Щоденники про війну. Лариса Денисенко

2393
You can read this article in English
Денисенко Лариса
Денисенко Лариса
Членкиня Виконавчої ради
Щоденники про війну. Лариса Денисенко

Із початком повномасштабного нападу Росії на Україну життя членів та адміністративної команди Українського ПЕН змінилося. Хтось замість пера взяв до рук зброю, хтось проводить дні у волонтерських координаційних центрах або допомагає людям, що тікають від війни, на вокзалах, а хтось надійно тримає інформаційний фронт. Наша колега, письменниця, адвокатка і громадська діячка Лариса Денисенко залишається в Києві – виборює перемогу на інформаційному фронті та продовжує правозахисну діяльність, захищаючи передусім жінок та дітей, які постраждали від війни. У спеціальній рубриці "Щоденники про війну" вона документує свій досвід і переосмислює події останніх тижнів. Дописи розміщені у зворотному хронологічному порядку; для того, щоб читати записи в послідовності, задуманій авторкою, рекомендуємо повернутися в кінець матеріалу. Він буде регулярно оновлюватися.

08/05/2022

Підлітки мого району зараз обговорюють ядерний удар.

Ті, хто доросліші, сидять на лавках або на спортивних спорудах, говорять про те, що робити, коли влупять саме тут, а що якщо ближче до центру. Вони регочуть, злегка штовхаються, вони дуже сміливі, але цей регіт, безумовно, захисний.

Київські діти діти дітей Чорнобиля говорять про 8, 9, 10 травня і свідомі того, що це може бути ядерний удар.

А ти сказав Тані, що вона твій космос? питає дівчина. Він сміється, обіймає її дружньо, я не чую, чи сказав він Тані, я не знаю, чи ця Таня існує чи існує ось ця дівчина, котру він легко обійняв за плечі і якій щось відповідає. Третій з їхньої зграйки мовчки п'є щось з бляшанки.

Ті, хто молодші, говорять про ядерну зброю дуже діловито. Вони на гойдалках. Тут можна почути: ти шо, дебіл? Ти придурок, ти нічого не розумієш! Відстань! Якщо таке буде, то всі помруть, але можна зробити собі спеціальну кімнату. Думаєш, це реально? Думаєш, її хтось зробив? Може президент? Ні. Не можна бути живим, коли всі помруть. Ким він буде без нас? Без кого без нас? Без людей. Без України.

Ей! Дістанете мене? А от і ні! Не дістанете! Ніхто не дістане! каже мала лазунка, яка сидить на гілці яблуні, яблуня вся у квіту.

Ні, ніхто там не дістане тебе, яблуневе дівчисько. Київські діти та підлітки мого району говорять про ядерний удар.

 

07/05/2022

Щодня йдуть із життя в запеклості, в медичних боях за життя Великі Сини і Доньки нашої Землі.

У мене останні дні відчуття, ніби в ступорі в'яжу жалобні стрічки з вигаптованими іменами знаними і не знаними на вінки слави. Якщо не давати собі попуститися, вся спина горить.

Горить земля. І ми згорені. Великі бої за наші життя, великі вчинки, звитяги, сила велика, хоробрі серця зупиняються, щоб зупинити ворога.

 

04/05/2022

Мене так влаштовано, що я можу заплакати легко і від розчулення, і від особливої радості за когось. Але коли мені гірко, страшно і боляче плакати не виходить.

Фізіологічно це позначилося на тому, що в мене температура очей вища за температуру тіла, очі ніби випалені. Сьогодні сходила до лікарки, яка виписала мені краплі і сказала, що не потрібно стримувати сльози. А я ж не спеціально стримую.

Коли я кліпаю очима, в мене таке враження, що замість вій хмиз. І очі палають.

Я людина-дракон. В моїх очах палає лють, гнів, біль. Всі ці почуття мають свою ціль.

Факінг рускій мір, русня, кончені окупанти: огида, лють, презирство.

 

27/04/2022

Діти мого району розїзджаються самокатами по укриттях.

До відбою!

Після відбою тут!

Вони співають про червону калину. Вони співають: ще не вмерла Україна.

Вони евакуюють йорка. Йорк живе у небезпеці. Вони кажуть по раціях "йорк у небезпеці", "вирушаємо", кажуть "тидих" і свистять це розриваються снаряди, а вони йдуть рятувати йорка.

Вони грають у комендантську годину і "диригів".

Що ти хочеш від женщіни, клятий дириг?

Пане поліцейський, воно мені дошкуляє!

Все зараз як надо буде. Беремо цього гада!

Вони б'ють орків. Ніхто не хоче бути орком. То вони кажуть: б'ємо орків.

"Що, Авроро, питає мама біляву вертляву доню. Попанувала і все. Скінчилося твоє царювання, діти повернулися".

Аврора тримає королівську паузу, легка усмішка, показово пряма спина. Я її памятаю з лютого. Аврора в рожевому, корона на обідку, її мама з баняками та баклажками з водою. Аврора танцює.

Діти мого району повертаються.

 

26/04/2022

Мій київський район змінився. Ходою людей. Оця затиснутість у кулак чи завмирання трохи минає.

Відстежую по собі як організм, що відчував близькість ворога, трохи попускається, але все одно ходжу напружена.

