Війна між "маленькими" та "хорошими". Зі щоденника Олени Стяжкіної

Київ 23 березня 2022

"Маленька людина" – це альфа та омега "великої руської культури".

Маленька, жалюгідна, боягузлива, терпляча, сіра, безголоса. Де б та ким вона не була, здатність на вчинок – відсутня.

Могутній німий Герасим покірно топить єдину душу, яка його любить. Заглядає в очі своєму собаці, накидає йому камінь на шию… Зраджує і вбиває.

Він міг би кудись його занести, продати, подарувати. Прив’язати у лісі й навідувати щодня, годувати, любити.

Але – ні. Герасим – маленька людина. Йому не сила протистояти обставинам. Але сила – вбивати.

"Тварь дрожащая" Раскольніков перевіряє свій масштаб та зріст вбивством. Вбивством із цікавості. Він – маленька людина, яка вірить, що стати великим – це знищити іншого.

Маленька людина – це невідомий солдат, безіменний герой, пропалий безвісти воїн. Їм немає числа. В них немає імені: вони злиті в єдине тіло машини, яка або жере, або вбиває.

"Велика руська культура" десятиліттями пропонувала світові захлинутися сльозами над долею тих, хто здригається від страху, від невпевненості та безсилля й через все це йде на злочин, оскільки не може йому протистояти.

Коли почалась війна власники квартири, яку винаймають мої старші, зателефонували й сказали: "Знаєте, ну раз таке в нас вийшло, платіть, якщо зможете, тільки комуналку. А за оренду не треба. Ми ж – хороші люди".

До війни я б не взялася назвати їх хорошими. Вони – мати та дочка – були "напівватними". Таких у Києві тоді було повно. Їх погляд на те, що було скоєно московією у 2014 , вкладався у схему "не все так однозначно", "ми ж все таки братські народи", "ми ні на що не впливаємо".

Я не знаю, чи змінились їх погляди тепер, коли "братський народ" – з цікавості та безсилля – знімає з живих шкіру. Вірю, що так.

Однак навіть, якщо ні. Вони зателефонували, щоб визначитися з тим, які вони люди. І між "маленькими" (які нічого не вирішують) й хорошими (які здатні на вчинок), вони обрали останнє.

Всю війну замість снодійного я використовую серіали кримінального штибу: про спецзагони, поліцейські відділки, приватних детективів тощо. Вони заколисують та запевняють мене у тому, що добро таки перемагає зло. І саме в них я зачепилась за те, що найгірші маніяки відкладають зброю, найбрудніші покидьки йдуть на співпрацю зі слідством, найкорумпованіші поліцейські зізнаються у зраді та часто прикривають своїх від кулі, щоб залишитися, принаймні хоч трошечки, хорошою людиною.

Це питання – ключове питання – яке раз у раз звучить у переговорах зі злочинцями: "Чи ти хороша людина?" формує зовсім інше дзеркало, в яке дивиться цивілізація. Не безіменний солдат, а рядовий Райан, який має бути врятованим, оскільки він – останній син у матері.

"Чи я хороша людина?" – це питання задають з екрану підлітки та старші люди, багаті та бідні, чоловіки та жінки. Ба більше: навіть зомбі з апокаліптичних стрічок воліють сказати про себе "Я хороша людина", щоб потім відмовитися від того, щоб вкусити дитину.

Відмінність саме у цьому.

Війна між "маленькими" та "хорошими". Безжалісними, жорстокими,безмозкими, безсовісними, брудними маленькими і – хорошими.

Якщо цивілізація, побудована на питанні "Чи я хороша людина?" програє, Герасим буде системно топити собак, а Раскольніков методично вбивати старих.

Нова Z-свастика, освячена "великою руською культурою", не залишить жодного шансу нічому людському. Ніде. І Білий Клик ніколи не знайде свого Віддона Скотта, а рядовий Райан буде невпізнаним заритий у братській могилі.