Сльози за замовчуванням

193
Роздрукувати
Денисенко Лариса
Денисенко Лариса
Членкиня Виконавчої ради
Сльози за замовчуванням

Це не мало мене дивувати: часті відвідування концертів органної музики. Разом з бабусею. Чого б дивуватися? Я навчалася в музичній школі, мене відзначали, мої викладачки фортепіанної гри та сольфеджіо робили все, щоб я усвідомила, музична школа не лише про майстерність, технічність, дисципліну та вправляння. Музична школа про розуміння музики, про знання, чим жили і дихали ті, хто її створював, про відчуття і думки, що їх вона викликає, про мрії та візуалізацію, про епоху, драматичну канву життя.

Зрозуміло, чому зі мною була бабуся, малу дитину не приймали на публічних подіях без супроводу дорослих, навіть якщо це лялькова вистава, що вже говорити про Дім органної музики. Батьки чекали неділі як єдиного вихідного, котрий вони могли присвятити собі. Натомість бабуся-пенсіонерка, для котрої неділя була щодня, брала на себе зобов'язання займатися моєю музичною просвітою.

Я її бачу. Кримпленовий костюм незвичного фісташкового кольору, пряма спідниця до середини литки, приталений жакет, коричневі елегантні туфлі з перемичкою на ґудзику, мережані рукавиці, вона сама плела це мереживо, мережана шаль, котру вона пов’язувала під підборіддям на манер сільської хустини.

В Домі органної музики вона завмирала, інколи тихо плакала, чим мене дивувала та піддратовувала, бо нотної грамоти не знала: я дозволяла собі її дурити, коли не хотіла вправлятися в етюдах, ставила ноти, грала що заманеться, а серед нот ховала детектив, котрий з насолодою читала. Бабуся не помічала, що я граю нісенітницю, але під час концертів органної музики перетворювалася на суцільне сприйняття та розуміння. Я вважала, що це жахливе лицемірство.

Часто вона брала мене за руку, але нічого не говорила. Ні під час, ні потім. Я могла запитати: як тобі концерт? Ти чула, як гудів орган? Ти бачила, як сміявся отой хлопчик? Вона щось мимрила. Я не вміла ділитися з нею відчуттями пережитими під час слухання музики, не думала, що вона мене зрозуміє. Звичайна дитяча пихатість. Я вчуся, можу розповісти багато історій про Лисенка, Глинку, Шуберта, про Баха, ну а що знає вона? На мої імпровізації, на мої враження заслуговують лише ті, хто мене вчить. Лише ті, хто розуміється! А не ця старенька і мовчазна жінка.

Одного разу стався скандал. Нічого не віщувало. Я готувалася до академічного концерту, в мене була складна програма, тому мене просто загодовували записами Баха. Токата і фуга ре мінор. Я цього більше не могла чути, напередодні ще була трансляція по радіо, яку я уважно відслухала, ще була платівка, тому і влаштувала інтелігентний протест: я не піду цієї неділі то все слухати. Просто не можу. Йди сама!

Бабуся сказала: ні, ти підеш. Вона, фактично, тягнула мене за собою. Я ледь не відбивалася. Не могла збагнути, що це за поведінка? Я була втомлена, змучена цим Бахом з прибабахом, на неділю в мене були інші плани. Та і зрештою, чому вона сама не піде? Нащо там я? Я навіть підключила викладачку музики, котра делікатно сказала, що тягнути мене туди нема потреби, бо насильство, навіть з метою освіти, не допомагає, а шкодить. Але бабуся була невблаганна. Здається, я її навіть проклинала, те, що подумки обзвивала – то вже точно.

***

Це трапилося випадково, я вже була доросла, ми говорили про все і ні про що особливе з моїм троюрідним братом Валдасом, коли він пригадав бабусю. Запитав мене, а ти пам’ятаєш, як ви ходили в Дім органної музики? Я пам’ятала, розповіла йому історію з Бахом, бабусиною впертістю, він здивовано подивився на мене, зупинив мою балаканину своїм мовчазним подивом, а потім сказав: невже ти не розумієш?

Виявляється, для бабусі, котра дійсно не надто цінувала і любила музику, цей вихід у світ органних концертів, був єдиною можливістю відчути і послухати Бога в костелі. Почути голос божий – орган. Вона часто плакала, бо молилася, можливо, згадувала все своє непросте життя, і ковтала це непроговорене життя разом зі сльозами. Одна вона туди йти боялася, як і за життя так і не змогла приїхати до Литви, звідки була депортована після окупації країни СРСР, не зважаючи на те, що ми туди їздили, не зважаючи на те, що часи змінилися. Вона якщо і вірила змінам, то лише на гірше, для неї було багато точок неповернення, одна з них – Вільнюс.

Вона не могла піти сама до Дому органної музики, бо подумки йшла до костелу. Я була її алібі, поясненням, доказом того, що вона не йде спілкуватися з Богом, вона веде дитину спілкуватися з музикою. От і пояснення того, що вона щоразу збирала мою музичну папку з витисненою на штучній шкірі лірою, навіть коли не клала туди ноти. Дитина з показовою музичною папкою, котру веде акуратна нарядна бабуся на концерт – це не релігійна бабуся, котра тягне малу дитину до причастя.

Я не мала можливості зрозуміти, долучитися, захистити і перепросити. Не мала можливості збагнути.

Вона боялася ділитися цими історіями з найріднішими. Мені залишилися лише сльози, котрі я не можу зупинити, коли заходжу до костелів, коли чую звуки органу. Не тому що я надчутлива до цих композицій, тому що я згадую її, людину, котру позбавили ідентичності, котру позбавили можливості бути собою, котру позбавили можливості передати ці родинні історії, ці скарби, цю віру дітям та онукам.

Я непокоюся і не хочу, щоб хто-небудь в моїй країні стикнувся з такими речами. Коли людина мовчить через переляк. Коли людина втрачає частину своєї ідентичності (можливо і всю), позбавляє цієї ідентичності інших, тому що може за це постраждати, тому що відчуває свою інакшість, відчуває загроженість.

Ми маємо право не почуватися загроженими через те, що знаємо або хочемо знати правду, бодай про себе. І маємо повернути цю пам'ять собі і відновитися, якщо є найменший шанс.

"Повертаючи свої імена" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те як, будувати країну, у якій розуміють цінність та силу власних імен, які стають фундаментом задля відкритого, демократичного суспільства – конкурентного в світі та натхненника інших країн у виборюванні своєї свободи. Всі тексти шукайте за тегом #Повертаючи свої імена

Проект реалізується за підтримки Smart Foundation.

Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: