Слухати, говорити і знову слухати: есей Богдани Романцової на фокус-тему "Бути у світі" від PEN Ukraine

Літературна критикиня та редакторка Богдана Романцова розмірковує над тим, що для неї зараз означає бути у світі.

Есей написаний у межах фокус-теми PEN Ukraine 2025 "Бути у світі". Проєкт реалізується за інформаційної підтримки Суспільне Культура, видавництва Projector Publishing та артбуків Telegraf.

У мене вдома на стіні є величезна скретч-карта, припнута десятком крихітних гвіздків. Біля Австралії я намалювала кенгуру, що більше скидається на бездомного собаку із важким минулим, на Росії великими літерами написано "Мордор", бо "Володар перснів" — один з тих кодів, що його розуміють усі мої друзі. Більша частина Європи стерта, кожна країна — монетками, які в ній ходять, або універсальним євро. Я багато подорожую. Точніше я багато подорожувала до початку повномасштабної війни.

У юності, пояснюючи іноземцям, де розташована Україна, я описувала локацію кордонами: поруч із нами ось такі країни, на півдні у нас море, а тут… Після 2014-го почала говорити про події: ми — ті, в кого відбулася Революція гідності, ті, хто змінює владу, ви могли нас бачити у новинах. Якщо раніше мені більше важило місце, згодом наперед вийшла історія. Тепер бути у світі — це опинитися в певній точці історії, але водночас тримати зв’язок із минулим, спиратися на тяглість. Бути як процес, а не статика.

Пригадую свою першу подорож за кордон: мені було майже вісім, це 1999 рік. Єгипет, уже дуже заточений під туристів, але ще не такий метушливий, як зараз. Повсюди на дорозі нам траплялися військові патрулі й бронетехніка. Семирічна я знаю два основні правила: всі статуетки, які тобі продають як вироби з каменю, треба колупнути нігтем, бо вони, імовірно, виявляться з мила; до людей з автоматами краще не підходити, бо в них автомати. Єгипет пахне солодко: квітами, димом від кальянів, дешевими парфумами. З нами розмовляють російською, але в літаку додому я практикую англійську, аби не пропала свіжовивчена фраза "One more juice, please". Довгий час по тому я думала, що закордон виглядає приблизно так: навколо військові патрулі і тобі намагаються щось продати. Світ здавався місцем конфліктів і торгівлі, а ми — спокійною територією, де мало що відбувається. І війни немає, і купити наприкінці 90-х особливо нема чого.

Пізніше мій світ почала зафарбовувати міфологія, його заселили божества та герої, а час набув епічного виміру. Улюбленою книжкою мого дитинства був товстий двотомник про релігії та вірування народів світу. Ті томи великого формату — кожен кілька тисяч сторінок — ледь можна було підняти, однак я щоразу діставала їх з полиць. Океанія, Японія, Латинська Америка — далекі території заворожували більше, ніж близькі й зрозумілі. Бути у світі для дев'ятирічної мене означало мати богів із тривалою історією. Боги не сприймалися як щось культове, радше як прабатьки народу, велетні, на чиїх плечах дуже хотілося б постояти. Вони неодмінно протистояли іншим богам із чужих систем, якщо не фізично, то символічно, — так я бачила світ задовго до свого першого кросоверу про супергероїв.

"Хто сильніший: Аматерасу чи Гера?", "Кому потрібно принести більше жертв, аби він не гнівався: ацтецькому богу Тецкатліпока чи Мінотавру?" — так звучали головні питання тих років. Міфологія була зрозумілою формою культури, яка міцно об'єднувала людей через красу, страх і традиції. Сьогодні бути у світі для нас — це уникати російських богів, хай які маски вони носять. Так, нюанси релігійних практик важливі, слова, що лунають під час літургії, та й мова самого дійства важливі. Сьогодні в Україні лишаються тисячі церков Московського патріархату — вогнища хвороби, що має дуже мало спільного з релігією. Бути у світі означає позбуватися зайвого.

У 13 років я вперше побувала в Європі й побачила, як затоплює Венецію. Море набирало сили, вихлюпувалося на вулиці, било з фонтанів. Площа святого Марка спочатку вкрилася легкою, ледь помітною плівкою, та вода й далі прибувала. Люди ходили у воді по кісточку, далі вище, підкочували джинси, хлопці переносили дівчат на руках. Всі сміялися, це здавалося якоюсь черговою карнавальною практикою, та однієї миті мені стало страшно. Буття видалося крихким, а світ ненадійним: а що коли вода вже не зупиниться? Звідки ми знаємо, що море не захопить ці території?

Багато років по тому на зустрічі з одним сучасним поетом у Фландрії я розповідала йому про підрив росіянами Каховської ГЕС і велику воду, що несе смерть. Він тоді на мить засумнівався у моїх словах, звісно, без жодного наміру образити, мовляв: "А раптом це спецоперація ваших? Ви точно знаєте, що це росіяни? Я чув різні версії". Тоді я, звикла до формульності англійської мови, вперше у житті почала цією мовою геть не формульно і надто голосно наводити докази. Коли ми виходили з кав'ярні, я майже кричала. Кричала про тіла, про собак, про батька, який служить зовсім поруч, кричала, бо мені стало страшно: якщо цей європейський поет, такий відкритий і розумний, не вірить мені — як переконати решту? Чому ми щойно майже годину говорили про Флобера, якщо росіяни підірвали цілу ГЕС? Які слова треба прокричати, аби тобі повірили? Я не зупинялася, поки він не визнав, що мої аргументи слушні. Або просто не відчув незручність ситуації.

"Ми не можемо собі дозволити замовкнути. Ми не можемо собі дозволити бути непоміченими", — пише Володимир Єрмоленко, пояснюючи фокус-тему "Бути у світі", на яку я і пишу цей есей. Аби лишитися у світі, нам доведеться переступати через незручність, виходити за межі звичного, відмовлятися від формульності, привертати увагу, навіть коли найдужче хочеться сховатися.

У вірші Пауля Целяна "Ти теж говори" є такі слова:

Оглянься довкола:

дивись, як усе оживає —

при смерті! Оживає!

Істинне слово того, хто промовляє тінями (Переклад Мойсея Фішбейна).

"Надай слову своєму сутності — дай йому тінь", — закликає Целян. Він продовжує писати поезію під час Другої світової війни, продовжує і після Голокосту. Коли всі вірші здаються яловими та зайвими, поет говорить, даючи слову "вдосталь тіні". Для мене вся Целянова поезія цього періоду — не про смерть, а про буття і пам'ятання, про тривання у часі. Бути означає не забувати про своїх мертвих. Виходячи на світло, промовляти тінями.

У свої 31 я втратила радість від подорожей за кордон. Це був не поступовий процес, а миттєва подія — ніби отруїтися улюбленою стравою аж так, що далі вона викликає лише огиду. Вперше виїхавши за межі України під час повномасштабного вторгнення, я пережила напад такого гіркого відчаю, якого не знала навіть у перші дні великої війни. Аеропорти, улюблене місце спостереження за людьми, тепер видавалися квест-кімнатами, звідки хочеться нарешті вибратися. На чужих вулицях я постійно дослухалася, чи не вловлю таке знайоме акання, аби швидко перейти на інший бік або бодай звернути у провулок. Оголеність, незахищеність за кордоном відчувається особливо гостро, і єдине, про що я можу думати тепер, — як же хочеться повернутися і розділяти досвід зі своїми. Замість потягу до переміщення, про що пише в "Останніх історіях" Ольга Токарчук, я думаю про абсурдність руху без мети, що констатує у "Порожніх людях" Т. С. Еліот. Бути для мене зараз — це бути з близькими. Вростати, вкорінюватися, посадити під вікнами щось живе, навіть якщо мешкаєш на шостому поверсі.

В спустошенім проваллі між горами

В безсилім світлі місяця трава співає (Переклад із сайту "Нове Чтиво").

Це рядки з іншого тексту Т. С. Еліота — поеми "Безплідна земля", однієї з найпотужніших модерністських рефлексій, що постала після Першої світової війни. Літературний критик Артур Бартон Раско назвав поему Еліота "ерудованим відчаєм" — і я теж довго трималася саме такого бачення. Але нещодавно перечитала і зрозуміла, що тепер для мене "Безплідна земля" пов'язана з ідеєю, що ніщо не минає безслідно. Адже є той, хто свідчив про каміння, порепаний ґрунт, обвалені вежі міст. Той, хто почув спів трави й шум дощу. Той, хто через століття проніс думку про крихти життя, що лишилися під снігом.

Бути у світі означає не впадати у відчай, навіть ерудований. Говорити до інших. Писати, аби потім хтось це прочитав. Не мовчати. Шукати радість у тому, як із тихим шурхотом проростає зерно. Слухати дощ. Жити, нарешті.