З минулого тижня почали працювати локальні ресторації, вчора я там була вперше з часів січня, бо ковід, потім війна. Була на зустрічі.

Фізіологічно дала тому раду десь на 40%. Не втекла, хоча накрило мене всередині сильно, пішла в туалет, не втекла. Змогла випити каву, їсти не змогла. Не можна мені туди поки заходити, або треба долати це якось, не знаю.

Окопи, пісок, мішки, оборонні споруди нікуди не поділися. Район прикордонний, земля не розслабляється.

Київ відроджується. Почав, малесенькими крочками, після того, як стишилася артилерія. Розмінування не лякає навіть птахів, зменшилася кількість тривог, поки нема прильотів, місто насичується весною.

Я думаю про те, що навчальний рік у школах мого району має розпочинатися зі вшанування київського передмістя, яке грудьми, часто жіночими і дівочими, стримало і відбило ворога, відбило цей перший страшний і зухвалий напад. Що б там не було далі, сподіваюся на позитивний сценарій. Київ має це пам'ятати.

А слова, інтонації треба підбирати разом з героїчними громадами Київщини.

Народження каштанового листя та квіту щоразу нагадує мені пташеня, яке починає розправляти крильця і поки підсліпкувато вдивляється в наш світ.

Київ. +3 і смішне пся.

 

20/04/2022

Перша без повітряної тривоги ніч у Києві. Коли підхоплюєшся, а цей звук ніби сидить вже у вухах.

І тільки молишся і говориш зі всесвітом, щоби тримався Маріуполь, щоби світ відреагував потужніше на зло, що там вирує. Щоб Харкову стало бодай трохи легше. Щоб Херсонщина не полишала надій, що про неї думають. Щоб Луганщина трималася попри щоденну зраненість, і Донеччина. І Запорізька область, і Миколаївська.

І не випускати нічого з голови і серця. Бо коли відступає від тебе, коли ти просто розумієш, що спала майже всю ніч, коли серце болить, мозок функціонує, але тіло вже хоче відпустити далі цю загроженість, треба тримати себе в тонусі.

Я цей період до першої ночі без повітряної тривоги дуже відчула тілесно. Не усвідомлюю і не знаю, як все це відчули люди у відносній безпеці, тут, в Україні, але ось це тілесне відчуття страху, смерті, можливо, химерної і навіть маловірогідної, мало з чим можна порівняти за відчуттями.

 

13/04/2022

Я людина планування. Розплановую дні, тижні, роки.

Коли мені зараз приходять а вони приходять запрошення на міжнародні події датовані травнем, липнем, вереснем, я довго дивлюся на ці листи, потім закриваю, висну, відкриваю, бо треба щось написати людям. Пишу, потім розумію, що їм ніяково буде це читати, бо кому приємно читати про те, що я не бачу свого майбутнього навіть в рамках тижня? Нащо таке читати гарним людям? Я не хочу їх бентежити, тому міняю текст, відправляю або ні.

Коли мені кажуть, що подія запланована на суботу, я також висну, бо не впевнена, коли ця субота і де я в цій суботі.

Бо я залишилася 23 лютого, хвора на ковід, але я. А з 24-го лютого з'явилася інша людина боязка і люта водночас, знервована роззява, згорена, з болесховищами всередині.

Але ось цей відносний спокій, вигнана суча ворожа артелерія, зменшені повітряні тривоги, час без щоденного, понад місяць, ракетного бахкання, кажуть: пробуй сплануватися. І я збираюся, плануюся треба записувати навіть дрібниці, що варто спробувати зробити.

Я з собою говорю і домовляюся. І от перше, що я чую від себе для свого планувальника:

Завтра тобі треба прокинутися.

Я збиралася це записати.

 

06/04/2022

Я дуже нечасто запам'ятовую сни, та й нечасто їх бачу. Але сьогодні було цікаво. І я запамʼятала.

Я була у Печерській лаврі, завжди там блукаю, плутаюся в стежках. На мені білий светр з коротким рукавом, джинси. Ходжу, звертаю десь, роззираюся.

Я виходжу і бачу, як пелюстки білого цвіту або крижинки кружляють разом із голубами на тлі дерев. Небо блакитне і тихе. Це дуже красиво, і я спостерігаю.

Очі долу – там водойма, над якою намагається піднятися кволе і пошарпане щось, воно розправляє крила, ніби побиті міллю, і я бачу, що це – орел. Таке помʼяте, хворе, і до нього тягнуться двоє псів. Мені на мить шкода, але я не спиняю: двоє псів із виболілими спинами, один – здоровий чорний, другий – радісний спаніель. Навколо багато людей: жінки, діти, старенькі, і воно озирається, просить порятунку. І ніби птах, і ніби має бути шкода, але я йду, а воно перетворюється на купку з пороху, на сіро-пістряве ніщо.

 

05/04/2022

У нас із 24-го палало небо. Артилерія не замовкала жодного дня. Тому тілесно я відчувала, що діється в Бучі. Ці звуки вказували на те, як зривається евакуація людей під Ірпінським мостом.

За весь цей час був лише один вечір із кількома годинами тиші. Він точно був березневий, але я не пам'ятаю коли.

Прогулянки вранці та ввечері з собакою, дякувати ЗСУ, були можливі, дозволяли чути все ще гучніше, ніж коли ми перебували вдома, а за вікнами вибухало, гуділо, гупало постійно.

