Нічого не можемо вдіяти, крім як жити в себе вдома: есей Євгена Степаненка

Цей есей написано у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

Щоразу, коли в небі повня, мені важко заснути. Світло заповнює кімнату, я лежу і вдивляюсь у місяць, такий великий і одночасно такий далекий. Я знаю, що в цю саму мить його облітає космічний корабель. У ньому четверо людей.

Я пробую знайти трансляцію, але космічний корабель на іншому боці Місяця. Ось стрічка соцмережі викидає перші фото. На них краєчком виглядає Земля. І це так дивно — дивитися на свій дім, наче в перевернутому зображенні — замість Місяця нагорі Земля. Фото з'являються один за одним, Земля росте і збільшується, і ось вона вже не блакитний окрайчик, а цілком собі кругла. Блакитна, ніби апельсин — немов та кулька в спортлото, у моїй голові випадає назва фільму Іри Цілик.

Мені не спиться зовсім і я встаю увімкнути чайник. Добре, що він є в цьому готельному номері. Його шум робить це місце затишним. Як удома, думаю я, розсіяно вибираючи пакетик із зовсім незнайомих мені сортів чаю. Чай дивний, але смачний, із кропиви.

Місяць за цей час перемістився праворуч, за дахи будинків. Він заливає місто світлом, вирізаючи його темними силуетами на тлі ще далекого світанку. Я відчиняю вікно навстіж. Чомусь хочеться впустити це місячне світло до себе в кімнату, відчути його на дотик. Я визираю назовні й дивлюся на велику водонапірну вежу майже в центрі Вуковара. Зараз, у світлі місяця, вона здається ще більшою, ніж насправді. Коли я піднімався на неї вдень, бачив, як вона вся посічена уламками від обстрілів. Цікаво, як вона виглядає зараз, вночі, коли місяць заливає своїм світлом цю башту зсередини, через ці сліди вибухів та пробоїн у стінах.

— Якщо ти бачив одну вежу, то можна сказати, що бачив їх усі — казав мені один мій товариш, коли ми стояли біля старої водонапірної вежі в Маріуполі. Це був самий початок осені 2014 року, росіяни підійшли трошки більше, як за 20 кілометрів до міста, і ми, очікуючи можливого штурму, розглядали різні високі об'єкти, щоб захистити наш дім.

Ту вежу ми так і не обладнали як оборонну споруду. Згодом її перетворили на культурний центр, який так і називався — "Вежа"; а потім місто окупували. Товариш загинув пізніше.

Напевно, зараз та вежа в Маріуполі схожа на цю у Вуковарі, поки місто було в окупації. Стоїть порожньою. І крізь стіни, пробиті уламками, пробивається місяць.

Такий самий, як над Вуковаром.

А що, якщо вежі мають свій таємничий зв'язок? — думаю я. Напевно, тоді ця вуковарська вежа такої от місячної мовчазної ночі могла б подзвонити тій вежі у Маріуполі. Два міста, які своєю жертвою вигравали час для країни, щоб зібратися й зупинити ворога. Дві вежі, які розмовляють одна з одною.

Думаю, що вежа в Маріуполі поставила б вуковарській вежі те саме запитання, що я сьогодні поставив своєму товаришеві-хорвату, який захищав свій дім тут, у Вуковарі:

— Довго ще? Коли ми повернемося додому?

— Будь-яка війна має свій кінець, — каже мій товариш. Колись він був військовим, спецпризначенцем, а потім став поетом. — Але цей кінець завжди має три крапки. А може, ще й більше, ніж три…

У ті дні, коли уламки пробивали стіни вежі, що була домом мого товариша у Вуковарі, ніхто не знав, скільки ще триватиме війна. Ніхто не думав про це. Ніхто із тих, що були у вуковарській вежі, не сподівався її завершення. Вони просто робили те, що мусили, і знали, що тільки від їхніх зусиль залежить, коли вони зможуть повернутися додому. У свій мирний дім. І почати відбудовувати вежі, побиті уламками. І знову робити в цих вежах культурні центри, а не спостережні пункти.

Земля продовжує обертатися, і місяць тут, в Вуковарі, зникає за горизонтом. Виникає та сама секунда тиші, що існує у будь-якому найгамірнішому місті на Землі. Навіть на війні вона є.

На сайті NASA з'явилися нові фото Землі. Астронавти летять далі, і блакитна планета збільшується в розмірах. Я знову згадую про фільм Іри Цілик і вирішую їй написати, запитати — що ж сталося з героями?

Не думаю, що вона відповість. Ще дуже рано, думаю я, і повільно збираю наплічник. Він практично зібраний: дивна звичка ще з часів АТО — постійно бути готовим до виходу. Все має бути під рукою, як у тої черепахи, що тягає свій дім на спині.

Залишилося покласти ще кілька дрібниць, які я завжди вожу з собою у відрядження: пару фото, ліхтарик, аптечку, маленький ніж. Обережно складаю все у зовнішню кишеню наплічника, пам'ятаю, що з одного боку невеличка дірка. Знову даю собі слово зашити її, коли з'явиться нагода, але знаю, що не зроблю цього.

Ця дірка дивним чином пов'язана з містом, у якому Іра знімала свою "Землю блакитну, ніби апельсин" — з Красногорівкою.

Наплічник був в автівці, маленький уламок від вибуху міни прорвав ту дірку: здається, це було 2015-го. Так він і залишився там, усередині. Ще довго цей шматок металу тягався за мною світом, аж поки в якомусь аеропорту не помандрував у сміттєвий кошик прикордонного контролю.

Місяць уже зовсім зник. Чомусь мені стає дуже важливим дізнатися від Іри про долю її героїв, чомусь важливо знати, що вони живі.

Блимає сповіщення:

Я виходжу на вулицю з готелю й одягаю навушники, відгороджуючи себе від цього міста, залишаючи Вуковар у моєму минулому та його майбутньому. Мені треба їхати додому — думаю я.

" …. sitting in a tin can, — співає Бові в мене в голові. — Far above the world …. Planet Earth is blue, And there's nothing I can dо…".

Так, так, думаю я в такт мелодії. "Ми нічого не можемо вдіяти, крім як жити в себе вдома. Жити вдома".