Щоденники про війну. Олена Павлова

238
Роздрукувати
Павлова Олена
Павлова Олена
Журналістка, редакторка, художниця, письменниця
Щоденники про війну. Олена Павлова

24/02/2022

Ми прокинулися о п‘ятій ранку.

– Війна почалася, – сказав Віталик, але я це вже й так розуміла – за звуком обстрілів. Наші вікна тремтіли – у Києві було чути віддалені вибухи. Наче тихий звук, але відчуваєш, що настільки потужний, не схожий на інше.

Лякалася звуку машини, що вивозила сміття – молодці, поки можуть. Розумієш, що все змінилося назавжди. Але не зовсім це усвідомлюєш.

Я почала збирати речі. Початку війни ми чекали вже давно, але до останнього сподівалися на блеф Путіна, і думали, що може це триватиме там, де й останні 8 років, на Донбасі. Що буде така війна, я зрозуміла ще після промови Путіна про Леніна. Перша реакція була піти в магазин і купити речі найпершої потреби, крупи, прокладки, зняти готівку – я зробила це за кілька днів до цього. Але от сьогодні розумієш, що воно таки почалося. І війна вже тут, у твоєму місті, і твої вікна тремтять від неї. 

Моє життя не влізе у тривожну валізу, казала я раніше, намагаючись зібрати документи і щось на випадок навіть-страшно-було-думати-чого. Добре, що це було зроблено заздалегідь. Ну хоч якісь заначки, які я так надійно заховала, що забула де. Добре, що на цей ранок мені не довелося це збирати. З п’ятої ранку я збиралася, збиралася, збиралася. Концепція кілька разів мінялася – кидала до похідного рюкзака то теплі речі, щоб вижити у лісі, то бабусин годинник, то графічний планшет, то свою книжку віршів, яка щойно вийшла. 

Збираючись, кожну річ оцінювала інакше. Навмисне не брала багато чого, щоб повернутися до нього. Не брала суконь, жодної, хоч могла. Уявляла, як біжу з цим рюкзаком і ховаюся в лісі – отак і напаковувала, щось найважливіше для виживання. Серед ночі вирішила, що обов’язково варто взяти свої нові чоботи ecco, із думкою, що хоч і розкіш, але раптом доведеться міняти на хліб. А ще в останню мить залізла у шафу по бабусину вишиванку з серпанку – не могла її не взяти. Не простила б собі, якби вона лишилася на поталу ворогу.

Саме пакування рюкзака – це тортури. Втім, кожній дрібниці у ньому потім довго тішилася. Наше ставлення до речей змінилося. Пакування могло б тривати і довше, але зупинилося словами мого чоловіка: "Завершуй, вже танки на Оболонь їдуть!" Так швидко збиратися я ще ніколи не завершувала.

Ми мали летіти у Париж завтра. Я мала нарешті потрапити в Лувр і Музей д’Орсе і у мене мала бути презентація книжки у Парижі. А потім у Рівному – у театрі, навіть мріяти не сміла і так боялася зурочити. Зурочила? Ні. Є речі, які від нас не залежать. Наприклад, що одного дня на незалежну країну у центрі Європи може напасти чокнуте хуйло. Кажуть, що він вдає божевільного, але зараз виглядає, що не вдає, а просто таким є. 

Того дня я багато разів складала і перескладала рюкзак, потім другий, потім сумку, потім ще. Обстріли перечікували у ванній, називаючи її ванносховищем. Легковажили, але ще все було так далеко.

Я ні на мить не почувалася в безпеці у Києві. Вирішено було ще до того – їхати в Рівне. 

