Святослав Пашинський: Люби те, що робиш

"Коли я згадую Славу, — починає свою розповідь керамістка Інна Гуржій, — то одразу бачу кучеряве розпатлане волосся та великі блакитні очі. Таким він був, коли ми навчалися разом у технікумі й університеті. З роками волосся стало коротшим, але очі лишилися такими самими. Слава дивився на світ відкрито і щиро, як дитя".

Святослав Пашинський, кераміст, скульптор і викладач Полтавської дитячої художньої школи, який загинув у 2022 році під час мінометного обстрілу, мав надзвичайні очі. Світлі, дещо бешкетливі, з павутинням доброзичливого гумору в куточках. "Його погляд був таким довірливим, що він міг спілкуватися будь із ким", — пригадує Святославова посестра Наталія Драч. Мабуть, він легко знаходив спільну мову з побратимами, а до служби — з учнями, яким він викладав майже двадцять років.

"Я не можу виокремити якийсь один спогад про Святослава Івановича, — каже його учениця Любов Шаріпова. — Вони всі складаються в одне суцільне відчуття теплоти. Я пригадую, як раділа щоразу, коли йшла на його урок. Я знала, що ми добре проведемо час. Знала, що Святослав Іванович завжди допоможе".

На уроках Святослав Пашинський створював простір, вільний для творчості, спроб і помилок. Він умів показати свій авторитет, але ніколи не засуджував. Приходячи в клас і пояснивши тему, він зазвичай брався майструвати щось своє. Не міг сидіти без діла, поки учні працювали. За роботою ставав серйозним, зосередженим, навіть суворим, але як тільки хтось підходив до нього з питанням, одразу всміхався.

"Він навчав нас не тільки скульптури. Він вчив любити те, що робиш. І ставитися до всього з гумором, — розповідає Люба. — Він мав чудове почуття гумору".

"Святослав Іванович любив пожартувати, — підхоплює Дар’я Бичкова, яка навчалася в художній школі у 2012-14 роках. — Але він ніколи не глузував із нас, ми завжди сміялися разом".

Він відчував, коли учні засмучувалися через невдалі роботи. Підходив, підтримував, казав: "Ну, сьогодні не вийшло, що вдієш". І так весело блискав очима, що діти й собі починали сміятися.

"У 2014 році ми робили дипломний проєкт — скульптури, які Святослав Іванович мав потім обпалити й віддати нам. В якийсь момент він перестав з’являтися на уроках. А потім прийшов і сказав, що записався добровольцем в АТО. Але він дуже переживав, аби ми не кинули робіт. Казав нам: "Робіть, я повернуся й обпалю ваші скульптури"", — пригадує Дар’я.

Для багатьох учнів Полтавської художньої школи Святослав Пашинський став першою близькою людиною, яка пішла на фронт. "Мені було 16 чи 17 років, — розповідає Люба. — Я знала про війну, але не розуміла, як вона близько. Коли Святослав Іванович пішов в АТО, я усвідомила, що війна тут. Я завжди думала про нього як про людину мого дитинства. А зрештою він своїм рішенням іти воювати означив початок мого дорослішання".

Він приєднався до 16-го окремого мотопіхотного батальйону та вирушив на схід, під місто Щастя Луганської області. Служба не була для нього легкою — ані фізично, ані морально. Однак він не скаржився, а за нагоди брав камеру й фотографував степові квіти. Згодом вони лягли в основу його глиняної колекції.

У 2015 році Святослав повернувся додому. "Коли я приїхав зі свого "курорту" з-під Щастя, багато чого переосмислив, — казав він посміхаючись. — Зрозумів, що багато ще не зробив для мистецтва". Відпочивши після служби, він заходився втілювати творчі ідеї.

Полтавська область, де жив і працював Святослав Пашинський, має багату історію гончарства. У XVIII столітті у містечках Гадяч, Зіньків та Лохвиця працювало близько двохсот гончарів, а перші згадки про славнозвісну опішнянську кераміку датуються VIII століттям. Мистецтво гончарів завжди мало особливу повагу в Україні, його навіть наділяли містичними силами. Вважалося, що вправні руки гончарів уміють підкорювати стихії та виліплювати з глини цілі всесвіти. За сотні років робота гончарів майже не змінилась. Вони так само сідають за гончарне коло, опускають руки на кавалок глини та, обертаючи, надають йому форми.

Саме так працював Святослав. Він мав майстерню на горищі невеликого цегляного будинку, що ховався поміж густого листя дерев. Вхід прикрашали його роботи — глиняна тарілка, абстрактна композиція з мініатюрних глечиків, панно з керамічними квітами. Всередині маленька кімната була заставлена полицями до стелі, на яких було ще більше глечиків, тарілок, півників, коників і мозаїк. Посередині стояло гончарне коло, а поруч примостився старенький диван, на якому часто сиділи Святославові друзі й колеги. Він був не з тих, хто любив працювати наодинці. Йому подобалося перекидатися жартами та пригощати гостей чаєм, доки з-під його рук з’являлося нове горнятко. За рухами його пальців та схиленою головою легко вгадувалась людина, закохана в те, що робить. "Якби майстерню не зачиняли на ніч, він би й жив там", — пригадує дружина Ірина.

"Він працював швидко, дуже швидко — йому постійно треба було "на завтра", — каже Інна. — Він сідав, гончарив, одразу ставив на сушку, вночі обпалював. Зазвичай керамісти витрачають тиждень на сушку, тиждень на випал, а він усе встигав за добу". Святослав постійно був чимось зайнятий — викладав у школі, робив кераміку на замовлення, проводив час зі своїми трьома синами, — але встигав при цьому створювати роботи, що потім опинялися на персональних виставках та у приватних колекціях в Канаді та Японії.

У кераміці Святослав використовував різні технології. Саме тому, дивлячись на його роботи, важко помітити авторський стиль. "Я хочу показати, що немає нічого неможливого, — казав він. — Треба просто робити те, що любиш, і любити те, що робиш". Цього він навчав своїх учнів. Жодного не "ламав" під свій стиль, бо його стилем було експериментувати й шукати себе у різних проявах.

"Є керамісти, які вміють гончарувати, є ті, які не вміють. Хтось уміє ліпити, хтось не вміє. Хтось розкатує глину та вирізає аплікації, а хтось вручну ліпить листячко та квіти, якими прикрашають посуд. Слава вмів робити все", — каже Інна. Він дуже любив техніку димлення. Брав готовий черепок і задимлював його дровами або тирсою. Залежно від диму змінювався і колір черепка — від теплого, світлого до темного, синюватого. Іноді мастив глечики білою глазур’ю, яка, зустрівшись із димом, вкривалася тонкими тріщинками. Іноді вдавався до техніки "раку" — обпалював черепок і швидко закривав його тирсою. Він випробовував усе нові техніки. Прагнув, щоб глазуровані глечики вкривалися досконалим візерунком тріщин, а фантастичні птахи дивилися "мов живими" очима.

Він хотів більшого — більше творчості, більше учнів, що вміють створювати всесвіти з кавалка глини. У 2018 році отримав премію Ярошенка у номінації "Скульптура", у 2019-му став членом Національної спілки художників України. Мав багато ідей — гостророгих биків, глиняних скульптур на тонких ногах, писанок-мозаїк. А потім прийшов наступний етап війни.

"Він подзвонив мені о 10-й ранку, сказав, що стоїть у черзі до військкомату", — пригадує посестра Наталія Драч. Раз побувавши на війні, Святослав вважав, що готовий до всього. Він став стрільцем-санітаром, допомагав евакуйовувати поранених із поля бою. Попри службу, далі дистанційно вів уроки в художній школі.

"Коли Святослав Іванович уперше пішов до війська у 2014 році, він казав нам, що не зможе бути на нашому випускному, а потім влаштував нам сюрприз, прийшовши до школи в наш останній день", — розповідає Дар’я. Цього разу учні Святослава Пашинського теж сподівалися, що він, як завжди, повернеться до класу і допоможе обпалити їхні скульптури. Святослав загинув 26 березня 2022 року біля села Новозлатопіль Запорізької області.

"Зазвичай меморіальні дошки не роблять з кераміки. Але ж він кераміст, як я іншу зроблю?" — розповідає Інна про свою роботу, якою тепер вшановано пам’ять Святослава на вході до його школи. На зображенні він сидить у своїй майстерні, схиливши голову набік, готовий взятися до роботи. Від його портрета по синій керамічній плиті розходяться кола. Гончарні кола, що оберталися під його руками, повертаючи до традицій та повторюючи рухи сотень українських майстрів. Нескінченні кола, що цього разу добігли кінця.