Дім коло води: Богдана Романцова про відчуття дому

Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура.

Двадцять четверте лютого 2022 року. Я сиджу на кухні свого дому й отупіло дослухаюся до вибухів за вікном. Це перші вибухи у моєму житті — ті, що не в кіно. Це перша повномасштабна війна у моєму житті — та, що не в романах. Цього дня багато що станеться вперше: наприклад, я вперше поїду з дому, як здавалося, назавжди.

Прямую у вітальню і розчахую червону валізу. Підкладка відпадає, трохи заїдає блискавка на боковій кишені, і я шкодую, що, як завжди, відкладала ремонт. Валіза схожа на пораненого звіра, втім, досі готового чинити спротив. Дивлюся на ремінь, яким слід оперізувати речі, щоб вони не випадали. Я ніколи його не використовувала — не буду й цього разу. Механічно важу на руці, ніби перед польотом за кордон. Та сьогодні ніхто нікуди не полетить. Точніше, полетить, але не ми, а в нас.

Ви колись пробували зібрати у валізу дім? Скляних пташок, помережених золотим кракелюром. Портрети Франца Кафки. Колекцію монеток. Прикраси, які назбиралися за тридцять-з-чимось років. Пишну оксамитову сукню, куплену оце щойно, — для вечірок, не для війни. Чорні босоніжки на підборах (ці врешті не пройдуть фейсконтроль і тест на практичність, тож лишаться у київській квартирі). Я ніколи не почувалася такою самотньою, як того ранку. Я ніколи не почувалася такою винуватою, як того вечора. Не перед людьми — перед своїм домом, який я збиралася покинути назавжди. Майже наприкінці зборів я кинула у валізу збірку Римарука у синій тканинній палітурці. А потім дістала і люто запхала назад на полицю поезії. Я не забрала із дому жодної книжки того дня — література мене підвела. А я підвела свій дім.

Ви колись намагалися втримати те, що розпадається, просто силою волі? Так я намагалася втримати дім. На вікнах цієї київської квартири пізніше з'явиться скотч — квола спроба не дати дому розпастися на шматки, розвалитися у моїх руках. Японці щось кажуть про склеювання золотом? У нас, мешканців лівого берега Києва, функції золотого лаку виконує скотч.

Тягнучи за собою того дня вочевидь перевантажену валізу, я не плакала. Не відчувала свого права на сльози. Я покидала дім: спочатку власний, а за день і батьківський. Двері у квартиру батьків обрамлені камінцями, що їх ми привезли з Криму, мису Меганом. Притягнули у своїх рюкзаках від моря додому як свідчення, як спогад. Мої батьки їздили на берег моря щороку півтора десятиліття — аж до окупації Криму. Коли ми забирали обточену гальку додому, чи було це бажанням зібрати дім з дорогих нам місць? Ніби конструктор без інструкції з мого дитинства: так-сяк шматки можна припасувати й створити щось нове. Ніхто не дає тобі вказівок, тож ти вільна проявляти фантазію у творенні дому. Батько залишив дім на другий день війни як доброволець, мама — тоді ж як біженка. Два доми спорожніли, два коти стали переміщеними котами.

А ще дім — це місця, які тебе сформували, де ти змінювалася і дорослішала. База відпочинку під Києвом, столична гімназія, музична школа, далеке місто Рубіжне, де народився батько, Могилянка, берег Чорного моря, берег Русанівського каналу, берег озера Тельбін. Дім — це ризома, адже важать не лише конкретні точки, а й дорога між ними, зв'язки, які, можливо, помічаєш тільки ти. У такому випадку мій дім розпорошений по всій країні, розосереджений, ніби об'єкти критичної інфраструктури.

Довга дорога на захід весною 2022-го стала спробою знайти дім у людях. Якщо їдеш власною машиною з найкращими друзями, везеш із собою товстого британського кота на ім'я Хемуль і нову оксамитову сукню, куплену для вечірок, не для війни, — чи їде з тобою твій дім? Якщо геть незнайомі люди приймають вас із другого на третій день великої війни, садять вас за свій стіл і застеляють вам ліжко — чи стають вони частиною твоєї родини? Хотіла б я мати бодай якісь відповіді, але тепер я — Платон у сократівському діалозі: самі сумніви та запитання. Потім на кілька місяців домом стала квартира подруги у Львові. Це прекрасне місце з високими стелями, паркетом, що поетично поскрипує, стільцем, на якому сидів В'ячеслав Чорновіл. Перший тиждень я вдарялася об речі в кімнаті й на кухні: предмети були не там, де я звикла. На третій тиждень я пішла й купила собі чашку: чорну, у білу клітинку. Так я принесла шматочок свого у чужу кухню. Коли за кілька місяців я повертатимуся в Київ, чашку свідомо лишу на полиці: це львівська річ, не київська, це перехідна чашка буремних часів — втім, дуже красива.

Десь я читала, що переїзд — навіть не втрата дому, а просто переїзд, — можна порівняти із розлученням або й смертю родича. Руйнуються звичні зв'язки і доводиться докорінно перебудовувати життя. Звички, які є основою щоденного існування, більше не працюють. Артефакти побуту опиняються не на своїх місцях. Доводиться з нуля вчитися щоденних справ, які раніше відбувалися автоматично. Коли залишаєш рідне місто, переживаєш втрату не лише простору, а й спогадів, що з ним пов'язані. Я ніколи не була за межами Києва більш як кілька тижнів — до 2022-го. Ольга Токарчук пише про людей-номадів, бігунів, що мешкають в аеропортах, вічних подорожніх. Я ж завжди міркувала про себе як дерево: я закорінююся, пускаю пагони, щороку оновлюю листочки, але лишаюся на місці. Безґрунтянство — вкрай цікава й зухвала, але геть не релевантна щодо мене концепція.

Опинившись у Львові наприкінці зими 2022-го, я майже одразу почала скучати за великою водою. Мій дім завжди був коло води: у ранньому дитинстві ми жили з батьками та бабусею за три хвилини від Тельбіна — одного з найбільших київських озер. Якщо подивитися на нього з висоти, можна побачити сині катамарани з незвичного ракурсу. Пізніше переїхали з батьками майже на берег Дніпра. Потім — знову ближче до Тельбіна. І врешті-решт, я знову опинилася на Дніпровській набережній. Я розумію, чому міста так часто засновують на водних протоках: не лише з міркувань безпеки чи через торгівельні шляхи. Річка структурує місто, робить його динамічним. А ще велика річка, над якою замало мостів, щоранку й щовечора паралізує місто. Але навіть до цього звикаєш.

Часом я згадую, що останньою піснею, яку заслухала на повторі майже до оскомини у лютому 2022-го, була "У мене немає дому" гурту "Один в каное". Звісно, я не міркувала тоді про повномасштабне вторгнення. Я — з тих, хто не вірив, не склав валізи, не зняв готівки, не купив котячої їжі із запасом. Я — з наївних і водночас скептичних. Мені здавалося, що навіть ворог мусить діяти логічно, прораховуючи ймовірність швидкої перемоги. Двадцять п'ятого лютого я видалила "Один в каное" з плейліста і не можу їх слухати аж по сьогодні. Це чудова музика, але думка про втрату дому лякає мене до тремору. Кажуть, коти прив'язуються до місця, а собаки — до людей. Я, імовірно, — з котів.

Пауль Целан починає вірш "Потойбіч" словами "Лиш за каштанами — широкий світ", — так він звучить українською у перекладі Петра Рихла. В оригіналі ж фраза "Erst jenseits der Kastanien ist die Welt" свистить, ніби вітер у гіллі. Каштани завжди були для мене символом дому, тож тепер особливо боляче бачити, як вони хворіють і втрачають листочки, ледь зазеленівши. Пам'ятаю Хрещатик 1990-х: він ніби тонув у зелені, білих і рожевих квітах. Не було ані стели, ані "Глобуса", ані меморіалу загиблих героїв. Тоді Хрещатик і прилеглий майдан Незалежності здавалися мені місцем святкування життя. Тепер це простір пам'яті й скорботи, локус революцій, яких я не застала, які пам'ятаю і в яких сама брала участь. Нарешті, це місце мовчання, бо туди я приходжу згадувати тих, кого вже немає. Майдан змінився не лише зовнішньо: він набув геть інших сенсів. Якщо чесно, я не люблю Хрещатик: він надто перевантажений комерцією, надто залюднений, надто автомобілізований. Але Хрещатик у каштанах — це теж дім.

Моя родина об'єднує Чернігівщину і Луганщину, північ і схід. Та виїжджаючи у 2022-му за межі Києва, я, звісно, попрямувала на захід. Львів був прихильний до мене, терплячий зі мною, Львів прийняв мене у брудному пальті, дірявих шкарпетках, зневіреною у власному фаху, розчарованою в собі. Та Львів так і не став домом. Це як добрий друг, якого знаєш десяток років, любиш із ними випити кави й потеревенити, цінуєш його у своєму житті й часом обмінюєшся смішними картинками в інстаграмі. Але між вами геть не можливі романтичні стосунки, бо ви просто на іншій хвилі. Повернувшись влітку 2022-го на свої Березняки, я відновила роман із Києвом, який триває донині.

Ще одна ознака дому проста й тілесна: це місце, яке впізнають твої коти. Дім — це не лише затишок і звичка, а й відповідальність і турбота. Коли поруч на старому, подертому дивані засинає твоя кішка, ти вдома. У лютому 2022-го дім стиснувся до розмірів червоної пораненої валізи та котячої переноски. Тієї ж весни розрісся до цілої країни. Потім знову змалів до Києва.

Петер Слотердайк у тексті "Терор з повітря" зазначає, що ми намагаємося оточити себе безпечною бульбашкою, незагрозливим середовищем, адже не довіряємо світові. Сучасна війна, на думку філософа, — це якраз спроба зруйнувати саме середовище існування ворога. А от про що Слотердайк не пише — це те, що навіть загрожене середовище може лишатися твоїм домом, який ти свідомо обираєш щодня. Слотердайк стверджує, що жертви терору схильні впадати у відчай, коли світ стає джерелом постійної небезпеки. Я хотіла б, аби він прожив бодай кілька тижнів минулої зими на лівому березі Києва. Не для того, аби помучити чергового теоретика, а для того, аби він пересвідчився: ми втомлені, злі, натхненні, добрі — але точно не у відчаї.

Я дописую цей есей, сидячи на лівому березі Дніпра і спостерігаючи, як за пагорби правого берега сідає сонце. Не думаю, що бодай в якомусь місці у світі ще так красиво сідає сонце — так, навіть на правому березі столиці інакше. Коли стане холодно, я піду додому. У Юрія Андруховича є вірш, що починається словами "Ти знову повертаєшся в той дім, де, мов гіркі сувої самовидця, лежать роки". Гадаю, це ще одна риса дому для мене: він є текстом, письменами, які читаю, досвідом, який проростає крізь мене, рядками, які мене зворушують. Це все мій дім, моя мушелька, моє серце.