Микола Ленок: Козаченьку, куди йдеш?

Усе починається понад сто років тому в селі Підгайне поблизу Іванкова, що на Київщині. Тут живе німецький майстер Пасваль. Під час Першої світової він потрапив у полон, а після її закінчення так і залишився жити в Україні. Разом з боями, що зруйнували імперії, він приніс зі своєї батьківщини особливий талант. Він уміє майструвати гармоні віденського строю. Це складний дворядний інструмент, виготовлення й налаштування якого потребує відточених навичок. Пасваль навчає свого ремесла односельців. Вони працюють кустарним способом, виготовляючи всі елементи гармоні власноруч. Пасвалеві учні, Давид і Тиміх Моргуни, невдовзі самі стають майстрами і передають свою навичку племінникові. Гармоні віденського строю, або "венки", не мають великого попиту, адже після Другої світової війни їх витісняють дешевші й насаджувані совєтами баяни та "хромки". Але в Підгайному, Кухарях і Тетерівському на Київщині і далі майструють гармоні.

Минають роки, двадцяте століття добігає кінця, розвалюється ще одна імперія, а останній з Моргунів і досі випилює дерев’яні резонатори та підганяє кнопки. Якось до нього приїжджає Ілля Фетисов, музикант і дослідник українського фольклору. Це одна з його численних експедицій українськими селами в пошуках автентичних традицій. Ілля спостерігає за роботою майстра, дивиться архівні записи гри на "венці" та везе це забуте вміння до столиці. Тут у 2005 році він засновує школу традиційного народного танцю — ансамблю "Божичі". Проводить майстер-класи для всіх, хто хоче навчитися давніх українських забав — збиратися разом і танцювати під гармонь і бубен. На одному із занять помічає у натовпі хлопця, стрункого, ще безусого, допитливого. Той записує на диктофон його гру, не зводить очей з музикантових пальців. Догравши танець, Ілля підходить до хлопця і дещо гарячкувато питає: "Послухайте, а для чого ви мене записуєте?". Хлопець усміхається й перепрошує: "Я хочу навчитися грати на цій гармоні. Навчіть мене!", — каже Микола Ленок.

Микола розуміє, що гра на "венці" — нелегка справа. Він має природний хист до музики — вміє грати на акордеоні, танцює гопака, співає у хорі "Либідь". На звичайній "хромці" він би вивчився грати за кілька днів, але навчання гри на гармоні віденського строю займає місяці, роки, десятки років. Фетисов грає на ній понад два десятиліття і все одно вчиться. У цій гармоні звучання змінюється залежно від напрямку міху, а одна кнопка дає два звуки. Тут поєднуються чотири інструменти: голоси — це перша скрипка, акорди — скрипка друга, бас — то басоля, а ліва клавіатура — бубен. Ця гармонь — самодостатня, багатоголоса — несе в собі силу і полум’я автентичного народного танцю.

Розпочинається навчання. Микола виявляється здібним учнем. Він вдумливий, ретельний — просить повторювати награвання по сто разів. Іде додому, вчить мелодію, а потім приходить і грає щось зовсім інше. Не тому, що не може запам’ятати пісню, а тому, що підсвідомо повторює традиції українських музи́к. Він бере лиш основу, а далі імпровізує і вибудовує мелодію під себе. Так іздавна робили в селах — кожен вкладав у музику частинку свого характеру. Звісно, треба мати характер, щоб передати його інструменту. Микола його має.

Згодом він стає постійним музикантом у школі танців ансамблю "Божичі". Лише дві людини в країні — він та Ілля Фетисов — так вправно володіють "венкою". Коли Микола стоїть на сцені, його присутність лунка. Його пальці натискають на кнопки, а думки наче мандрують десь далеко. Він тут. Він деінде. Захоплений мелодією, він дістає зі своєї гармоні звуки, що були там десятки років. Він повторює слова, що підхоплюють людей, кружляють та кидають у танець — як тоді, так і зараз, і завжди. Його перебори проникають у саму матерію м’язів, у плечі, у руки, у рухи. Гей, гей і ще раз!

Його починають запрошувати грати на фестивалях, у музей у Пирогові, до "Мамаєвої слободи". Він погоджується, але на сцені відчуває напругу й відповідальність — вчасно вийти, вчасно дограти, не підвести організаторів. Якось після виступу Микола, скрипаль Андрій і бубеніст Олександр Гончаренко сходять зі сцени і йдуть на ярмарок, де стоять намети з частуванням. Там багато людей, вони радісно гомонять, роздивляються на всі боки, наче у передчутті. І Микола з друзями раптом починають грати. Не домовляючись, відчувши настрій, заводять українських пісень, і всі навколо оживають у танці. Серед ярмаркового ряду Микола знаходить своє місце. Він стає одним із троїстих музи́к.

В українських селах троїсті музи́ки — гармоніст, бубеніст і скрипаль — грали на святах, весіллях і застіллях. Влітку вони музикували на вулицях, де збиралася молодь, а взимку — на вечорницях. Вони грали веселі мелодії — гопаки і козачки, "Якова" і "Карапет". Співали й сумних пісень, як-от "Козаченьку, куди йдеш", про воїна, який не повернувся з війни. Для їхнього мистецтва не потрібна сцена чи глядачі — і музи́ки, і танцюристи самі є учасниками дійства. Самі є частиною народної традиції, в якій пісня чи танець виникають будь-де, де збираються люди.

Як Микола зробився троїстим музи́кою, він і сам не знає. Бо справжні народні музиканти розуміють своє ремесло нутром, інстинктом. Вони пускають корені і п’ють досвід поколінь із підземних потічків, що їх не змогла висушити жодна імперія. Як зіграти, що сказати, коли піти в танець, коли перекинутися жартом. Цей досвід годі здобути в академії, його можна тільки відчути — у ковтку гарячого повітря на святковому ярмарку. Микола його відчуває. Він має глибоке коріння.

Він бере гармонь. Дивиться праворуч, киває ліворуч. Кладе пальці на кнопки і, піднявши брову, гукає: "Турки, німці і поляки — всі танцюють краков’яки! Ну а наші козаки — всі танцюють гопаки!". Навколо нього вже давно не село, а сучасне місто, і традицію вечорниць майже знищила радянська окупація. Але почувши його "гоп, гоп!", люди з упізнаванням та здивуванням починають пританцьовувати. Хтось каже: "Хлопці, нате вам гроші, куди покласти?". Микола озирається і знімає свого чобота: "А ось у чобіт!". І далі собі грає, тупцюючи одною босою ногою. Люди гарцюють, підстрибують, обертаються. Пропонують йому чарку, він вказує головою: ставте на гармонь. Хапає її зубами та випиває, не зупиняючи пісні, ставить назад. Коли він грає, його, зазвичай спокійного і замисленого, охоплює козацький дух. Він кричить: "Гей, гей, останній раз!". Люди сповільнюються, озираючись на музиканта, а він пустотливо заводить мелодію на нове коло і танець триває. "Останній раз!" — гукає знову, але йому вже не вірять і далі гопцюють.

Серед танців і гулянь він почувається найкраще. Але коли скрипаль Андрій пропонує сходити на проби в Дикий театр, погоджується. За всі роки виступів у нього так і не проросла самовпевненість досвідчених артистів, і він сумнівається, що в театрі комусь сподобається його гра. Але виявляється, що режисер вистави "Червоне, чорне і знову червоне" Максим Голенко шукає саме таку гру: автентичну, палку, живу.

Вони грають прем’єру в "Мамаєвій слободі", де на звуки гармоні збігаються кури, а до глядачів підходять коні просити яблук. Коли на сцені з’являються персонажі-махновці, заводять гопака; а коли комуністи — чудять, грають невлад, "інтернаціонально". Вистава має успіх, троїсті музи́ки разом з акторами їдуть на гастролі Україною. Два роки вони грають для повного залу, а потім починається повномасштабна війна.

Микола може не йти до війська. Він має поганий зір. Та водночас він не може не йти. Його веде та сила, яка запалює його музику. Спочатку він служить у Теробороні на Київщині, у своїх рідних Броварах. Потім вирушає до гарячих точок — спершу в Бахмут, потім у Соледар, у Кліщіївку, в Часів Яр. Він не бере з собою гармонь на бойові виїзди. Лишає музику в мирному житті. Для нього гра — відродження після ротацій. Він так і каже, зігравши "Краков’як" на своїх останніх танцях із "Божичами": "Я наче заново на світ народився". Він не шукає можливості звільнитися зі служби. Але минає місяць за місяцем і він відчуває, що короткої відпустки йому вже замало, щоб набутися музикою.

Після чергової ротації він повертається додому. Накривають на стіл, приходять гості, батьки, побратими. Все наче так, як і раніше: на застеленій скатертині стоять наїдки, Микола бере в руки гармонь і починає співати. Але у знайомих піснях не чутно радості. В обличчі та рухах музи́ки відчувається смуток, хоча він, як завжди, намагається його приховати, намагається піснею прикликати назад свою веселу вдачу. Щось змінилося. Він відкладає інструмент, розповідає про хлопців на війні. Раптом каже: "Мене раніше закопають". "Та годі тобі, Миколо, не кажи так", — просять друзі. Він усміхається собі у вуса. Своїм глибоким корінням, яким увібрав народну традицію, він відчуває свою майбутню відсутність.

***

Станом на початок вересня 2024 року Микола Ленок значиться зниклим безвісти. Існує три версії того, що могло з ним статися. У першій версії він потрапляє під артилерійський вогонь. Дістає поранення та викликає по рації медичну допомогу. Але допомога не може до нього дістатися, територія вже захоплена росіянами. Він лежить на землі, не у змозі підвестися, і бачить, як над ним зависає російський дрон, що скидає гранату. У другій версії він знову гине, але він не сам. Із ним його друзі, побратими, які тягнуть його далі від ворога. Та вони не можуть його витягти, по них ведуть вогонь. Вони змушені його залишити, і він зостається на самоті. Як козаченько з народної пісні, він іде далі, на той бік степу.

Є і третя версія, примарна, більше схожа на сподівання, ніж на можливість. В неї продовжують вірити його близькі, аж доки вона не розвіється від подиху холодної правди. У цій версії він потрапляє в полон, він іще може повернутися. Він десь там. Він деінде. Захоплений мелодією, загублений поміж світів. Живий у памʼяті і в надії, що не хоче згасати; у переборах своєї лункої гармоні. Гей, гей, останній раз!