"Нізвідки в нікуди": Анна Грувер про відчуття дому

Анна Грувер — письменниця, що народилася в Донецьку. Вона авторка романів "Її порожні місця" та "Нерухомість", членкиня Українського ПЕН.

Цей есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН-2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

У потязі, між неназваною порожнечею і темрявою населених пунктів України, в’їжджаючи в ніч, у якій навіть втомлені дерева відступають від доріг, я починаю цей текст і вкотре думаю, звідки я. Хто я? Чи могла б я назвати себе людиною, що живе в дорозі? Хіба що перед війною. Хіба що в тій точці підліткового віку, коли хочеться вирватися зі знайомих ландшафтів, а все ж таки, а все ж таки зберегти ту можливість повернення, що сьогодні остаточно перетворилася на привілей.

Дезорієнтована, розгублена, на світанку перед відправленням потяга в поверхневому тривожному сні, я шукаю своє визначення дому, я перестрибую назви міст на табло і не знаходжу потрібної. Деякі люди з валізами поспішають до своїх домівок, домівок, а хтось — так само не знаходить місця у порожнечі. Це вже не евакуаційні потяги двадцять другої весни.

Одного разу ти вийдеш із дому — і не знатимеш, що дім розчиняється за твоєю спиною. Одного разу ти вийдеш із дому — і не озирнешся. А відтак не побачиш його востаннє.

Одного разу ти зустрінеш Іншого і скажеш: ти мій дім. Ти відчуєш його домом, назвеш своїм домом, але він не матиме фундаменту й міцного даху, лише хисткий фасад, що не витримає перших же шквалів, і всередині ти не почуватимешся в безпеці, ти почуватимешся ще самотнішою. І остаточно усвідомиш це, коли почнеться гроза, а тоді знову будеш вимушена йти, іти далі.

У валізах нестимеш втому, себе, бездомність.

Відчуття бездомності. Одного разу ти знову опинишся в дорозі й подумаєш: можливо, дорога стала моїм домом? За вікном плямами мерехтітиме сонце між гіллям, випадкові попутники дріматимуть, на мить перетворюючись на дитинних мрійників, і не здогадуватимуться, що ти їдеш насправді нізвідки в нікуди.

Чи дорога може бути домом, якщо більше немає відправної і кінцевої станції? Куди повертатися всім тим, хто вийшов майже тринадцять років тому в літньому одязі та потрапив до нескінчених зим бездомності, в своїх бавовняних сорочках, легких кедах, із вітром у волоссі й кишенях?

Я дивлюся на мапу, її охоплені червоною тривогою регіони, і думаю: ось мій дім. Уся ця мапа — мій дім і моя бездомність. Біль і гідність, пульсація болю. Але як тоді бути з тими, хто називає співвітчизників "гостями", коли одні вимушені втікати до інших від загрози смерті? Хіба можна бути "гостями" у власному домі? Я вже майже припинила ставити ці питання.

До пам’яті дому надто давно не ходять потяги.

…Я продовжую цей текст після перерви — знову в дорозі, що відносно урівнює нас усіх, включно з немовлятами, що краще за дорослих розуміють поняття дому, але ще не знають слова "дім" і не знають жодної мови, окрім мови материнської любові, сирен і вибухів. Мій дім зависає в часі та повітрі: я ще в стані порахувати свої двадцять два переїзди, але ніхто не в стані порахувати, скільки часу ми згаяли в дорозі за весь період повномасштабної війни. Але, подумавши й написавши про це, я одразу замислююсь: хіба я чи будь-хто має право мірятися тут досвідами, якщо існує досвід дороги на фронт і назад у труні, якщо існує досвід відсутності надії на виїзд — із окупації, якщо існує досвід полонених, яких досі не обміняли? Якщо існує досвід зниклих безвісти.

Коли я вчилася на краківській юдаїці, курс про післявоєнне єврейське гетто обрали три особи і серед них я. Викладачка переживала, що через таку маленьку кількість охочих курс закриють, але тим відчайдушніше ми намагалися не пропустити жодного семінару і всотували її слова темними дощовими ранками. Зокрема вона розповідала історію брата й сестри, які самі пережили з усієї родини війну й шукали після концтаборів одне одного в списках живих або померлих. Таким чином брат уже збирався їхати до Аргентини. Сестра не втомлювалася випитувати про нього. І зрештою вони зустрілися: вони були домом одне для одного, і не загубили до нього дорогу серед натовпів чужих безпорадних людей, серед смороду і плачу, серед смерті, скорботи і божевілля.

Але якщо починається розмова про Людину-як-Дім, про людину, яка декларує, що готова стати твоїм домом, тоді я не можу уникнути гіркої думки: деякі з нас із такою нестерпною легкістю тепер здаються.

Так, саме так: одного разу ти можеш зустріти Іншого, і він перший скаже: буду тобі домом. Буду тобі домом під усіма вітрами. Ти матимеш куди повертатися. Але це будуть лише порожні слова, і дім виявиться театральними декораціями, за ними буде техніка, що потрібна для гарного освітлення на сцені, всі ці театральні нутрощі, а любові та захисту — не буде. І дім залишиться намальований. Ти ще встигнеш зробити селфі на його тлі.

Одного разу з минулого, з країни, що виплюнула твоїх предків безпосередньо перед Голокостом, не прожувавши, з дому, повного скелетів історії і постпам’яті, живіший за деяких Чеслав Мілош скаже тобі: справжня домівка — це мова.

Тоді ти, людина зі зросійщеного середовища, дому, міста, регіону, людина, що вирішила прийти до своєї домівки української мови першою і усвідомлено, на межі підліткового і дорослого віку, в найбільш вразливому й безшкірному моменті життя, погодишся. Триматимешся цього формулювання. Моя мова — це дім.

Хоча в моментах оніміння, повторюючи лише слова молитви, ти думатимеш: дім — це біль. Коли під вибуховою хвилею тремтітимуть вікна, хитатимуться стіни тимчасового місця твоєї родини, чергового тимчасового місця, ти намагатимешся чіплятися за слова, але прилітатиме неперехоплена ракета і вбиватиме, і відніматиме у вцілілих дім.

А ми мусимо намагатися про це свідчити.

Можливо, дім — це свідчення?

Я свідчу — отже, я маю дім?

Я їду вільною країною — отже, я маю де.

Дім — це лялька в оксамитовій сукні, що, можливо, досі лежить у моїй шухляді в моєму окупованому домі в Донецьку. Дім — це художні альбоми, що збиралися роками. Дім — це гойдалка, і тінь від спиляного дерева. Дім — це нерівна чорна музика джазу і гудки заводу.

Дім — це нинішня адміністративна будівля "ДНР" прямо навпроти дому. Дім – це цвинтар, до якого не прийдеш на могили своїх мертвих. Дім — це вибух.

Це вибух.

Вибух.

Інколи, засинаючи, я повторюю в темряву: я люблю тебе. Або: я сумую за тобою. Можливо, я кажу це дому?

Ніхто не відповість. Хіба лише вугілля. Хіба лише почорнілі від забуття троянди.

Дім — це неусвідомлений привілей миру. Дім — це усвідомлена ілюзія війни. Дім — це наразі лише довга дорога до нього.

Це питання без відповіді. Вічне блукання. Кома без крапки.

Довга, довга дорога додому, повз безмежний степ і випалену землю.