"Родовий. Знахідний". Ірина Ніколайчук про відчуття дому

Ірина Ніколайчук — літературна редакторка, літературознавиця, літературна критикиня, лекторка освітніх платформ, а також головна редакторка видавництва "CREATIVE WOMEN PUBLISHING". У доробку Ніколайчук також співпраці з видавництвами "Темпора", "Віват", "Книголав", "Комора", "Видавництво" та іншими.

Її текст "Родовий. Знахідний" написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН-2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

Авторська орфографія збережена.

— Мам, а подай-но того рушничка, шо ти посуду витираєш, тут на клійонці оно шось розляпане, вроді… — кажу я в той самий день, як дізналась, що стала членкинею Українського ПЕН. Ловлю себе на цій думці й змовкаю: я, новоспечена членкиня Українського ПЕН — і "клійонка", і "вроді", і "подай рушничка".

Цей суржик глупий, цей родовий замість знахідного щодо неживих предметів — те, що все життя в Києві, все моє справжнє, гідне, омріяне життя, видавало в мені селючку з Житомирщини. Самозванку.

***

— Толік, дивися, дивися, шо вона написала! — розпачливо бринить мамин голос за стіною. Цегляна, а завжди все чути. Я втискаюся в хисткий стілець. — Ти бачиш чи нє, шо вона написала?

Пауза. В скронях калатає, в щоках бухає кров.

— Ну написала і написала, — байдужо-стомлене татове: телевізор розказує новини гучно, але мені все чути. Трохи відлягає. — Ну так захотіла і так написала. Твір на тему, шо там — "Мій дім", тема розкрита, дванадцять балів, Тань.

— Ну всмислі — захотіла і написала? Всмислі дванадцять балів? — грюкіт дверей у залі сиплеться на спину тисячами скляних уламків. Кроки в коридорі гупають у голові. Двері відчиняються…

— Іра, читай, шо ти написала, — розгорнутий зошит з української мови падає зверху на зошит із географії: з української домашки мама не задавала, бо зібрала зошити з творами на перевірку. — Осьо оцей останній абзац мені читай, — палець, яким вона затискала зошит, як закладинкою, тремтить.

— "Ні, ніколи не стане для мене рідною "нова хата". Моя душа завжди линутиме до темних віконець старенької хатинки, де досі живе моє заплакане, покинуте дитинство", — читаю.

— Ну і шо це таке ти написала? Як ти таке могла написать? — гуркоче наді мною: я не наважуюся підвести очей, стілець із розхитаною ніжкою горить піді мною, неохайні, схилені на лівий бік літери розпливаються.

І тут у мені піднімається якась незвична злість.

— Ну, це твір. На тему "Мій дім". Мені здається, це гарно, мам. І я так чесно думаю, да, — зводжу очі. — Так відчуваю...

— Не смєй! — мамин голос зривається на крик, в очах бринять сльози. — Не смєй так з матір’ю говорить, чула? — зошит злітає вгору, дрібно дзвенять склом затраснуті двері, кров бухає, здається, навіть у пучках пальців.

Я знаю, що мама не говоритиме зі мною щонайменше до завтрашнього вечора. Але ще гадки не маю, що на уроці української мови побачу під своїм твором про дім розмашисте, на півтора рядка "12". З крапкою.

***

Сімнадцять років я прожила в Соловіївці Брусилівського району. Наступні сімнадцять — викорінювала, заперечувала, виривала з себе будь-який зв’язок із цим місцем. Палила мости. Блокувала. Писала викривальні, зболені пости в соцмережах. І стежила за мовленням, звісно — до скреготу зубовного. Я студентка Могилянки, випускниця маґістеріуму з теорії, історії літератури та компаративістики, я літературознавиця, авторка матеріалів, лекторка, виступаю на радіо. Ніякої клійонки, лєслі, калідора. Ніякого "подай рушничка".

Мені 34, я все це, багато чого ще і членкиня Українського ПЕН. Я й моя дворічна дитина живемо в Соловіївці Брусилівського району вже майже рік. Багатоквартирний будинок на вулиці Пантелеймона Куліша в Києві, де я прожила попередні десять років, — один зі 180 на весь Київ, де взимку 2026 року не було ні світла, ні опалення.

Після мобілізації чоловіка моє київське життя, яке я так старанно зводила, збирала, укшталтовувала і впорядковувала — розсипалося. Тож прийшла коза до воза, поїхала в село до батьків. У 34.

***

Київ тримає міцно. Відпускає на трошки, хіба як увечері заходиш у "сліпу зону", де не ловить зв’язок. Але потім виходиш із неї — і летять сповіщення: бам, бам, бам. "Ірочка, скиньте показники лічильника за цей місяць", "Ірино, востаннє вас попереджаю: якщо текст не буде здано сьогодні, мені доведеться застосувати санкції", "Ірино Анатоліївно, доброго вечора, чекаємо від вас річну декларацію для аудиту за іпотекою", "Сонечко, замов мені плз рюкзак отакий, бо той, шо я їхав, порвався. І дощовик оцей. І аміцитрону вишли ще пару пачок, бо хлопці хворіють".

Я нездала мати. Я кидаю тінь на всіх мам із малими дітьми, які намагаються працювати. Я несправжня дружина військового, та і взагалі — перестала б я приписувати собі його заслуги. Баба дитині хоч їсти зварить, поки ти лежиш і в стіну дивишся.

Я вже багато місяців думаю, що якби мене не було взагалі чи раптом не стало, то всім було б краще. Але ще я кожного дня виходжу гуляти. Коли я в Києві, то десять тисяч кроків на день находжуються якось самі собою: те забрати, туди забігти, там заїхати підписати договір. А в селі треба себе отак, як Мюнхгаузен за косичку. Щодня.

На село поволі опускаються сутінки. Так дивно: я стільки тижнів боялась вийти, переймаючись, що подумають односельці, шо я отак валандаюся, та ще й потемки. До любовніка навєрно хожу, поки чоловік воює. А правда така, що в час моїх прогулянок надворі майже нікого, а як хто і є, то всі зайняті своїм. А я гуляю собі. О, гарний кадр — з руїн будинку (точніше, його основи: на цій вулиці мали б жити переселені з "зони" чорнобильці, а живемо тільки ми) проросло дерево. І в сторіз треба. О, приватні блимають: "Ірочка, дякую тобі за ці кадри з нашої Соловіївки, повірити важко, що наше село таке красиве. Як добре, що ти ще зі школи зберегла свою чутливу душу і відчуття краси!" — пише колишня вчителька. Вона вже багато років живе у Польщі, а коли вперше за бозна-скільки часу недавно приїхала, то, мама казала, її на вулиці сильно покусала сусідська собака, яка до того взагалі нікого не чіпала.

То мама трохи боїться, що я оце ходжу потемки. Але мені дуже треба ходити.

***

Усю повномасштабну війну слухаю Артистку Чуприненко. Кілька треків із її останнього альбому — записи голосу її мами, вочевидь, із нечастих розмов. Моя подруга Марина каже, важко зараз додзвонитися "туди". Якось, розповідала, набирала на номер, а слухавку взяла якась русня.

Ми подружилися з Мариною вже в повномасштабну війну. Вона скидає фото своїх батьків — мама все життя працювала бібліотекаркою. "Мені кажеться, вони б із твоєю мамою подружилися. Говорили б про Шевченка!" — "А я думаю, шо мінялися б рецептами закруток і зітхали б так все врємя, плакали б і казали б "ой божечко"".

Марина і Маруся Чуприненко навчили мене не стісняться суржика. Я навіть ловила себе часом на такій меншовартості — "ну їхній суржик такий соковитий, а мій житомирський, фу, селюцький", — але вже навчилась осмикувати себе. Ну мій же тоже соковитий, просто я од нього якось отвикла за час у Києві.

Марина — з Луганщини. Маруся — з Херсонщини. Обидві бачили своїх батьків востаннє 2021 року. У моєму колі спілкування є ті, хто не бачили їх із 2014-го. А є й ті, хто вже ніколи не побачать.

Я сиджу в батьківській хаті й невидющими очима дивлюся, як моя дворічна донька розмальовує шпалери. Я їх колись вибирала ще школяркою — нарешті в моєму 11 класі батьки стягнулися і на ремонт, і навіть на комп’ютер. Доньці нещодавно зареєстрували місце проживання в цій-таки хаті, бо "прописку" в Україні ніби як скасували, а ніби 75 грн штрафу заплатить все-таки треба, як і вислухати докорів від працівниці ЦНАПу, шо чого це дитина досі не прописана. Тут прописана досі і я. З грудня 1999 року, звідтоді, як ми переїхали сюди з "колгоспної" старенької хатинки, де зараз не живе не то шо нічиє покинуте дитинство, а й хатинки тої вже нема і, здається, ніхто там вопщє не живе.

Цікаво, чи зберігся той зошит. Мама багато їх зберегла, з тими моїми смішними шкільними творами. Навіть ті, які я викидала.

Над хатою гуде.

***

— Доця, як ти там після ночі? Все добре?

— Да, мам, у нас все харашо, нам на лівому вопщє нема на шо жаліться. Гучно було трохи, але над нами більше збивали. А на Подолі жесть, мам, я зайшла в фейсбук — і повно фоток побитих квартир, у декого зовсім зруйновані. Той ТЦ на Лук’янівці, де "Макдональдс", згорів вопше. Ми подію карочє скасовуєм, бо воно зараз якось вопше, знаєш, ні к селу ні к городу, люди в такому шоці. Я оце шось десь поснідаю зараз і до вас лечу. Як там Міра? У вас тихо було?

— Та всю ніч свистіло, жужжало, ну, і гупало трохи віддалік, по області десь, навєрно. Все ж на вас летіло. То я не спала. А Міра, тьху-тьху, всю ніч спала дуже добре. Встала в сьомій, погуляла вже надворі, ось зараз їсть. Міра, скажи шось мамі в трубочку! Ні, не хоче. То це ти зря получається їхала цей раз?

— Та нє, чого ж зря! Я на Забужко сходила, багато кого бачила з своїх, і загалом дуже класна була розмова. Купила собі "Польові дослідження", бо я свою першу книжку ж бібліотеці могилянській колись подарувала. Посилок відправила Вові — знов по роботі там йому нада з дому то те, то се. Нарешті обидва ліфти вже роблять, із зими не робили, то легше оце все туда-сюда носить на Нову пошту. Мам, ну то карочє я збираюся і їду вже. Шось, може, взять в магазіні?

— Та наче й не нада нічого, вроді все є… Але нє, знаєш, візьми чаю отого смачного, шо ти прошлий раз привозила. І набери тата з Брусилова, він виїде в центр, шоб ти рюкзака не несла стільки, ти ж вєчно шось напхаєш туда.

— Харашо, мам. Давай! Люблю вас дуже.

— І ми тебе, доця. Добре, шо все добре. Хотя яке там добре… Ну ти карочє приїжджай.

Скоро, мам. Тільки рюкзака дозберу.