови. У 2005 році народила доньку Софію. Ольга завжди прагнула працювати з дітьми поза шкільною системою, тож у 2011 році відкрила в Кременчуці свою мистецьку студію "Кольорово". У 2021 році закінчила роботу над першим томом своєї художньо-кулінарної книги "Жива Українська Кухня", яку опублікувала в лютому 2022 року. Ольга Павленко загинула 27 червня 2022 року в результаті російського ракетного удару по торговельному центру "Амстор" у Кременчуці.