"Дім, який продовжується в мені". Анна Лодигіна про речі, стіни та спогади про рідне

Анна Лодигіна — українська журналістка, письменниця та дослідниця. Вона заснувала проєкт Back to the Roots про українських знаменитостей, а також є авторкою сценарію та дослідження документального фільму "Справа артиста. Сергій Лифар" (створеного за підтримки Суспільного).

Цей есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 року "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

Мені досі ніяково за той випадок. Батьки тоді виїхали з окупації, я з сином повернулася з-за кордону. Вперше за три роки наша родина готувалась святкувати Великдень разом. Ми з чоловіком готували на кухні страви, коли я помітила, як він виклав на мій старий кухонний рушник щось із каструлі. Тієї ж миті я відчула, як обурення підступило до горла й без спротиву полетіло злісними стрілами в його бік. Там було і про неповагу до моєї спадщини, і про байдужість до мого досвіду. Я зачерпувала з дна давно затонулі образи й щедро розкидалася ними там на кухні.

Я зіпсувала наш Великдень через рушник, який насправді давно потрібно було викинути, бо на ньому вже зяяли діри довкола вибитих машинною вишивкою малюнків. Але я не могла. Багато років тому мама загорнула мені у нього в дорогу скляний посуд з їжею. І тепер цей затертий до дір рушник — одна з небагатьох речей, яку я маю з дому. Мій чоловік цього не знав.

Відтоді як Нову Каховку окупували російські війська, я підсвідомо веду каталог назавжди втрачених речей. Випускний альбом, стоси листів, бібліотека. Вишиті бабусині рушники. Моя вишита картина для бабусі. Улюблені чашки. Дитяча ковдра. Дві колиски. Одну купив мій тато для мого сина. Другу зробив прадід для своїх дітей, з вишні, що росла в його саду. Ще родинна ікона, якій понад 150 років. Цей перелік майже нескінченний.

Каталог розширився 6 червня 2023 року. Вода, що хлинула через підірвану ворогом дамбу Каховської ГЕС, спочатку затопила паркову зону мого міста, потім перші вулиці вздовж Дніпра. Нова Каховка мала лише 70 років, її будували наші прадіди. Тому з відеофрагментів, які з'являлися в інтернеті, ми спостерігали, як під воду йде не просто місто, а наш спадок.

Врешті вода підійшла й до мого дому. З хорошого — вона вижбурнула звідти російських військових, які там жили. А щойно вода відійшла, наш знайомий на свій ризик зайшов у будинок і зняв убивчі для душі кадри. До мого "каталогу" додалися: два роялі, яких дивом не винесли й не розтрощили, мої щоденники, які розкидали підлогою, діставши із шаф, що вкрали разом з іншими меблями. Величезний важкий сервант, зроблений прадідом. Татові уже занедбані троянди та кілька горщиків з квітами, які він вирощував в окупації і дарував нам, надсилаючи фото. Далі додивитися те відео я не змогла.

Кожна з тих речей робила вирву всередині більшою. У якийсь момент вона стала настільки великою, що проковтнула мене цілком. Часом про неї вдавалося забути, але періодично вона могла раптово вибухати. Від випадкового доторку лози винограду, який звисав так само, як на нашому подвір'ї. Від кольору паркану, точно такого, як у нас. Від чужого фото з коробкою новорічних прикрас, яких у нас більше немає.

Речі не головне. Усі ми, люди без дому, чули це мільйони разів у різних варіаціях складнопідрядних речень. Чотири роки я теж намагалася змусити себе повірити в те, що це так. Що я, не можу купити собі нову "Енеїду" з ілюстраціями Базилевича? Та, напевно, можу, але мені треба та, яку бабуся купила у 1968 році, коли народився тато. Чи моя дитина не має ліжка? Має, але не те, що колись витесав його прапрадід, якого він не застав. А ікона! Вона неоціненна, переживши дві світові війни, революції, голод та совок разом із моєю родиною.

Кожна ця річ перестає бути річчю, коли у неї є історія. І якби я мала щось із того, можливо, мені не потрібен був би старий дірявий рушник, який дивним чином уособлював весь мій втрачений дім.

Сум, який носиш із собою, важкий не лише для тебе, а й для всіх, хто поруч. Він отруює. Коли усвідомлюєш це, намагаєшся всіма силами скинути його з себе. Роботою, спортом, терапією, мандрами, книжками. Можливо, це для когось працює. Але не для мене. Мені потрібно було трансформувати його у щось нове й змістовне.

Цього року ми поїхали з сином на поминальні вихідні в село, де колись жила моя бабуся. Після обіду в сусідів ми вийшли з ними на подвір'я, де ще двадцять хвилин не могли розпрощатися. Навіть коли наша автівка від'їжджала від їхнього дому, вони не розходилися. Сусіди махали нам услід, допоки ми не зникли за поворотом. Саме так нас завжди проводжала бабуся: вона не йшла, поки маленька крапочка нашого авта не зливалася з горизонтом. Щоразу це прощання неможливо було витримати. Особливо тепер, коли місце її останнього спочинку в окупації, а наші сусіди проводжають нас так само, як колись вона.

Я схопилася за цю коротку мить, що повернула мені відчуття присутності бабусі, намагаючись затримати її біля себе якомога довше. Але воно так само швидко розсіялося, як і виникло, не встигнувши оформитися у якийсь внутрішній спокій.

Дорогою до Києва я згадувала, як ми збирали разом з нею цілющі трави у літніх лісосмугах. Як я копирсалася у її нитках для вишивання, заплетених у коси. Як після всіх городів чи коли не було світла, ми співали. Пригадались її жоржини та бульдонеж, і мені раптом так захотілося їх посадити. Я ніколи не вирощувала квітів, але тепер ця нав'язлива ідея проросла моїми власними жоржинами у глиняних горщиках на підвіконні, сульфініями та лохиною на балконі. Такий дріб'язок, а мене страшенно втішає.

Ось так, сидячи раз біля тих квітів, я подумала: мені нічого не лишилося від бабусі крім того, чого вона мене навчила. Я вишиваю, я можу вирощувати такі ж жоржини, можу фарбувати крашанки цибулевим лушпинням, збирати всіх на Великдень та не пропускати поминальних вихідних. Мій син співає "Ой на горі два дубки", тому що колись вона мене навчила, а я навчила потім його.

Думка про те, що бабуся продовжується таким чином, стала для мене ключем. Я не можу повернути незліченну кількість важливих для родини речей. Але у наших ритуалах, повсякденних справах, вподобаннях я здатна відтворювати свій дім. Я можу бути продовженням його й усіх, хто там залишилися. Усе це росте з величезної прірви всередині, але на ґрунті, з якого виросла я сама. За п'ятсот дев'яносто недосяжних кілометрів. Можливо, у когось, хто так само втратив дім, теж вийде це зробити.