Між іншим, пес спокійно це все сприймав: більше реагував на те, як у сусіда згори щось падало на підлогу, ніж на роботу ППО чи вибухи. Але він дуже орієнтується на мене: коли від одного дуже гучного баху я присіла на вулиці, заповз під мене, хитра макака.

Одна колега, котра приїхала до мене з Осокорків, хапала мене за руку й кричала: "Біжимо, Боже, чого ти вийшла, чого ти така спокійна, що це?" Я сказала, що в нас так завжди. На той час я не знала, що буває не так. Вона запитала: "Чому ти мені не розповіла про це? Я б не їхала." Я просто не подумала.

Коли орків гнали дві доби поспіль, Боже, як розривалося небо! Я розрізняю звуки різної артилерії, тоді почула нові, було страшно і люто, але це – свої. Свої.

Запах гару в нас був такий відчутний. Перевищення норми в 33 рази. У 9. У 13. Я не розповідатиму вам, про що і кого я думала, коли вдихала.

На дуже близькій до себе території я знайшла міну. На другий день вторгнення до нас був танковий прорив. У нас зловили диверсанта, громадянин РФ, знімав квартирку, також цікавий досвід.

Передмістя близько до нас. Вишгородом територію моєї квартири часто називає власний телефон.

Пуща – це взагалі Оболонський район.

У мене глуха мама, тому цих звуків вона не чула, але її сильно накрило, коли вона за вікнами побачила "Іскандер". Ну, мене також. І мене накривало, так. І зараз я не дуже ок, мої стосунки з тишею – це окрема історія.

За цей час у мене з'явилася симптоматика: інколи вночі дзвін у вухах, ніби прилетіла феєчка. Фахівці кажуть, що деякі люди саме так чують ракети.

Про повернення. Якщо ви живете в Пущі – точно ні. У паркових зонах міста знаходять міни. Північні райони також небезпечні. Якщо у вас фобія ракетних ударів (у більшості нормальних і відносно нормальних людей радощів від такого мало), то не поспішайте. Столиця – символ для цих скотів, тому ми завжди є ціллю. Не ціллю один чи два. Ціллю.

Бережіть себе по можливості. +3 і смішне пся. Київ. Оболонь.

 

30/03/2022

Насправді життя в Києві, навіть якщо не думати про ракети (а навіть за умов гарної роботи ППО мало хто про них не думає), відрізняється залежно від району проживання.

Наприклад, Лівобережжя більш захищене від звуків війни, ніж правий берег. Крім Троєщини й Лісового.

Якщо комусь хочеться звукових вражень, то краще переміститися ближче до Пущі Водиці, Святошинського району, Виноградаря чи до нас на Оболонь. Що дужчі бої, то більше різних звуків ти вивчаєш. Сьогодні я вирізнила ще два нових звуки, один – із присвистом.

Те саме стосується інфраструктурних речей. Є райони, де більше відкритих аптек. Саме відкритих, а не взагалі аптек, бо далеко не всі працюють.

Є райони, де просто немає відкритих поблизу відділень "Нової пошти". Я шалено вдячна людям "Нової пошти", бо те, що ви зараз робите, – подвиг.

Мій район завжди повнився стихійними ринками. Зараз у нас уперше за цей час відкрився маленький риночок імені борщового набору. У місті вони також є, але великих базарів немає.

Утім, інколи приїздять машини. Коли все почалося, у чергах до незначної кількості відкритих супермаркетів можна було простояти зо дві-три години. Інколи можна було отримати гуманітарний батон, гуманітарні яблука й туалетний папір. В аптеках часто немає всіх необхідних препаратів, але це також залежить від обставин.

Пам’ятаю один момент, коли в "Сільпо" були лише апельсини, авокадо і гуакамоле.

Є багато людей, котрі залишили своїх домашніх улюбленців на інших або здали в зоомагазини. Подекуди це виглядає так. "А чого це корм для моїх котів коштує в рази дорожче? Ви знущаєтеся? Я ще в лютому купляла за іншу суму, Я на таке не розраховувала" (нецензурне). Так, у нас подорожчали корми і вибір став гіршим, бо немає постачання. І дешевших кормів просто немає.

"А чому ти годуєш моїх папуг цим дорогим кормом? Тобі що лінь мєтнутися на птічку і купити пшеничку в селян?"

Ну, по-перше, немає "птички". По-друге, її близькість за цих умовах не є близькістю. По-третє, селяни. Боже. Люди Київської області. У когось вистачає – або ж чогось не вистачає – писати такі речі. Подивіться, будь ласка, що з Київською областю. З людьми, будинками, машинами. Та я щодня відчуваю свою київську провину за те, що там відбувалося і відбувається.

"Ти що, не можеш полити мої квіти на Лісовому? Ключі в моєї сусідки П. Хіба це складно?"

Складно. Одна моя подруга дуже хотіла побачити Софію, цього дня її впертість і любов можна було виміряти в 35 000 кроків. Складно, бо пересування містом не таке, до якого ви звикли. Так вийшло, що ми машиною на лівий берег добиралися майже 4 години. У моєї мами був нервовий зрив.

"Ну у вас же працюють банки? Зніми показники й заплати за комуналку". Щодо зніми показники – читаємо про пересування. І щодо банку: електронний банкінг також працює, кожна людина, крім людей, яким ця опція недоступна, можуть це зробити.

"Ти можеш зайти й подивитися, що з моєю квартирою? Ти пішла? Ти подивилася? Ти чому ще не там? Там все погано? Аааа".

Та ще не дійшла, бо інколи на добу випадає 14 повітряних тривог, ти не встигаєш чергу в аптеку відстояти і повернутися, бо починається. Є люди, котрі на це не надто зважають, а я, наприклад, зважаю.

Місто живе. Місто старається забезпечувати багато важливих потреб для військових, для цивільних. Столиця не так виснажена, як Харків, столиця не так змучена, як Чернігів, столиця – не Маріуполь… Але і тут є особливості. Подумайте трохи про це, дорогі мої.

 

29/03/2022

Інколи здається, що в мікрорайоні лишилися тільки люди з собаками.

Ми всі знайомі через собак, це коли знаєш, що це – Чак, це – Кіра, це – Біллі, ну а ми – як служниці в "Щоденнику служниці": Чакова, Кірина, Біллова, Люциферова.

Собаки призвичаїлися до гуркоту неба. У нас постійно гуркотить, і я вже розрізняю звуки, що то є. Коли накручую це подумки гучніше в рази, все одно навіть приблизно не уявляю, що чує моя приятелька в Ірпені, але пульс миттю пришвидшується.

Раптом чується щось інше. Люциферчик робить вушка ріжками. Одного разу так бахнуло, що і я присіла, а воно влізло під мене.

Ми говоримо, де що відкрилося, варіантів мало, але є певні маршрути, які можна перевірити. Повз іде Настя на роботу (не скажу яку), Настя Панчева, Панч уже вигуляний.

Хтось сидить на цитрамоні – голова нещадно болить. Когось хитає, київські розмови часто локальні про тут і зараз.

Кірина каже, що геть усі ми поїхали, тією чи іншою мірою, кукухою.

Я кажу, що це якраз хорошо, отлічний показник, бо ми не живемо в нормі, і як нормальні люди не можемо цього не зробити.

Це така мотиваційна промова! О, я ж раніше спеціалізувалася на мотиваційних промовах! Що всі радіють, дякують і щасливі розходяться до наступної зустрічі.

Як люди, що поїхали кукухою, ми дуже обережно ставимося до майбутнього, тому не кажемо "до завтра", а кажемо "хай буде трохи спокійнішим день".

+3 і смішне пся. Київ.

 

25/03/2022

Сьогодні неспокійно. Так, Київ – велике і величне місто, кожен район має свої небезпеки різного рівня.

Без точок і фоток. Але мені видається важливим проговорити це. Певне, на відстані це незрозуміло або ж сприймається інакше. Ну, а в мене поки є можливості писати.

У черзі, дуже довгій черзі, де стояли люди, жінка зателефонувала мамі в Чернігів, аби сказати, що в них – тривога. А мама машиною розвозить воду. І от ми, кілька жінок, переказували їй, що вона неймовірна, але треба берегтися, ми попросили просто сказати їй, через телефон, що вона – сила, і ми її любимо.

Привіт, між іншим, Міжнародний Червоний Хрест. Одна 58-річна жінка на своїй машині розвозить воду в Чернігові. Одна жінка, фізична особа, блядь. Що робите ви?

Як раптом дико херачнуло, сильно. І лише потім тривога. І діти, діти, що стояли з батьками в черзі, реагували – кожен та кожна. Хтось упав на асфальт. Хтось присів. Хтось зачаровано дивився на небо. Хтось шепотів: "Я сильно боюся, ми десь можемо сховатися?" І двоє чоловіків узяли на руки малявок і понесли в безпечне місце.

А ми вже говорили з тими, хто не пішов, розповідали короткі історії. Чого всі не пішли в укриття? Ну, бо це була багатогодинна черга, і всі мали зобов'язання, очікування, занепокоєння щодо можливої продовженої комендантської години, і, оскільки Київ – велике місто, то може збили/впало, і все?

Але трохи згодом було ще. Київ.

***

Дорогі мої киянки й кияни, я вас дуже прошу, де б ви зараз не перебували, за чим і як сильно не сумували, як би вас не накривало (та всіх накриває, ми живемо в нестерпності), що б ви тут не залишили у ваших оселях, не треба говорити про Київ так, ніби нас із землею зрівняли.

Не треба говорити в минулому часі, постарайтеся це зрозуміти.

Не треба говорити так, ніби квітучі абрикоси, вишні, дичка, бузок, каштани неможливі цього року, ніби життя неможливе цієї весни, а можливе десь там, у перспективі, коли ви повернетесь – або ж ні – сюди.

Нас тут дійсно мало. Щоранку я бачу виїзди, виїзди, зміну інтонації, картинки, хтось навіть не прощається, психологічно простіше йти мовчки. Певне.

Я пишу це під час повітряної тривоги, ніч пройшла досить тихо, а тиша так само напружує, бо думаєш: до чого ж готуються, суки?