Цілий день мені ще доводилося умовляти Оленку, щоби ми поїхали. Я написала їй вперше таке прохання ще в останній вечір перед оголошенням війни. Потім цілий день ненав’язливо нагадувала і запитувала. Вона не дуже хотіла їхати взагалі. Вона хотіла ходити на роботу і не піддаватися паніці. Я не панікувала, я просто уявляла собі, що це буде – без світла, тепла, інтернету, вуличні бої, танки, бомбардування, ти в бомбосховищі весь час. Врешті – вирішено їхати. Ще Віталика вмовляла – він спершу в офіс хотів, попросила працювати з дому, не залишаючи мене саму. 

Війна – це такий час, коли краще триматися разом. Потім просила поїхати зі мною, а не лишатися в Києві. Вони всі якось дуже спокійно хотіли бути в Києві. Мене трусило всю, від безпорадності, від того, що від мене нічого не залежить, від тремтіння скла, від очікування найгіршого і збирання речей, пакування та перепаковування.

Ввечері у Києві під обстрілами в перший день війни смажила сирнички. Це було прекрасно, дещо заспокійливо і ми нарешті поїли. Зранку їли через силу, сочевицю, приготовлену ще коли був мир.

Друзі писали, що з 15 до 23 години їхали з Києва до Житомира. Зазвичай це займає не більше двох годин. Я розумію, що затори будуть тепер завжди. Оленка думає, що їх можна перечекати. Домовляємося зранку вирішити, чи їдемо. Не розумію, як інакше. Ранкові новини про розбомблену житлову висотку на Позняках позбавляють сумнівів усіх: їдемо.
 

27/02/2022

Заснула під ранок, гріючись теплом посту "Кожне сьогоднішнє "Як ти?" означає "Я тебе люблю"".

За атмосферою взаємопідтримки це все нагадує Майдан. Зворушена, як до театру волонтери заносили сьогодні закрутки. Особливо трилітрову банку солоних огірочків. У Покровському соборі у Рівному жінки печуть щось смачненьке для військових і ліплять вареники. З таким народом ми просто мусимо перемогти.

Окрім сирен, про авіатривогу міста і села сповіщають церковні дзвони. Так само, як сотні років тому, коли набігала орда. Тоді ми не пустили монголо-татар до Європи. І зараз втримаємо напад. Тільки нам потрібна її допомога.

Війна повністю змінює свідомість, просто усвідомлення приходить не одразу, а як анестезія, що відпускає. Краще не думати ні про що, відбиватися від думок і зосередитися на діях.

Усі зараз ухвалюють важливі рішення. Головне – не думати потім і не шкодувати. Кожне рішення зараз має право бути правильним.

 

09/03/2022

Мій статус – тимчасово переміщена додому особа. Мені пощастило, я потрапила до рідного міста, тут все знайоме і є друзі та рідні. Тут рідні стіни. Але все ж.

Переїхавши з батьківської на орендовану квартиру, я тепер теж почуваюся displaced person, не вдома. Хоч тут і класно. У Рівному все відкривається, вже їла суп у кафе, а Віталик був у перукарні й магазині одягу. 

Купила армований скотч. Радості стільки, як раніше тішилась новій помаді.

Ще по приїзду здивувало, що можу собі пити каву отак у кав’ярні. А якщо захочу – навіть замовити оте фірмове блакитне капучино, за 27 гривень, що в них тут на рекламі. Блакитне капучино стало для мене символом, що десь існує мирне і прекрасне життя. Я його тоді так і не скуштувала, до речі.

Треба стоматолог хоч на тимчасову пломбу, але почекаю ще. Гризтиму снікерси акуратно. Каву п'ю у магазині європейських товарів "Варшавка", у старому будиночку. Почуваюся, наче в часи Другої світової, та ж архітектура, тут десь ходила Олена Теліга в редакцію газети "Волинь".

 

13/03/2022

До нас приїхали рідні з Броварів, які останні днів десять спали в бомбосховищі, а вдень слухали обстріли найближчих сіл з 8 поверху. Кажуть, у потязі вперше добре виспалися. І ні, ніхто там не спав на підлозі, навіть бокові були вільні, дорога була дуже комфортна.

Але найбільше їм сподобалися провідниці: дуже ввічливі та турботливі, і кажуть: "Не прощаємося, нам вас ще назад везти". 

***

Всі римовані вірші про війну звучать мені якось штучно. Війна не вкладається в рівненькі охайні рядки. І не несе гармонії та рим.

Систематичне щоденне переривання сну о 4-5 ранку – це класичний метод катувань. Тільки це катування всієї країни. Хоче, щоб ми почувалися у камері на допитах. Не дочекається.

Ці дні війни – наче нове літочислення. Час тепер має чіткий відлік з нуля. Вірніше, з 4:30 24 лютого. Все, що було до, – далека казка. Все, що попереду, – невідома невідомість. Важливо – ця мить, що зараз, і безпека.

Це все – як канал, який не перемкнути. На іншому буде те саме. А щось зовсім інше не цікавить взагалі. Три тижні, і досі часом не можеш повірити, що це правда.

Забігла в магазин, а дівчина-продавець якраз говорила колезі, що серед загиблих сьогодні від російського бомбардування біля Львова – її сусід з Рівного, 26 років, нещодавно тільки одружився. Ця війна стосується кожного.

 

25/03/2022

Для себе вирішила: поки це можливо – я маю бути тут. Щоб дихати зі своїми людьми, щоб слухати ці нестерпні сирени і здригатися від кожного звуку, щоб бачити ці красиві обличчя наших солдатів на вулицях, ці обійми неймовірних жінок-волонтерок, що все з-під землі дістануть.

Найгірше, що навіть якщо відпочивати – відпочити не вдається. Тривога не зникає, певність не з‘являється.

Навіть якщо в тебе все відносно добре, не зникає цей стрес: ти не можеш бути певним ні в чому. Замість спокою зараз може бути лише віра. У перемогу, у менші втрати, у те, що вціліє твій дім і твої люди.

Людство щоразу вірить, що кожна війна – це востаннє. А потім знову починає.

Наші доми не будували для бомбардувань. Але після цього місяця, на все життя: в мене не стоятиме жодних глечиків на відкритих полицях.

 

08/04/2022

Дороги України зараз нагадують Поле чудес – назви міст і сіл зняті, замальовані, а часом перетягнуті чорними пакетами цілком чи по літері. Інколи вітер зриває один – а решта букв наче просять, щоб їх відгадали. Але це наша земля, ми знаємо, де ми. А чужинець не пройде.

Останнім часом зрозуміла, що мене таки формують мандри. Не зміна місць, не скитання, а любов – до кожного із міст, куди я їду і куди я хочу повертатися.

Зараз такий час, що нема приємного очікування на подорож, є тільки тривога. І навіть якщо поїздка з конкретною метою, а не для розваг, поки триває війна, всі наші дороги це тривога, а не мандри.

Але сама дорога по факту розвіяла тривогу.

Дорога туди – чарівний молодий ліс, весняні Медобори. Zieliono mi. Назад – це вже зимова казка знову. Хочу сюди влітку, коли тут пахне медом.

Ми їхали тією чудовою дорогою, малювали собі маршрут замками Тернопілля, мінеральними джерелами Збруча, побували одразу на Волині, Галичині та Поділлі, подивилися, наскільки різна і красива у нас Україна.

На вологих весняних полях – лелеки, які щойно прилетіли, надміру багато, цілі конференції лелек. Можливо, вони не полетять цієї весни далі, на обстрілювану Харківщину чи окуповану Херсонщину, поки чекають на заході, як і ми всі, коли скінчаться бойові дії і наші переможуть. Ніколи не бачила в небі стільки лелек одночасно. Це було особливо щемке відчуття – наче лелеки хочуть закрити нашу землю від ракет. Лелеки почули оте close the sky, лелеки боронять наше небо своїми крильми. Лебеді перечікують на диких ставках серед жовтих очеретів. Куди поділись синички? Можливо, в безпечнішій Польщі? Що думає про ракетні обстріли птаство? Вони вже розрізняють на звук, коли то працює наше ППО, а коли гамселять по нафтобазах? Як вони це витримують?

Ми їхали так, наче нічого нема, нас бережуть фарбовані мости ще 2014-го, помічена територія, і нові красиві прапори серед охайних будиночків маленьких, але гордих і вільних міст. Нам не треба дороговказів. Наша карта набита під шкірою.

 

12/04/2022

Як змінилися наша мова за дні війни:

Ми не говоримо "якщо ми переможемо", ми говоримо тільки "коли ми переможемо". Перемога не має умовного способу.

Ми більше не говоримо Західна Україна. Ми говоримо захід України. Бо це ворог нас хотів поділити.

Ми вживаємо "Як ти?", щоб сказати "Я тебе люблю". А отже, в українській мові тепер утричі більше любові – поруч із власне любов‘ю і коханням.

Ми маємо сухий закон, але легалізували матюки. Дві головні наші фрази – "руccкий военный корабль, иди нахуй" і "руcні пи3да". Їх дозволяють говорити навіть дітям і чиновникам.

Легалізовані обидві форми слова нахуй – нахуй і на хуй, бо не важливо, як воно написане, головне, щоб русский военний корабль йшов саме туди. Українська мова – багата та хазяйновита, тому можемо дозволити обидві форми.

Українці позносили російську розкладку на клавіатурах і на позначення літери ы вживають символи української абетки ьі. З особливим цинізмом – ьї.

До української мови ввійшли нові слова – як-от байрактар, джавелін, а слово – це зброя.

Сирена – це коли летить блєдіна. Назва європейського дитячого харчування стала мемом у твіттері, і тепер позначає російські ракети, які летять нищити нашу землю. Промовляється з усією зневагою.

Вітання "Доброго ранку" і "Доброго вечора" доповнилися  "Ми з України". Промовляється з гордістю.

З‘явилася нова орфографічна норма – слова росія і путін пишемо тільки з маленької. Навіть на початку речення. Норма діє до розпаду імперії та трупу її тирана.

Слова двохсотий – мертвий та трьохсотий – ранений, плюс – стали нормою ще з початку війни на Донбасі.

До логічного ряду "нацизм" і "фашизм" додався "рашизм".

В українську мову надійно увійшло слово Поплава, завдяки Фронтовій поплаві із Тарасом Чмутом. Аналіз поточної ситуації слухати у Twitter та YouTube і переказувати кошти Повернись живим.

Донейтити – переказувати кошти, це запозичення з англійської, йде на користь ЗСУ

Вітання Слава Йсу доповнилося ЗСУ, тепер може звучати як Слава Йсу та ЗСУ. Збройні Сили України – всі слова пишемо з великої. Найпоширеніша фраза – Вірю в ЗСУ.

З'явилися антоніми "накрут" і "розкрут" – характеризують маятникові настрої, чергування стану напруження, посилення тривоги, хвилювання – і навпаки, оптимізму, віри у світле, спад психологічного тиску або виведення вас із такого стану.

Звертання "пан" та "пані" набуло ще більшої популярності онлайн, символізує повагу, може бути застосоване також до юних осіб та тварин.

Чорнобаївка – те саме, що дежавю. Назва села на Херсонщині стала символом української звитяги. Ситуація, коли багато разів поспіль воріженьки наступають на ті самі граблі, смертельні для них граблі. Оспівана у мемах та піснях (раджу послухати трек Чорнобаївка від харків'ян Alcohol Ukulele).

ПВО правильно українською буде ППО – бо протиповітряна оборона, а не противоздушная. Мнемонічне правило для легкого запам'ятовування – протипутінська оборона. Найчастіше ППО використовується з дієсловом працює. Зберігайте спокій, працює ППО!

10 червня 2022
238
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: