Чин та геній: промова Олени Стяжкіної на врученні Премії Стуса 2026

Дорогі всі! Усі ці дні, відколи я дізналась про подію, я відчуваю провину, тривогу і недостатність. Чин та геній Стуса задали височезну, до самого неба, або від самого неба, планку. Дістатися якої не випадало більшості його сучасників. Але випало нашим. Випало та випадає кожного дня. На фронті, у полоні, на окупованих територіях.

Честь бути українцем, право жити українцем, от просто в ці хвилини, виборюється їхнім чином і їхнім генієм. Тому провина, тривога і недостатність. Але, можливо, саме з цих слів складаються інші. Інші слова і дії.

Відповідальність та борг. Ця премія для мене – не нагорода. Вона – почесний і важливий борг, який я намагатимусь віддавати все своє життя. Усе, що відділяє нас від пітьми, від мертвих рук жінки з Бучі, від кісток із синьо-жовтим браслетом чоловіка в Ізюмі, від написів імен дітей на їхніх спинах, від мертвих тіл на вулицях, прикритих ванними. Усе, що відділяє нас від пітьми – це армія.

"Віддай мені своєї смерти частку, візьми від мене часточку життя", – писав Стус про сьогодні. Воїни та воїнки потребують нас. Нашої мобілізації, нашого захисту, нашої участі. Ніби не тут мали б звучати ці слова і не тут починатися дії. Але де? Де, як не тут і де, як не скрізь?

Наші воїни та воїнки потребують ясних термінів служби, гідного грошового забезпечення. Не тільки на нулі, не тільки на позиціях, а впродовж всієї служби і після служби. Наші ветерани потребують дієвої, правдивої підтримки на всіх рівнях. Наші загиблі – пам'яті та присутності в ухваленні теперішніх рішень.

І якщо білий світ наших державних інституцій "без кольору і звуку, ні форми, ні ваги, ані смаку розлився безберегою водою", то цими інституціями маю стати я, маємо і стаємо ми. І будемо ними стільки, скільки треба, аби державні також були переутворені та працювали, як належать. Інакше "устромиш ногу в воду і помреш".

Багато людей в цій залі і поза нею вже є такими інституціями – подвійного, потрійного, подесятирійного призначення. Такий вибір. Бо справжній вибір починається з питання про те, чого ми не погоджуємося втратити за будь-яких обставин. Війна може тривати довго, а може завершитися швидко. Ми можемо святкувати перемогу, а можемо не впізнати її через втому.

Невизначеність. Невизначеність як тягар і як загроза. Але іспит невизначеністю і подекуди крихкістю не означає безнадії. Іспит невизначеністю не має зробити нас сліпими і не може позбавити нас розуміння того, що є цінним і важливим.

Ніхто з нас не знає, яким буде завтра. Але ми всі знаємо, що "завтра" без вільної України нам не потрібно. І це – великий простір нашої згоди і спільної дії. Терпи, терпи і ні – не терпець тебе шліфує.

Є інший рядок у Стуса. "Терпи. Терпи. Ще поживи у гніві. Хай трясе тобою, допоки вижде час двобою той вершник, що без голови". Ім'я вершнику дали харківські футбольні фанати. Ми знаємо це ім'я і безголовість також знаємо. Але він – тільки уособлення цілих династій майстрів пензля, серед яких відрізнити живих від мертвих було неможливо, як писав Стус. Було неможливо і неможливо зараз.

Наші вороги – не люди. І вони хочуть зробити все, щоб ми також не були людьми. Щоб ми боялися, залежали від власних страхів, обирали мовчання і неволю, погоджувалися на брехню. Щоб ми припиняли дихати, планувати, діяти, щоб втрачали здатність бути. Але ми маємо чин та геній. У минулому і тепер.

Подумайте, у таборі Василь Стус ніколи не припиняв писати вірші. Ніколи не відмовив своєму покликанню, своїй радості, своїй дорозі. Він не знав, чи побачать ці вірші світ, чи будуть вони хоча б збережені. Але він не припиняв творити красу, сенси та силу, які визначають нас теперішніх.

"Спинитись обличчям до пітьми. Хай буде сніг і хай на лиця падає схололі. Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут — на цілий світ!" Ми не припинимо писати наші вірші, чим би вони не були. Зерном, соняшником, ракетами, дронами, книжками, картинами, музикою, операціями, ліками, лекціями, винаходами, технологіями, квітами. І тістечками. Ми тут, ми тільки тут. На цілий світ. Дякую.