І з болем думаю про передмістя, Охтирку, Рубіжне, Кремінну, Чернігів, Харків (Боже, розстріли в черзі по гуманітарні пакети, руйнація осередку академічної освіти – університет Каразіна, Салтівка), Маріуполь – місто-герой, місто-мученик, з напругою дивлюся за рухом озброєння, літаків, ракет, палива, їдла, вантажівок у Білорусі. Ніхто не знає, правда, чи я ще писатиму.

Але дуже вас прошу, не оплакуйте Київ. Ми тут, ми живі, ми тримаємося і тримаємо місто. Не оплакуйте нас зараз. Це нечесно і нестерпно боляче.

В нашого міста є зв'язок віри або/та енергетики з кожною людиною, зміцнюйте це, а не оплакуйте.

+3 і смішне пся. Київ.

 

24/03/2022

На вулиці від звуків гуркоту, небесних лез, грюкоту, рокоту не завмирає хіба весна, природа, навіть мій собака завмирає менше за мене. Я завмираю і дослухаюся.

Хотіла сьогодні записати ці звуки на диктофон, потім передумала. За кожним таким звуком тривога, перш за все, за тими містечками, де під ці звуки не виведеш собаку, не будеш у такому стані.

Я навчилася говорити з незнайомими людьми, котрі знаходяться там, де пекло на землі, а черг до раю не помічено. Звертаюся на імена, говорю до них, щось згадую.

Мій Київ з огляду на особисті обставини звузився до малого радіусу. А країна розширилася до неймовірного периметру, я намагаюся тримати це, не відпускати.

Життя в коридорі цілком нормальне. Всі цивілізаційні зручності, окрім того, що долітає артилерія. Чітко знаєш розташування району, важливість кілометражу, куди наші відбили ворога.

І ще руская рулєтка, коли в дивовижному синьому, як церковні розписані куполи, київському небі з'являється вбивче руйнівне лихосилля.

Я завжди була людиною дії та допомоги. Перетворилася на людину догляду та прийняття допомоги. Працюю з безсиллям, своєю малою корисністю, нервами, страхами, інколи вся кров настільки насичена емпатією, що я захлинаюся.

Фізіологічні прояви, певне, як у більшості, страх має гаряче дихання, він іде хвилями, його можна долати. Біль, наприклад, за Маріуполь може бути таким, що я блюю, перепрошую, в туалеті. Від ненависті блюю, такі викидні цього стану.

Повітряні тривоги не перетворилися на буденність, але викликають часто відчуття приреченості і втоми.

У мене три варіанти одягу: вуличний нічний, вуличний денний і просто вуличний.

А коли я чую слова "синдром вцілілого", то подекуди відчуваю, як принесли квіти на мою могилу, але з цим станом також можна працювати.

Багато любові відчуваю в ці часи. До себе, від себе. Далекі люди часто виявляють більш потрібні емоції, ніж близькі.

Киянки і кияни стали ріднішими в рази, ознаки онлайн життя – як жива зоряна карта неба: все гаразд із моїми, тримаємо стрій, тримаємо місто. А місто Київ непросте. Його часто не люблять, але воно любить усіх. Така вдача.

Часто на мені спить мама і собака в цьому нашому коридорі, пригортаються до мене, вже болить і спина і серце, але збираєшся і тримаєш. Як захисники і захисниці тримають небо над Україною.

Місяць повномасштабного вторгнення оркні. +3 і смішне пся. Київ, столиця незламності, емпатії і свободи.

 

20/03/2022

Хочу поговорити про страх.

Певне, всі розуміють, що страх за своє життя, за життя своєї дитини, близьких – це є нормально.

Хтось може намагатися проковтнути його, а він, як велика пігулка, може застрягнути де завгодно і заважати дихати.

Буває, страх викликаний тим, що по твоїй хаті луплять нещадно. Вода – талий сніг, і треба ж його ще набрати зовні, а там летить і виє. Ти виповзаєш, бо в дитини тріскаються губи, повзеш і бачиш тіло сусідки, а ще пса, що тримає в пащі щось подібне на людську кінцівку.

Буває страх, коли ведеш машину навмання, і тебе зупиняють буряти, кадирівці, інша наволоч, і ти вже бачила, що сталося з іншими, до твого сина лізуть з гигиканням: "Ти ж мужик, чєво рєвьош как карова?" І раптом тебе пропускають, ти їдеш і чуєш постріли за спиною.

Буває страх, коли тягнеш на собі стару маму, собаку, переноску з котом, десь машиною чоловік вивозить трьох дітей, а навколо розстрілюється твоє життя, а ти волочиш усе це, бо поки можеш, і не надто розумієш – страх це, відчай, шалена сміливість?

Буває страх, коли сусід пішов дістати хліба й не повернувся. Прошили його автоматною чергою.

І ще сидіти і вити безсило, бо нема з рідними зв'язку день, три, тиждень, а ти знаєш з новин, що там відбувається. І тебе по ще живому, як ножем.

Є страх, коли щодня чекаєш на обстріл, бо тебе рідко розчаровують, десь та й прилітає: з неба, із сухопутних позицій. Страх вкладається з тобою на підлогу, прокидається з тобою, першим тикає тебе нігтиком в око: "Прокинулася, так? Ти що, спала? Нііі. Не спала. Дооообрееееччччко".

Є страх, бо війна. Просто страх, бо війна, і життя не нормалізується. Ти не можеш з цим жити от просто взагалі. Не можеш впоратися, зжитися, вигнати, переключитись не можеш.

Як і больовий поріг, поріг емпатії, поріг страху у всіх різний.

І люди їдуть з місць, де відчувають страх. Ці люди різні, в когось один наплічник, дві дитини, кіт та нуль ресурсів.

У когось – добротна валіза та більші ресурси, бодай фінансові, на картках, ніж у тих людей, котрі зустрічають на вокзалах, кордоні.

Але жодна картка не компенсує страх. Фінанси можуть допомогти людині краще облаштуватися, от і все.

Але мало людей з Києва та Харкова, з Сум та доглянутих (не можу про це писати без здригання) кварталів Бучі от просто мріяли полишити свої люблені квартири і життя, щоб облаштуватися, де пощастило, в Чернівцях, Румунії, Кракові, Львові, Ужгороді. Вони не хотіли так змінювати свої життя.

Я зараз не про воєнний туризм і відпусткові відсиджування в Грузії чи Туреччині. Такі випадки також є, я знаю таких людей і серед моїх знайомих.

Я про людей, котрі рятували свої життя, своїх дітей, свою психіку від реальної загрози.

Когось страх розбиває і робить розгубленим, а когось концентрує і робить агресивним. Страх вказує на нашу людськість, страх виносить на поверхню і тваринність.

Я просто хочу сказати всім містам-центрам всебічного піклування і догляду, що є виснажливою роботою і часто невдячною: ви стикаєтеся з людьми катастрофічно застрашеними, і це проявляється в різних формах людської поведінки: гідних поваги і таких, що викликають роздратованість.

У 2014-15 і далі роках до Києва приїхало багато "донецьких", не тому, що тут їм медом намащено, а тому, що окупанти принесли страх, злість, знищували побудоване працею життя в Донецьку.

І тут також було багато бурхливого: "Нічого собі в неї машина! Нічого собі купили житло! Нічого собі, нагле таке припхало і на щось претендує!"

На трьох заможних людей, присутність яких була помітною і дратувала, припадали життя сотень вигнаних ворогом, втомлених і застрашених, котрих не помічали.

Але всі ці люди, і життя яких помістилося в лексусі і семи валізах, і життя котрих зачаїлося в крихітному наплічнику й одягу не по сезону, були вимушені це зробити. Вимушені. Примушені війною.

Тимчасово примушені люди.

І нам усім доводиться з цим жити. Не вистачить на всіх знеболювального, заспокійливого, антибіотики не працюють.

 

19/03/2022

+3 і смішне пся. Київ.

Фактично не сплю, навіть коли вимикаю звук сповіщень про тривожки, організм сам усе вмикає, ну і повітря говорить до тебе, місто говорить до тебе.

Я схудла на 12 кг, добре, що жопа була до цього (насправді не до цього) підготовлена, тому лежиться на підлозі норм.

За цей час я довго не пила каву, після ковіду не смакувала, потім її не було, зараз відновлюю цю свою життєву норму, це більшою мірою ритуал, а не тому, що смакує, а не тому, що потреба.

Потребою став солодкий чай з лимоном, поки все це є. Солодкий чай я не пʼю з дитинства, а пила тоді, коли отруювалася.

Отруєний організм. Солодкий чай з лимоном. Корвалол з шоколадом. Київ Воєнний. Можливо, колись будуть такі солодощі.

 

17/03/2022

+3 і смішне пся. Київ.

Після півночі вклалася на підлогу в коридорі, притиснула до себе пса і зрозуміла, що в мене дзвенить у вухах. А потім збагнула, що мене страшить ця тиша. І тиша також страшить. У ці хвилини відчуваєш напруження своє, свого будинку, неба.

І тоді говориш до тих, кого знаєш, у Рубіжному, Харкові, Чернігові, на Сумщині, Херсонщині, Миколаївщині, в Маріуполі, на Київщині. Спочатку до тих, кого знаєш на ім'я, – кличеш, кажеш, що вони потрібні, що треба вижити, озватися, що всі рідні в інших містах, селах, інших країнах постійно думають про них.

Це моя практика, певно, самозаспокоєння від безсилля, але, може, хтось спробує зробити так само? Не лише вночі, а і вранці, і вдень.

А потім уже намагаюся просто попросити захисту для всіх, незалежно від рівня загрози.

Бо болить. Бо жива.

Бомбосховище захистило людей Маріуполя, Тарута пише, що розбирають завали, люди виходять, дай Бог, щоб ці мразі не зробили щось іще лихосиле.

 

13/03/2022

+3 і смішне пся. Київ.

Стало важко знаходити слова у відповідь на запитання: як ти? Десь всередині вони сплять або просто заморожені. Виснеш, допоки знаходиш прийнятне формулювання.

Утім, дехто вже припиняє питати, дехто продовжує не для того, щоб почути, а для того, щоб висловитися. Є люди, котрі вигадують різні форми ледь не цілодобової підтримки.

Є ще особливий жанр: криком волати "ану швидко збирай всіх та виїзди" без особливої готовності чути про обставини і без бодай якоїсь конкретики допомоги. Обожнюю це.

А ще є інакше: чого ви там такі понурі. Бігайте, замовляйте каву, соромно гнітитися – ви в найзахищеному місті. Жодного разу таке мені не написали люди Києва.

Утім, є сили жартувати – винятково з певними особливими людьми.

Люди без зв'язку, тепла, світла по всій Україні в мороку, в очікуванні порятунку, інші люди – повсюдно в евакуаційних чатах, групах міста, дивляться на номери рідних з надією на бодай одне почуте слово.

Людям героїчної дії, бойової і тилової – їм аби час знайти, щоб згадати, що телефон ще й для відповідей на "як ти"? Бо наразі у них телефон – для координації, для логістики, для перемоги. Не для емоційного сервісу.

 

12/03/2022

Сьогодні мама запитала, чи не шкодую я, що стала юристкою і письменницею, а не кимось іще?

Я сказала, що ні, не шкодую. Але зауважила, що хотіла б бути медичкою, бо це має неймовірне значення в такі часи, або бути вправною у боротьбі зі зброєю.

Але от склалося, що пишу, говорю, працюю з інформацією, і цього так мало, так замало, що деколи заходиться серце.

"Але ти можеш бути з нами. Бо словом ти поки можеш боротися звідси, і допомагати нам трохи довше бути щасливими", – сказала мама. В цьому було тепло, і правда, і біль.

Я кажу: була ж така спортивна дівчина, але виявилася якоюсь заслабкою – фізично, та й морально. Мама каже: ну, не уявляю, як в цих умовах тобі сприяло б твоє синхронне плавання і твій теніс.

Я уявила, посміялися. Мама сказала, що треба було обирати біатлон.

 

08/03/2022

+3 і смішне пся. Київ.

Сьогодні такий день, коли в мирному житті я ходжу на цвинтарі до Ані й Максима. Максим пішов у 2013 році, Аня – у 2014-му, молоді і прекрасні люди.

Думатиму про вас, дорогі. Киянка і чернігівець.

А ще про кожну жінку на всіх фронтах української боротьби, захисту, оборони, дипломатії, інформації, волонтерства, евакуації, продовольства, промисловості, культури, спорту, і ще і ще.

І про всіх матерів, котрі захищають своїх дітей.

І про всіх, кому ці падли і гниди блокують потреби виїхати, зігрітися, поїсти, дістатися до води, дійти до безпечного місця.

Жінки України, ви – невимовно сильні люди.

 

07/03/2022

Я відкладала цей допис стільки, скільки могла.

Не уявляєте, скільки йде питань:

– Чого ти не їдеш? Ти досі в Києві?

– Думати треба про себе! Жити треба, ти потрібна!

– Чого зволікаєш? Та тобі броньовану фуру підженуть, щоб вас усіх вивезти, ти ж не остання людина, в тебе не може не бути зв'язків, ми тобі знімаємо зараз квартиру в Ужгороді, чим ти собі думаєш, ти прирекла батьків на смерть!

– Київ будуть брати і брати, будуть бої, килимове бомбардування, не буде води, житла, тепла, світла, ви будете заважати військовим, треба мати совість, усвідомити це, не бути радянськими людьми, полишати місто, ви – обтяжливе, ви – не помічне.

І далі, далі, далі.

І я розумію, що більшість цих криків, прохань, звернень до мене – з великої любові, турботи, великих сердець.

Я не буду вам переповідати, як починається мій день. У країні війна, скрутних, жахливих, нестерпних обставин дуже багато.

Просто зрозумійте, будь ласка, одну річ: я ніби нікому не давала за життя аж таких приводів сумніватися в моїй адекватності.

Фактично всі, хто зараз перебувають, наприклад, у Києві, мають свої ілюзії, роблять свої помилки, зважають на різні обставини, але ухвалюють непрості рішення.

Від твердої волі до обставин, які не в змозі подолати.

Моїм батькам 84 роки, навіть два поверхи по сходах обертаються для них падінням, серцевими нападами, а в перші дні війни, на довершення до всього, я їх виводила з ковіду.

Тато народився в Києві, він фізично і психологічно зв'язаний із містом, мама мріяла про Київ із дівоцтва, і от вона тут, і народила тут мене.

Є люди, котрі полишають батьків на сусідів, вивозять себе і дітей. Мені не треба вивозити дітей.

Мої батьки інколи не зовсім розуміють всієї ситуації, так, бувають переляканими, а коли й дивовижно спокійними, але вони прийняли ці обставини і розуміють, де хочуть зустріти смерть за найгірших обставин.

Я це поважаю. Спробуйте бодай трохи це також поважати.

І намагаюся чесно й сумлінно виконувати свій обов'язок доньки. Чи усвідомлюю я, що може бути нестерпно? Так. Усвідомлюю. Чи сповнена я песимізму? Трапляється, так.

Коли мене накриває цей стан, я, власне, думаю про те, що прожила гідне життя. Правда, гідне життя, була і є корисною для людей і суспільства, можливо, і для країни. Зроблено, з одного боку, недостатньо і мало, а з іншого: зроблено багато важливого. Цього буває достатньо для спокою і рівноваги.

Чи мені страшно? Так, безумовно. Чи тримаюся я життя? Так, інакше б я не перенесла своє життя в коридор, як клоп. Чи відчуваю я оптимізм і майбутнє? Так, інколи потужно, інколи фоново, але відчуваю.

Моя подруга Катя, котра з дитинства оберігає всіх тваринок, свій домашній немалий зоопарк поповнила папугами і морською свинкою: "Ніхто не хотів її брати з зоо, шиншилок розібрали, а вона сидить. Я також не хотіла, але в неї такі оченята".

І вона також тут зі мною, в Києві. І купила костюм на весілля, похресник мій одружується, чорт забирай цих потвор, у квітні.

Ми просто тут. Тут. Так склалося. Спробуйте це прийняти, добре? Обіймаю вас.

***

+3 і смішне пся. Київ.

Сухі очі, коли обережно кліпаєш, тихо, ніби боїшся поставити ногу на щось хрустке. Здається, один порух – і щось зламається.

У месенджерах перевіряєш, чи бачили повідомлення ті, хто зараз своїми тілами і тілами своїх міст перекриває дорогу ворога до тебе і твого міста: без змін, у месенджерах тиша, отже, пекло триває. Весь організм втискається в серце і над ним лушпенить. Лушпенить, Божечко, як у бік героїчного Миколаєва.

Кожен день містить поки що елементи нормального життя. Зараз думаю про каву: не пробувала після ковіду, що перейшов у війну. Може, варто? Поки вона є, поки я є, і все тихо, хоча повітряна тривога, але ЗСУ, але ППО – вклоняюся.

Розумієш, що деякі люди вже написали ті самі повідомлення, попрощалися з тобою, і розумієш, що на тебе дивитися – дійсно емоційно виснажливо, бо ти в місті, до якого пре ця чернь, а людина в безпеці, але там свої виклики, треба якось будувати життя.

Інколи немає сил говорити і відповідати на питання "як ти?". Бо є різні норми цього "як я": є київська, бучанська, миколаївська, генічеська, охтирська, бородянківська, каховська, маріупольська, чернігівська норма. Ну, і це не про твій людський стан, це ти і те, що навколо.

Це важко пояснювати, і непросто працювати емоційним заспокійливим для багатьох людей, які цього потребують. І, певно, буває, що я звучу неадекватно і без притаманної мені дружності, але ресурс у мене йде на ближчих людей.

Пішла ніч, вона була спокійною, інколи підхоплюєшся вже від прозорої тиші, у вухах дзвенить від цього. Хочеться нормальної мирної озвучки.

12-ий день нещадної, підступної, ненависної війни.

 

03/03/2022

Моя мама глуха на одне вушко, на інше – напівглухенька. Її це завжди нервувало і непокоїло.

Вона вимушена була у 70 років залишити викладання у школі, бо не довіряла собі. Вчителька англійської мови: "Ларочко, як я можу працювати, якщо вуха від року не відрізню, а ще зважати на вимову!"

Тепер вона каже: "Що, тривога? Що, вибухи? Це ж треба. Нічого не чую. Уяви, навіть спати можу і думати, щоб вони усі ґоу ту хел, повиздихали".

 

02/03/2022

+3 і смішне пся. Київ. Повітряна тривога.

Я поділюся з вами важкістю на серці: ніч була, з точки зору мого коридору, спокійна, але я знаю, чим, і головне ким, це було забезпечено.

Зараз багато хто з моїх друзів і подруг лишають столицю, вони – біженці, і це тягне за собою багато складнощів, немислимих, несправедливих. Бажаю безпеки і теплого прийняття, де б ви зараз не були.

Я не можу позбутися почуття провини столичної привілейованої мешканки, яка усвідомлює, що нас захищають посилено і це вдається.

Але, дорогі мої люди київського передмістя, Тростянець, Суми, Чернігів, Скадовськ, Херсон, Харків, Господи, живий біль, Харків, Охтирка, Маріуполь, Волноваха – я відчуваю безмежну подяку за вашу витримку, біль за те, що ми маємо більше захисту, відчуття безпорадності, щастя, коли я чую, що ви живі, не окуповані, не в полоні, що у вас є сили на виживання, злість, життя.

Я дуже люблю вас.

 

28/02/2022

Заспівала "Ще не вмерла" з разючим усвідомленням смислу: ще не вмерла. Я і мої батьки, і смішний пес. І моє місто Київ, і країна.

Уперше за цей час заснула надовше, навіть побачила сон. Сон! Маленьке диво з мирного життя. Я так хотіла його запам'ятати, але не пригадаю все одно. Дякую всім силам небесним і, передовсім, ЗСУ і терам, за те, що він в мене був.

Чернігів, Харків, Житомир, малі і великі, з людьми, які змучені, але не скорені, з людьми звитяжними, що аж гай гуде.

Іванків зі знищеними національними символами – картинами народної художниці Марії Примаченко – викликає просто фізичний біль. Але – як і мами з наспіх зібраними дітиськами в бомбосховищах, старенькі, в котрих бронхи прошиті цими ворожими кулями, бо підвал для наших батьків – не місце.

Знову повітряна тривога, тримаємо київське небо, дорогі.

 

24/02/2022

Ніколи не думала, що напишу це.

Що прокинуся не від запаху кави, не від поцілунку, не від того, що діти вовтузяться, не від скиглення цуценят, не від тривожності, не від будильника, не від свіжого повітря, не від лементу серпокрильців, а від вибухів.

Дорогі посестри й побратими, тримаємося, допомагаємо одне одному, більше милосердя, менше агресії та нервів, гуртуємося, з вірою в нас і вірою в Бога.

16 травня 2022
2393
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: