"Ми в домику!": Марія Титаренко про халабуди та архітектуру порожнечі

Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

У мене є одне різдвяне оповідання для дітей, де сім'я переселенців відбудовує зі снігу свій дім, просто посеред дитячого майданчика серед висоток. Ліпить меблі там, де вони й були колись, лишає отвори для уявних дверей і вікон, прикрашає справжню ялинку у "вітальні". Словом, максимально відтворює рідні стіни. Поступово їм починають допомагати інші мешканці, долучаючись із лопатами, сніголіпами, почастунками, а тоді всі разом святкують у цьому сніговому домі Святвечір.

На це оповідання мене надихнуло фото Микити Шкандиби, опубліковане на "Українській Правді" 25 грудня 2023 року. На ньому святково вбраний стіл на Святвечір стоїть просто посеред безкрайнього засніженого поля поблизу фронту, за ним сидить військовий у зимовому камуфляжі й запалює свічку (пригадуєте це фото? воно тоді облетіло світові медіа). На столі — страви у традиційному керамічному мальованому посуді й високий солом'яний дідух, а на землі — бойовий шолом воїна і зіперта на обрус гвинтівка.

Бертольд Брехт назвав би це прийомом "відчуження" (або "відсторонення") — коли щось буденне подається для глядача незвично, з несподіваного ракурсу, щоб замислити, потрясти, відімкнути автоматичне мислення. У його "Матінці Кураж" війна постійно працює на відчуження. Бо, зрештою, чим є війна за своєю суттю, як не відчуженням — від дому, від рідних, від нормального життя і взагалі від життя?

Утім, на цій світлині мене найбільше проймає парадоксальне відчуття — дому без стін. Домашнього святкового затишку (sic!), урочистого стрічання народження Месії під першою зіркою над сутінковим небокраєм — і в той самий час відчуття вразливості, беззахисності й покинутості без правдивого дому й даху над головою. Амбівалентне сприйняття одночасного вкорінення і відірваності. Бо ми — в себе вдома, де б не були на своїй землі. Але ніколи більше не вдома, якщо твій дім зруйнувала війна.

***

Мої діти нагадали мені одну забавлянку з дитинства, яку я вже геть забула. Вони складають над собою руки домиком, промовляючи "я в домику!", а це означає, що вони вже недоторкані в грі, їх не можна чіпати. Бо це найнадійніший сховок — дарма що уявний, він залізобетонний — дарма що з повітря. Ось вона — сила думки й уяви, здатна видозмінювати простір, окреслювати межі, вчити цінувати та захищати приватний простір. Довіряти дому. Убезпечуватись домом. Ми навчаємось цього з дитинства. Звідки це в дітей? Не знаю. Напевно, передається їм у вуличних іграх від одних поколінь до інших, як гра в хованки чи лови.

От тільки війна руйнує цю засадничу довіру. "Я в домику" більше не працює. Коли летять шахеди й ракети, ми не можемо абстрагуватись від реальності, склавши над собою руки. Тепер навіть справжній дім не дає жодних гарантій безпеки й захисту, ба більше, він і сам може скластися, мов картковий будиночок, поховавши під собою тих, хто йому довіряли. Довіряли своїм коридорам, ванним кімнатам, опорним стінам, іконам на них. Довіряли своїй "рукавичці", яка так само вразлива до війни, як і уявний домик під дашком із долоньок.

***

Нещодавно мене запросили в один цікавий проєкт від Харківської школи архітектури: студенти створювали будинки в Карпатах для письменників відповідно до їхньої творчості, ритму й атмосфери письма, сенсів, контексту, запитів і вподобань. Другокурсники мали "перекласти слова й поетику в архітектурну форму" на основі діалогів із реальними письменниками. Коли я прийшла на представлення проєктів і макетів, моєму здивуванню не було меж: архітектура ставала портретною і сюжетною, вимальовувала просторові сценарії, римувалась із літературою, віддзеркалювала авторів та авторок.

Найбільше мене замислив будинок-примара для авторки з Луганська. Через травму втрати вона попросила спроєктувати їй дім без силуету, тож студент намагався зробити неможливе і, схоже, йому це вдалось. Відтоді я думаю про цю метафору — архітектури відсутності. Як зробити, по суті, будинок-невидимку? І скільки посеред нас тих, хто носять на собі, мов равлики, свої втрачені домики-невидимки? Свій, нікому не видимий, але такий важкий тягар.

