Народитися воїном та поетом: промова Андрія Содомори на Премії Стуса 2026

Сердечні вітання всім зі Львова! Ми завжди серцем з вами, з Києвом. І насамперед — щира подяка ПЕН-центру, Капітулі нагороди імені Василя Стуса, нашій громадській спільноті за таку високу оцінку моєї літературної праці.

Будь-яке визнання за сьогоднішньої війни — це велика честь і відповідальність. Бо вся наша увага, повага, вся наша любов належить насамперед тим, хто на лінії вогню.

Античні мудреці вважали, що поетами народжуються, але ми додаємо: так само і бійцями. Василь Стус народився і поетом, і воїном. Якою прекрасною є людина, якщо вона людина — чи не найвагоміше, що сказали античні. Василь Стус подав зразок того, як за коротке життя, розвинувши вроджені задатки й осягнувши розлогі обрії європейської культури, можна стати саме такою прекрасною людиною — людиною, яка зуміла поєднати сталеву волю з тонкістю душевних струн, тобто мужність, що є сукупністю всіх чеснот, із любов'ю.

А любов — це світло. Тож був він і сьогодні є на передовій разом з тими, хто протистоїть темряві й нелюдськості. Високий звʼязок, що не тільки навчає, але й пориває. Словами Франка: "Рве до бою".

Ми на порозі осені. Згадується "Осінній день" Рільке у перекладі Стуса. Доторк до щойно згаданих струн душі. "Вже збігло літо. Господи, твори: тепер затінюй соняшний годинник і на долини напусти вітри".

Василь Стус серед тих, хто, якщо образно казати, із сонячним годинником в душі. З погодою, яку не могли і не можуть затемнити жодні хмари, жодні з півночі ворожі вітри. Позбавити їй живодайного людського тепла.

Якщо декілька слів про себе, то, озираючсиь, впевнююся, що випадки – то штрихи в лініях долі. Я з 1937-го, з кінця того року, коли жертвою нелюдської системи впав Микола Зеров. Випадок скерував мене до класичних студій у Франковому університеті. Після них у перекладанні я вів дві борозни – римську Миколи Зерова і грецьку Бориса Тена. Спроваджували на ту стежку Григорій Кочур та Борис Тен. Хвилинна, знову ж таки, випадкова зустріч у Києві з Миколою Лукашем – теж зразок високої мужності – світить мені впродовж усього життя.

У літературній моїй праці – а писати я мріяв ще зі шкільної лави – я послухав Сенеку, який наставляв адресата своїх листів. "Поспішай до мене, але до себе насамперед", – радив філософ. Я поспішав до них, античних, бо поряд з іншими перекладчами треба було перекладати. У тій праці зважай передусім на те, що єднає нас з античними – волелюбність, людяність, гуманітас і найвища їхня повага до слова.

Саме від них я вчився тому, як, про що і для чого писати. Та не було б цього писання, про яке я мріяв, якби не особливе світелко в моєму житті. Це світелко батьківської священичої хати в родинному селі, де завше впівголоса звучала козацька, стрілецька, повстанська пісня, яка й плекала в наших серцях українськість. Донині згадую, наче чую вечорові співи до місяця, сільські бесіди про вічне, всіяну запозиченнями з греків і латини сільську говірку, непримітні, але такі творчі у своїй непримітності опільські краєвиди.

Серед оригінальних творів особливої ваги для мене ті твори, в яких я розповів про тих світлих людей, які впродовж мого життя сприяли і підтримували мене в моїй праці. Бесіди з читачами, які я розпочав спочатку війни і нині тримають мене при житті. Отже, при праці.

Ще раз сердечна подяка всім. Сердечна подяка Юрію Прохаську за таке високе, щире і зворушливе слово про мене. Тримаємося, перемагаймо! Слава Україні!