Віталій Пивоваров: "справедлива штука"

У жовтні 2023 року в Житомирській бібліотеці імені Олега Ольжича триває ремонт, встановлені нові вікна. Старі винесла вибухова хвиля 4 березня 2022-го. З вікон добре видно руїни ліцею №25, на який росіяни скинули авіабомбу. Після того авіаудару по центру містяни телефонували рідним і близьким — новий ритуал, що став буденністю часів повномасштабної війни.

Володимир Кільницький подзвонив своєму другу Віталію Пивоварову — секретарю бібліотеки, вікна якої виходять на зруйнований ліцей, – запитати, чи все гаразд.

— Взагалі-то я вже в армії, — відповів Віталій.

У листуванні Пивоваров пояснив своє рішення сестрі Тетяні: "Треба щось робить!". Протягом перших днів повномасштабного вторгнення він допомагав укріплювати блокпости в Житомирі — розвозив будматеріали та мішки з піском, монтував бетонні конструкції.

Батько Вадим Андрійович Пивоваров згадує, що стан Віталія був стривожений — і водночас піднесений: "бо він причетний до хорошої справи… до захисту країни". Після першої невдалої спроби долучитися до Житомирської територіальної оборони Віталій знову пішов у військкомат. "Настирливість оцінили і направили до ЗСУ", — пише Вадим Андрійович у своїй "короткій сповіді батька", опублікованій у журналі "Світло спілкування" 2023 року. І додає: "Відверто зізнаюся, що вчинок сина до глибини душі вразив мене".

Рішення долучитися до війська в перший тиждень повномасштабного вторгнення стало несподіванкою для всіх, хто знав Віталія Пивоварова: "Ніхто не здивувався б, якби він лишився в бібліотеці, — він не підлягав мобілізації". Високий, худий, в окулярах — він і виглядав "не по-солдатськи", як каже Володимир Кільницький. Не служив в армії, не мав хисту до бійок, не вкладався в типаж "чоловіка-воїна", як стверджує подруга бібліотекаря Марина Черниш.

Проте саме чоловіка-воїна висічено на гранітному пам’ятнику Віталію Пивоварову на Смолянському військовому кладовищі в Житомирі. Військовий у літній формі та плитоносці притримує рушницю та дивиться в камеру, зсунувши брови. "Лице тут стало трішки жорсткіше, — показує на синів армійський портрет Вадим Андрійович. — Він бачив уже, як гинули його товариші. Спочатку був солдатом-санітаром, виносив поранених, а потім уже спецпризначенцем".

Тисячі цих людей з граніту під синьо-жовтими стягами повертають наш погляд на цвинтарях по всій Україні. Форма карбує їх навіки мілітарними — такими, що ніби народилися прийняти бій. Але зі зворотного боку пам’ятника Віталія Пивоварова — його цивільний портрет: погляд крізь ті самі прямокутні окуляри здається м’яким, розсіяним і запитальним. За десять місяців служби в ЗСУ цей погляд утратив м’якість. У січні 2023 року в боях на Донеччині Віталій Пивоваров втратив життя.

**

Історик за фахом, Віталій Пивоваров закінчив Житомирський державний університет імені Івана Франка і спершу роздумував про науку. В "Історичному журналі" за 2010 рік вийшла його ґрунтовна — на 59 джерел — стаття про становлення чоловічої гімназійної освіти в Житомирі в XIX столітті. Проте аспірантури Віталій не закінчив, а натомість працював в архіві, облдержадміністрації та зрештою в науковій бібліотеці. Йому було добре там, де його оточували книжки.

Віталій читав завжди, збирав літературу, підтримував зв’язок із мережею букіністів у Житомирі. "Він зазвичай брав один історичний період і починав вивчати все, що його стосується, — розповідає Володимир Кільницький. — Останнім часом це були тридцяті роки, сталінські репресії, табори. Його цікавив, наприклад, Варлам Шаламов: побут, як конкретна людина переживала обставини свого часу".

Коли Віталію випало зустрітися з обставинами свого часу на фронті, родині та друзям він доповідав лише: "Все нормально. Тримаємося". Він не зізнався близьким про середньої важкості поранення, якого зазнав на Херсонщині у серпні 2022 року. Після лікування Віталій повернувся у стрій і словом не прохопився про цей досвід у Житомирі, під час листопадової відпустки. Найбільше хотів уберегти матір: дзвонив їй з фронту, щойно з’являвся зв’язок.

Рухаючись країною в лавах ЗСУ, Віталій намагався в кожному містечку дійти до бібліотеки. Єдине, на що скаржився, поки жив у розбитих сільських хатах, — відсутність книжок. Марина Черниш згадує, що відправила Віталію "Перверзію" Юрія Андруховича. "Ну нарешті я познайомився з метром української літератури", — відповів він.

"Я йому вислала лише одну книжку на фронт — "Танець недоумка". Він не хотів із собою тягати важке, — згадує сестра Тетяна. — Тож про другу книжку я розповідала, обіцяла, але так і не вислала. Це була "Проблема трьох тіл" Лю Цисіня. Я йому поклала її в труну".

**

Через своє читання Віталій Пивоваров отримав у війську позивний Писар. Проте написаного ним лишилося геть мало. Він не був публічною людиною, не вів соцмереж і не залишив оповіді про себе самого. Не зшитий стібками власних слів, портрет працівника житомирської бібліотеки складається і розсипається після кожної розмови з його близькими.

В той час, як уява конструює образ інтелігентного книгаря-відлюдника, друг згадує про панк-фестивалі Burn the Scene for Fun, де Віталія можна було зустріти з року в рік, про культуру DIY-концертів та поїздки в інші міста, а подруга — про пристрасть Віталія до футболу, вболівання за Ліонеля Мессі, подорожі стадіонами України та Європи. Поки ця хуліганська нитка прошиває портрет скромного бібліотекаря, дізнаєшся про низовий активізм Віталія: готував і роздавав їжу безхатькам; прибирав вулиці; був регулярним донором крові. Віталій-активіст наштовхується на більш консервативного Віталія-колекціонера — нумізмата, філателіста і збирача книжок. Образи не тримаються купи, нові факти нагромаджуються довкола порожнечі — у тілі родини, міста, спільноти.

Як пам’ятати людину культури, що не лишає по собі матеріального чи літературного спадку, проте творить цю культуру своєю щоденною працею і своїм життям? Як пам’ятати людину культури, образ якої не збігається з "типажем чоловіка-воїна", проте цей не-воїн стає до зброї у перші дні великої війни?

"Він був щирий прихильник незалежності України, — каже Володимир Кільницький. — Він одразу пішов захищати батьківщину не тому, що хотів повоювати. Він розумів, що саме в цьому випадку треба свою позицію проявляти".

Коли я намагаюся сплести нитки спогадів довкола випаленої росіянами порожнечі, із них раз по раз вигулькує мотив справедливості. Вадим Андрійович Пивоваров згадує про сина: "Він ніколи не змовчить, якщо відчуває несправедливість. Це загострене почуття справедливості проявилося зразу, в перші дні війни". І Марина Черниш, повертаючись у житомирське дитинство, розповідає: "Розумієте, двір досить великий, було з ким порівнювати — дуже багато хлопців різного напрямку. А в нього завжди була якась така справедлива штука. І, напевно, це й спонукало його піти добровольцем".

Можливо, пам’ятати працівника житомирської бібліотеки Віталія Пивоварова — це визнавати, що неможливо залатати порожнечу, яку випалила в тілі української культури Росія. У пам’ять про Віталія ми можемо хіба що загострити "справедливу штуку" в собі.