Ігор Воронка: Лицар опери

Ось він з’являється. Механічна платформа повільно підіймає його з-під сцени. Простір навколо залитий холодним, фіолетовим світлом, а в кутах зали залягли тіні. Він виростає у повний зріст, у хмарах диму та відблисках полум’я, наче під ним кипить відьомський котел. Навколо танцюють і співають актори, але вся увага прикута до нього. Під білим гримом він криво всміхається, намальовані дуги брів надають його обличчю вигляду гротескної маски, руки зігнуті в пазурі, рухи рвучкі, але не позбавлені грації. Ігор Воронка неперевершений в образі Чаклунки в опері Генрі Перселла "Дідона і Еней". Він виходить на центр сцени, і залою розливається його чарівливий бас.

***

Ігореві батьки не були ні музикантами, ні літераторами, але щиро любили музику й мови. "Його мати розмовляла українськими прислів’ями", — пригадує Ігорева колега Марія Саламін. Від матері він перейняв любов до мов — самостійно вивчив італійську, німецьку, польську, англійську. А любов до музики — це від батька, який мав удома скрипку. Ігор вступив до Академії музики імені Глієра та невдовзі став майстерним музикантом.

Скрипка була його першим захопленням. Закінчивши Глієра, Ігор лишився там викладати, а також грав у Національній філармонії, Будинку органної і камерної музики, був у складі ансамблю Вірського. Його кар’єра скрипаля складалася непогано. Робота була, звісно, низькооплачувана, але стабільна. Ігор пишався тим, що зміг прокласти собі шлях до найкращих оркестрів країни, покладаючись лише на свій талант і завзяття. Але чогось йому бракувало. У 2003 році він зважився на кардинальну зміну.

Ігоря запросили на прослуховування до Національної капели "Думка", де замість гри на скрипці він мав співати. Ігор вирішив спробувати. "В училищі Глієра його відраджували, мовляв, не йди, навіщо ти кидаєш скрипку?", — розповідає дружина Марина. Та з перших проб Ігор відчув, що тут його місце. Під високими стелями капели він знайшов своїх людей та свій голос.

Ігор мав справжній талант до співу. "За своєю професійною освітою він був скрипалем, і це дозволило йому уникнути тих типових обмежень і стандартних рамок, які накладає на співаків фахове навчання", — каже продюсерка Open Opera Галина Григоренко. Ігор був експресивний та щирий. Але на самому початку йому все ж довелося багато попрацювати, щоб опанувати майстерність вокалу. Як і всі "думчани", він починав зі співу в хорі. На групових фотографіях капели він завжди стояв позаду - у бездоганному ряді чорно-білих фраків, який відтіняв смугу білих суконь попереду. Легко впізнаваний за своєю худорлявою статурою і чуприною, що косо спадала на лоба. З часом, на новіших світлинах і записах, він перемістився на передній план, відірвався від строгої синхронності хору та почав співати соло.

Готуючись до виступів, Ігор вчив усі твори напам’ять. "Зазвичай так не роблять, але він мав феноменальну пам’ять", — розповідає Марія Саламін. Одним із його улюблених творів був "І нарекоша ім’я Київ" Лесі Дичко. Це велика концертна ораторія зі складними текстами та ще складнішими музичними розмірами. Але Ігорю подобався виклик, який кидала йому ця складність. Він наслідував свого вчителя Романа Майбороду та інших великих вокалістів, які запам’ятовували не лише свої партії, але всі твори, від початку до кінця. Коли його питали: "готовий співати?", він казав: "ще ні, я вивчив лише свою партію".

Ігореві було важливо зануритися в контекст. Не тільки зрозуміти слова і позначити в партитурі місця, де треба набрати повітря в легені, а й дослідити світ композитора. Якось він виграв вокальний конкурс та разом з шістьома іншими українськими співаками вирушив на навчання до Італії. Там йому запропонували підготувати для фінального виступу роль Дона Паскуале, персонажа італійського композитора Гаетано Доніцетті. "Непосильна задача, — пригадує колега, оперна співачка Євгенія Пивоварова. — За двадцять днів Ігор мав вивчити партію головного героя, який майже весь час на сцені". Але Ігор узявся за це, натхненний новим викликом і озброєний своїм знанням італійської мови та гострою пам’яттю. Як завжди, він вчив і свою партію, і партії Ернесто, Малатести та інших героїв. На світанку, перед початком репетицій, йшов звивистими вуличками італійського Пезаро та намагався уявити, яким був світ Доніцетті у XIX столітті. Які книжки він читав, повз які будинки проходив, від яких жартів пирхав собі у вуса. Сидячи біля моря, Ігор дивився на ранніх купальників і малював у своїй уяві старого кораблевласника Паскуале, вигаданого колись під плескіт тих самих хвиль. "Він упорався бездоганно, — каже Євгенія, — італійці були вражені".

Так само він пірнав і у вивчення старої англійської опери. У 2017 році він познайомився з Еммою Кірбі — відомою сопрано, яка працювала з бароковою музикою. Емму вразив діапазон Ігоревого голосу — він мав класичний бас, але вмів "висвітлювати" його, підіймаючи до баритона. Його голос ідеально підходив для виконання англійської музики XVII-XVIII століття: різноманітної, часто жартівливої, застільної. Тож Емма принесла йому цілий стос партитур, і Ігор почав їх вивчати. Він уявляв похмурий Лондон чотири століття тому. Уявляв задушливий, тісний місцевий паб, де за будь-яких часів, королів і генералів завжди засідала компанія пияк і співала нескінченну пісню, підіймаючи свої келихи пива. Він намагався пройнятись тим часом. Коли Ігор вийшов на сцену лютеранської кірхи у Києві, похитуючись в образі веселого англійця, з його кишені стирчала маленька пляшка. "Він сам додав її до свого костюма, і це було влучно й дотепно", — згадує Галина Григоренко.

У ньому було щось позачасове. Його здатність перевтілюватися в давньоанглійських персонажів чи співати італійські опери XIX століття створювала відчуття влади над часом. Створювала відчуття, що людина з таким голосом має жити вічно. Його образ на сцені був плинним та мінливим. На відміну від багатьох вокалістів, які намагалися відтворити одне й те саме звучання на кожному виступі, Ігор вловлював зміни у настрої публіки, ледь помітні відтінки, які розмивали межу між минулим і теперішнім, та щоразу додавав своєму співу унікального звучання. Вчора його персонаж був спокійнішим, сьогодні експресивнішим, а яким він був би завтра — ми вже не дізнаємось.

Ігор далі співав у "Думці", але його щораз сильніше тягнуло на оперну сцену. Він був урівноваженою та надійною людиною, пригадують його колеги, але всередині нього здіймалися хвилі емоцій, які шукали виходу. Цим виходом було для Ігоря акторство. Він майстерно перевтілювався на сцені в персонажів різних опер. "В останні декілька років перед повномасштабним вторгненням у Києві почали з’являтися цікаві оперні проєкти, які ставили в Мистецькому арсеналі, в Софії Київській і в інших місцях, наближаючи оперу до широкої аудиторії", — розповідає Галина. Ігор захопився цими можливостями і став брати участь у постановках Open Opera.

До кожного персонажа він додавав частинку себе. Це робило його героїв багатошаровими, а іноді — зовсім не такими, якими їх звикли уявляти. У 2019-му він грав роль Поліфема у постановці "Ацис і Галатея" Генделя. За задумом режисерки Тамари Трунової, циклоп Поліфем мав бути комічним персонажем, який згорає від пристрасті до Галатеї та ревнощів до Ациса. У виконанні Ігоря Поліфем раптом ставав і сумним, і трагічним. Його кортіло пожаліти. Ігор віддав давньогрецькому вбивці, переосмисленому на сучасний лад, частинку своєї щирості — і зробив його складнішим.

Втім, найбільш знаковою для нього стала опера "Дідона і Еней", де Ігор виконував роль Чаклунки. З нанесеним гримом та ріжками на голові, першу половину опери він сидів під сценою, чекаючи на момент, коли його персонаж постане перед глядачами у клубах диму. "Пам’ятаю, як після першої репетиції він попросив принести під сцену стілець, бо сидіти на бетонній підлозі сорок хвилин було важко. І ще склянку води, бо від диму йому дерло в горлі", — розповідає Галина, — "Ми тоді жартували: ось він, райдер оперного співака — стілець і вода".

Врешті Чаклунка з’являлася на сцені. Цей персонаж, із його демонічною посмішкою, мав символізувати сили темряви. За сценарієм, саме Чаклунка забирала з собою померлу Дідону, після того, як та виконувала свою печальну арію "Коли мене покладуть у землю" ("When I’m laid in earth"). Але в образі Ігоря не було ані лиховістя, ані жорстокості. Коли він брав Дідону на руки, щоб віднести у підземне царство, - робив це майже по-батьківськи. Своїм голосом і талантом він перетворював зло на прийняття.

Говорячи про Ігоря, цю роль пригадують усі. Образ Чаклунки, що мав стати одним з багатьох у ряді його нових перевтілень, залишився найяскравішим спогадом. У 2022 році Ігор приєднався до лав Тероборони, а згодом — до Збройних сил. Він став хорошим командиром взводу, надійним та спокійним. Завоював любов і повагу побратимів. Намагався вчити своїх солдатів вокалу, та був змушений визнати поразку. Вивчився грати на губній гармошці та сопілці, а на останню ротацію привіз із собою скрипку.

Та всього цього не мало б бути. Не мало бути нескінченних ночей, чужих квартир, сирої землі, "Градів", скидів і дронів. І насамперед — не мало бути неповернення. Ігор Воронка загинув на Донеччині. Його побратими не змогли евакуювати тіло з території, яку швидко захоплювала ворожа російська армія. В офіційних документах Ігор усе ще значиться зниклим безвісти. Але, на відміну від його опер, де зникнення під сценою супроводжували овації, на цей раз воно не принесло нічого, крім горя.