Фактично архітектура порожнечі пріоритезує пустоти, коли простір між стінами важливіший за самі стіни. Таким пригадую собі Меморіал 9/11 у Нью-Йорку, де на місці зруйнованих веж-близнюків створено два гігантські чорні спадні басейни, що йдуть під землю. Вони символізують порожнечу, якої нічим не заповнити. Архітектор меморіалу Майкл Арад заклав сюди ідею "видимої відсутності". Зробив неможливе. Наче проявив дві чорні діри, які продовжують поглинати біль.

Мені видається, у цій війні багато хто з нас живе у вимірі видимої відсутності, але також і невидимої присутності, як-от у будинках-примарах. Дім без силуету насправді — про біль. Хоча біль теж може мати свої контури. Обведений на асфальті крейдяний контур тіла загиблого, коли там уже нікого немає. "Тіні Хірошіми", відпечатані від вибуху на камені й бетоні, наче на світлочутливій поверхні. Вцілілі фрагменти стін та фундаментів крематоріїв і газових камер, де нацисти спалювали євреїв, у Аушвіці-Біркенау: контури, сповнені болем. Там важко навіть дихати. Усі наші поруйновані будинки, театри, музеї, цвинтарі, що залишились на болечутливих поверхнях пам'яті, що їх не відновиш, не засклиш і не заархівуєш на місці. Не демонтуєш і не сховаєш у музей для нащадків. Бо неможливо засклити пів країни. Бо неможливо обмалювати контуром усіх загиблих на цій (авжеж, тривалішій, ніж 12 років) війні — цей контур болю більший за контур країни.

І все ж маємо вчитися локалізувати біль: надавати йому форми, матеріалу, місця. Для пам'яті, пошанування, розпізнавання, ділення. Як-от меморіали — вони роблять біль видимим, надають болю власний дім. Марсове поле у Львові — другий дім для багатьох, хто поховали тут своїх рідних і близьких. Часто на свята тут можна зустріти сім'ї загиблих, їхніх друзів і побратимів, побачити прикрашені ялинки біля могил, розмальовані камінці й дитячі малюнки біля хрестів. Родичі полеглих називають себе "Марсовою родиною", у них є ще один свій дім — без стін. Тепер поля почесних поховань — наш спільний другий дім. Як і вранішня спільна хвилина мовчання, що єднає нас в одну родину.

***

За моєї свідомої пам'яті я змінила дім вісім разів у двох країнах, бо зростала в сім'ї військових. Торік у Лубнах (на Полтавщині) я прийшла у двір, де народилась моя сестра і де ми мешкали п'ять років у середині 80-х. Я не згадала дому (хоча у садочковому віці мала б хоч щось пам'ятати). Мені стало прикро. Наче з фотоальбому моєї пам'яті витягнули добрий десяток світлин, полишивши порожні місця. Я сподівалась, що зможу там віднайти ті погублені фотокартки й закласти їх назад, заповнити пробіли, але цього не сталося. Цей (колись мій) дім зчужів і остаточно стерся з внутрішніх моїх плівок. Тобто там досі є цей дім, цілий, зі стінами, житловий, але для мене це — стіни без мого дому.

Пригадую, як ми з сестрою будували вдома халабуди — свої незмінні домики, куди б ми не переїздили. Означували свій дім у домі, облаштовували його по-нашому, по-дитячому, нікому не давали заходити без дозволу, а тим паче його руйнувати. Точнісінько так, як тепер халабудують мої діти. Переорганізовують дорослий хаос у свій власний неповторний мініатюрний космос-рукавичку. Адже дім — це перевпорядкування простору під себе, наповнення його особливими речами, світлом, запахами та звуками. А передовсім людьми. Бо людина — серце дому. А дім без людини роздомашнюється, як і людина без дому.

Я здогадуюсь тепер, що мені створює ілюзію дому на тій світлині зі святковим столом посеред засніженого поля — воїн у камуфляжі. Серце нашого спільного дому. Таїнство Святвечора складає над ним руки — "ми в домику", разом з усіма нашими воїнами, медиками, волонтерами, рятувальниками, капеланами та багатьма іншими, хто тримає небо, фронт, надію і наш дім. І поки в ньому пульсує серце, наш дім — живий.