Щоденники про війну. Галина Крук

Тіло війни (Замість щоденника)

25 лютого

Провела чоловіка до пункту збору. Добре, що все, що треба, було в одному місці – в великій картонній коробці з написом "Азов". Ми не знали, чи йому скажуть залишитися, чи відпустять ще на кілька днів додому. Був такий пронизливий вітер, що довелося зайти в супермаркет неподалік від частини. Мала надію, що а раптом ще відпустять. Очі були сухі і червоні, ніби перепрацювалася за компом. Між порожніх полиць ходило кілька таких самих жінок. Із червоними сухими очима. Неподалік пункту збору. Із завмерлим серцем. Із жодною з них не наважилася заговорити. Чоловік подзвонив і сказав не чекати – виїжджають ще сьогодні. Відстань до найближчої зупинки здавалася гігантською. Біля зупинки жінка з лотка продавала померзлі мандарини. Завила повітряна тривога. Жінка заметушилася, але ящиків із мандаринами не покинула. "Я за них головою відповідаю". Так ми і стояли посеред міста за кілька сотень метрів від найближчих панельок, у яких не мало сенсу ховатися. Був другий день війни.

 

26 лютого

Дзвонять друзі з-за кордону, кажуть, що прихистять, просять, щоб виїжджала. Зворушує, але ні. Малих дітей у мене нема, усі мої тут: чоловік, син, батьки, бабуся. Вони нікуди не поїдуть, навіть якби ворог дійшов сюди. І я не поїду. Будинок, здається, спорожнів. Зустріла в під’їзді сусіда, він десь віку мого батька, але тримається бадьоро. "Будемо захищатися?", – питаю. "Будемо, в нас є лопата", – каже напівжартома. Хотіла сказати, що в мене теж є лопата в коридорі і сокира біля ліжка. Ну-ну, озброєні до зубів. У підвал хтось приніс розкладачку і вкрутив яскравішу лампочку. Кожен готується по-своєму.

 

27 лютого

Сьогодні мені подзвонило кілька друзів – таких давніх, що я вже й не думала, що вони досі мають мій номер. Нібито між іншим. Один на Київщині, один дорогою на Донеччину, один звідкись із Чернігівщини. Жоден не конкретизував, де точніше. Війна ж. Так ніби хвалилися, що не відсиджуються. Бадьоро побажала удачі. Потім довго плакала. Бо насправді так, ніби прощалися.

 

28 лютого

Який день контактую творчих мам із дітьми з різними резиденціями, які хочуть і можуть їх прийняти на місяць-два-три. Хтось хоче, хтось вагається, хтось надіється знайти якісь золоті гори, комусь дістається надувний матрац у шкільному спортзалі на 80 місць. Ходила на вокзал – занесла туди теплі речі і трохи одноразового посуду (казали, що треба). Такої концентрації болю, горя, розгубленості, відчаю і зневіри я просто не в стані витримувати. Входить в мене і більше нічого від мене не лишається. Стан стиснутого риданням горла і стиснутих від злості кулаків. А треба розтиснути і намазувати канапки. І робити чай. І везти в Курбаса морожене м’ясо (написали, що треба, там привезли дітей з інтернату чи з сиротинця). Взяла ще морожених вишень. Діти ж п’ють компот, навіть під час війни. Доки довезла, виявилося, що таких, як я, із продуктами, чимало. Наші діти.

 

2 березня

Сьогодні нарешті доїла гречку, яку зварила в перший день війни на випадок, якщо відключать газ. Всі ті дні якось забувала за всіма справами і діяльностями їсти. А нині трохи попустило – розридалася від вранішнього гімну і в режимі "вуха слухають, а руки роблять" зробила трохи голубців. Знала, що прийде малий. Це були найсмачніші голубці в моєму житті. Хоч ніколи не любила голубців. Думала, що не люблю. Не цінувала.

 

3 березня

Під час сирен не спускаюсь в підвал, нема сенсу – в ванні несуча стіна і оскільки ванна в нас велика, то можна спокійно лягти. Четвертий день у мене там лежить каремат, коц, спальник і навіть подушка. Вдень я просто переступаю через них, щоб помитися. І книжка лежить, яку я не маю сил почати читати. Книжка як атрибут нормального життя.

Сьогодні я просто лежала там, доки звучала сирена, і дивилася в стелю. І згадувала, як один мій знайомий розповідав, що саме встиг зробити в своїй квартирі капітальний ремонт. За 2 квартали від донецького аеропорту. Навесні 2014-го. Я думала про будинки в Бородянці, Харкові, Ірпені і Бучі, про порожні рами вікон, про руїни, які тепер доведеться ліквідовувати, які легше покинути, ніж відбудувати.

Я ніколи не втрачала дому. Я довго наважувалася мати дім. Я не готова його втратити. Ніхто із нас до такого не готувався.

Багатьох із нас тримає лють і ненависть, ніби екзоскелет, без якого тіло втратить свою форму і силу опиратися. Я не хочу нічого з цього забути і нічого з цього пробачити, я нарешті розумію, як люди могли виживати в пеклі тільки заради того, щоб відомстити. І я нарешті розумію, чому Стус просив Бога позбавити його жалю.

Боже, не літості, лютості...

Бо лютість – це єдина емоція, яка дозволяє вистояти, коли перестаєш розрізняти півтони.

13 березня

Якось нині мене накрило. Багатьох із нас накрило. Просто не треба було виходити в місто і бачити ці натовпи. Так ніби це той самий туристичний центр Львова, але ж зовсім не той самий. Вуличного фотографа, який нав'язливо чіплявся до людей з вимогою "ану улибочька", хотілося різко потрусити за плечі і спитати: чувак, яка улибочка, ти розумієш, скільки людей в Україні сьогодні перестали усміхатися назовсім, а скільки надовго? Але потім я подумала, що може, в нього нема за що жити. Або це його спосіб справлятися зі стресом – робити звичну довоєнну справу.

Назагал люди розгублені, хоч деякі з усіх сил вдають, що нічого такого: гуляють вулицями, домовляються на каву, сидять, ігнорують війну, витискають її на периферію свідомості. І тільки якісь незначні деталі видають у них тих, що збиралися поспіхом, що встигли взяти першу-ліпшу курточку, діти в домашніх штанях, сім'ї, які не виїздили досі в ніякі туристичні поїздки разом, бо завжди щось заважало, і це їхній перший раз тут і вони не знають, чим себе зайняти й куди приткнутися. Війна витіснила їх із їхнього звичного життя, витиснула, ніби пасту з тюбика, так неекономно і безглуздо, назад же не запхнеш. І хай вас не збивають з толку жінки, одягнуті в не по сезону теплі норкові шуби – це теж біженці, просто вони взяли найцінніше, що в них було з одягу, не лишати ж його на радість кадирівцям. І от вони ходять у тих шубах, розгублені, ніби раптом втрапили в якусь не ту реальність, де насправді нікому не потрібні їхніх шуби, та й їм самим не потрібні, бо уже трохи не сезон.

І хай вас не милять навіть ці радісні зграйки підлітків на стилі, з кольоровими пасмами і пірсингом, бо радість їхня – ширма, за якою вони ще намагаються вдавати, що нічого не трапилося, що це насправді така прикольна пригода – в чужому місті, подалі від батьків, хоч може і з батьками, в усьому своєму прикиді. Прикидаються собою вчорашніми, довоєнними, мовби не було трупів на мосту з Ірпеня, мовби вони не бачили розірваних людських тіл, ніби ніколи не спали на підлозі метрополітену, ніби не втискалися в стіни, добігаючи до бомбосховища.

Я йду вулицями, де ми мали звичку прогулюватися разом із чоловіком, і думаю про те, що в нього десь там, певно, закінчилося чергування на посту і він би мав уже передзвонити. Боюся не почути дзвінок. Небо якесь таке пронизливе і все ще по-зимовому холодний вітер брутально смикає мене за волосся. Але може це я така чутлива, як незаслужено покарана дитина, як оголений провід, який від необережного контакту може заіскрити, як оголений нерв, який болить тупо і я знаю, що це тепер назавжди. Якщо в умовах війни має сенс слово "назавжди". Молодий чоловік гладить по загривку свого (а чи свого?) пса із темними підпалинами на спині (справжніми, не метафоричними, від вогню). Пес піднімає до нього морду і вдячно дивиться вологими очима. Чоловік ловить мій погляд, ніяковіє і я теж ніяково посміхаюся, заганяючи назад сльози. Замотані статуї як мумії у саркофагах. І всі ми трохи як мумії, завбачливо заховані в себе до кращих часів.

За ці перші тижні я розівчилася спілкуватися з живими людьми, поза діалоговим віконцем месенджера, звузилася до функції "знайти і скоординувати", "підказати, де шукати", "нарити тактичні рукавиці", "передати в підрозділ термобілизну", "довідатися все про рації", "заснути до сирени-встигнути виспатися до сирени-продовжити все спочатку". Навіщо я згадувала, що сьогодні неділя. Навіщо я виходила в це довоєнне місто, яке повертає мене назад, у довоєнний час, у безтурботність, в радість, яку нічого не відмінить. А не можна туди повернутися. Ці два тижні змінили нас до невпізнання, змінили нас назавжди. Навіть тих, яким здається, що все ще тут по-старому. Вдавай чи не вдавай, озирайся чи не озирайся, бий, втікай чи замри.

 

23 березня

У всіх жінок, із якими я сьогодні випадково перетиналася, чоловіки на війні. Здається, ми впізнаємо одна одну вже навіть без слів. По самій інтонації, коли раптом котрійсь із нас дзвонить чоловік. Жінка, яка розмовляє з чоловіком, що знаходиться "десь там, не можна казати де", з усіх сил вдає безтурботну і зарадну, розповідає, як у неї все добре вдається: і те встигла, і там сходила, і діти роблять уроки, і їжі вистачає, і до мами дзвонила, і справді нічого-нічого не бракує. Лише тебе. Я знаю ці розмови, я теж так роблю. Бо не можна розкисати. Бо ми – тил. Ми впізнаємо одна одну по очах – стривожених і червоних. Таке, вітром навіяло, пісок в очі.

 

24 березня

Місяць війни. Все важче зосереджуватися. Все важче пояснювати назовні наші стани і наші емоції. Розрив збільшується. Досвід війни завжди стоятиме між нами і тими, що її не досвідчили, як би ми не пробували тлумачитися і пояснювати, що нам болить і чому ми реагуємо так, а не інакше. Не варто ображатися, будь-який досвід змінює, а особливо досвід екзистенційної межі, він незворотний. Його можна з часом призабути, витіснити, притупити, перестати на ньому фокусуватися, але відмінити його неможливо. З часом нам вдасться від нього дистанціюватися, хоча й не всім.

Я помітила це ще давно, коли в 2015 році вперше побувала кілька днів на передовій. Розповісти тоді цей досвід усім іншим було нереально. Цей розрив і неможливість пояснити відчували військові, які вижили в котлах чи поверталися з зони АТО, це відчували всі, хто тоді втікав з-під обстрілів чи з тимчасово окупованих територій.

Відколи почалася повноформатна війна, всередині країни ми вирівнялися у своєму досвіді, багатьом із нас не треба тепер нічого пояснювати і не доводиться боятися, що тебе анітрохи не зрозуміють.

Але назовні, за межами України, ця неможливість пояснити пережите і отримати повне розуміння все одно є, завжди буде. як би нам не співчували добрі люди, як би не намагалися створити якнайкращі умови, ми будемо наштовхуватися на пережите нами, як на стіну, яка нас відділяє від інших. як на внутрішню несучу стіну, за якою можна ховатися, якщо у вас нема укриття чи ви не встигаєте добігти до нього.

Не поспішаймося її позбутися за будь-яку ціну, не форсуймо подій, не змушуймо дітей різко перемкнутися, іноді ця стіна – це поки що єдине, що тримає наш дах і не дає йому поїхати.

 

29 березня

Трохи вийшла з ладу, зіскочив диск чи якась хрінь в попереку. Лежу пляцком, злюсь на себе. Не треба було вчора піднімати тих коробок. Вибрала занадто інтенсивний темп, тіло не встигає за головою і за моїм бажанням бути корисною. Доведеться сповільнюватися. Закордонні колеги просять написати 400 слів рефлексій про війну. Де знайти стільки слів? Голова сфокусована на тому, де знайти турнікети, де взяти тактичні рукавиці, де замовити розгрузки, звідки привезти наколінники, як роздобути бронежилети. Бронежилет вдалося купити поки що тільки один. Працюємо далі над словом "бронежилети", воно зараз переважує все решта.

 

7 квітня

Я ніколи не писала щоденників, але вже кілька ночей під час випадкових прокидань ловлю себе на тому, що вві сні пишу щоденник. Пригадую день за днем від самого початку війни, фокусуюся на деталях, які спочатку не зауважувала. Виявляється, мій мозок може робити це збирання та осмислення матеріалу навіть у несвідомому стані. У сні я пригадую собі багато подробиць і виловлюю найважливіше (як мені зараз здається): відчуття спраги і судоми в тілі. Стан замороженості перших днів. Адреналін, який не дає ні заснути, ні щось робити. Аскетичність і доцільність в одязі, який носиш. Зосередженість, щоб не витрачати час на зайве. Другого дня війни жінку, яка розгублено продає мандарини у ятці поміж новобудов під сиреною, хоч нема кому продавати. Півтори години пішки зі Сихова до Привокзальної при відсутності вуличного освітлення, транспорту і людей, щоб встигнути до комендантської години. Багато днів випало зовсім.

Я настільки боюся все це забути, що моє підсвідоме повторює його щоночі, як молитву.

А вранці я пишу лише списки "що зробити сьогодні". У цих списках багато подібного, бо потреби не змінюються, іноді маю дежавю, що я вже це робила. І що завтра я це теж робитиму. Ми всі наче ходимо по колу, не в стані із нього вийти. Ця зацикленість і ритуальність – рятівна, вона дозволяє не рефлексувати, не входити вглиб, не усвідомлювати абсурдність ситуації, не сягати дна жалю чи відчаю. Поки що це можна собі дозволити, щоб функціонувати.

Але от що мене мучить – чи зможу я потім по цих списках пригадати кожен день, усі ті подробиці і деталі, всі обличчя і випадкові фрази, всі внутрішні стани та емоції, усю ту психологічну та фізіологічну основу, яка вилазить в людині на поверхню під час війни?

Поки що моє підсвідоме пише все без моєї свідомої участі на велику бобіну голови. Потім я переповідатиму сни.

 

9 квітня

На днях нарешті не витримала і пішла до мануальника вправляти хребет, в якому від чергової волонтерської коробки щось порушилося. І біда навіть не в тім, що сильні больові відчуття, а в тому, що рухатися не дає – ні сидіти, ні зігнутися, ні спати. Мануальник насварив, що я так довго йшла. Почав надавлювати тут і там, каже: оцініть свій біль за шкалою від 1 до 10. А в мене всюди 4-5. Він дивується, каже – тут має дуже боліти – на 9-10. А в мене все одно 4-5. Притуплені відчуття. У нас тепер така широка шкала загального болю, що свій біль перед ним здається не таким важливим.

 

12 квітня

Випадково помітила, що з 24 лютого ні разу не вдягнула сукню чи спідницю, лише штани, одні і ті ж (бо з кишенями і зручні). Ні разу не взула каблуків (бо каблуки – це ризик, а раптом доведеться бігти). Ні разу не хотіла бути красивою (бо чоловік на війні). Дивлюся в дзеркало – і не помічаю себе, просто перевіряю, чи можна так виходити назовні. Дивний стан завмерлості. І десь так тонко-тонко всередині, ніби боїшся, що хтось скаже до тебе лагідне слово – і розплачешся. Усе таке, ніби висить на волосині.

Сьогодні в моє вікно з усього розгону вдарилася пташка. Світ такий непевний, що мимоволі віриш у прикмети. В мене уже таке було – я знаю, що це до втрати. Я почала гарячково думати, що це – і тут мені написала моя колишня студентка, що загинув її чоловік, якому я перед тим передавала рукавиці і турнікети. Я плакала і не могла спинитися. Ніби її втратою хотіла відплакати все нараз: і ті втрати, що були, і ті, що будуть.

Кожного дня мене хтось гладить по голові, як дитину. Образно, на відстані. приходить у месенджер і просто говорить важливі слова.

Наприклад, боснійка Нерміна – каже, що треба в собі берегти маленьку окрушину миру, клаптик життя без війни. Щодня лишати собі крихти, по яких можна буде повернутися. Я їй вірю, вона говорить із власного досвіду.

Але я наразі не вірю, що це можливо. Не розумію, як.

Щодня мусимо протиставляти щось смерті.

Щодня мусимо продиратися в дзеркалі до себе колишніх.

Щодня мусимо згадувати, що світ без війни можливий, хоч поки що в це важко повірити.

А потім я йду гладити по голові інших. Як дітей.

 

12 травня

Я не можу писати про Маріуполь, я просто ціпенію, коли думаю про те, що мій чоловік як азовець міг бути зараз разом із хлопцями там, і я перестаю могти думати далі. Я проєктую собі весь той жах на себе і я не уявляю, що б я зараз робила і як би я жила з цим безсилим відчаєм, невже справді не існує ніякого рішення, невже ми будемо отак спостерігати в реальному часі, ніби це якесь безумне шоу? Перед цими хлопцями я виступала кілька разів, і в Урзуфі, і в Маріуполі. Ці хлопці-дівчата не мають загинути. Нам потім усім жити із цим. Як нам потім жити із цим?

 

1 червня

Час дивних розмов. Незвичних діалогів. Ситуацій, яких ніколи в моєму житті не мало трапитися. Місця всередині себе, де я вже бувала, але ніколи не думала опинитися знову. Внутрішні вибори, які повертають на ті самі кола, але на іншому витку. Час межової відвертості зі собою і з життям. Болісної і жаскої. Відчуття вищої присутності.

Хіба не цього ти хотіла.

Не встигати дихати. Дозволяти людям проходити наскрізь. Пропускати крізь себе простір і час, гостро відчуваючи тут і зараз. Чути свої думки, бачити все в розгорнутому вигляді. У перспективі. В ретроспективі. Отримувати від життя відповіді на всі свої питання, навіть на ті, які ніколи не наважилася озвучити. Коли дні складаються із випадково вихоплених пам'яттю фраз, облич, очей, рухів. калейдоскоп думок, кожна з яких була важливою, але ти не встигла її зафіксувати. Реальність, яка ранить щораз глибше, але не вбиває.

Знати ціну безцінного. Жахатися її.

Любити цю реальність як єдиноможливу.

Попри все.

Всупереч усьому.

 

6 червня

Чиїсь діти народжуються, чиїсь діти помирають. Така сьогодні в мене стрічка фб. Хтось на війні з ворогом, у когось своя персональна війна з хворобою. Провела кілька днів в лікарні з татом, повернулася і не можу ввіткнутися в реальність. Внутрішньо чуюся такою тонкою і крихкою, що от-от розкришуся. Але нема такої опції. Треба продовжувати, кожному на своєму місці, у своїй точці. Прикро, бо зараз ми використовуємо внутрішні ресурси, які беремо зі свого майбутнього. Мусимо використовувати, бо інакше його не настане. Я знаю, що потім багатьом забракне цих внутрішніх ресурсів. Як ніколи, розумію тепер ту хвилю самогубств, яка прокотилася Європою після другої світової. Хочу помилятися. Останні 10 років бачу, що там попереду, і хочу помилятися.

Чиїсь діти ніколи не народяться. Війна бере в борг у майбутнього і ніколи не віддає.

25 червня

Ці короткі зустрічі раз на місяць залишають дивну суміш тепла і гіркоти, після них усе важче відпускати і все сумніше звучать наші домашні жарти на зразок "о, ти купила мені нову літню сорочку, значить, ти віриш, що я повернуся". За такі глупі жарти мені хочеться його вбити. Так колись казали жартома. Але його є кому вбивати. В прямому сенсі. Засмагле обличчя і кисті рук. Решта все біле. Два жетони на вихудлій шиї. Щоразу, коли він одягає форму і я проводжаю його, мені обривається серце і зависає десь між горлом і животом, ніби мій персональний жетон смертника.

Серце моє, повертайся.

 

15 липня

Приблизно в четвертій у мене закінчуються сили жити, а день, на жаль, не закінчується. І це ще я не на фронті, не в окупації, не під обстрілом, у мене всі живі. Нас таких – ціла країна, яким ось до цього місця живеться, а далі – ніяк. День іде за два, за три, а декому – за все життя.

І це я ще про ночі не згадувала.

 

7 серпня о 17:32

Вийшла у відкритий космос літа. Думала, стане краще, а стало нестерпніше. Місце сили залишилося в іншому часі. Ніщо не радує. Не знаю, що робити з цим літом, людьми довкола, вакуумом і порожнечею, небажанням нікого бачити, невмінням допасовуватися і неможливістю змінити все це. Відкидаєш милиці рутини і розумієш, що це єдине, що тримало тебе на ногах. Таке враження, що війна зруйнувала здатність просто бути, а не бути, щоб виживати, боротися, допомагати, наближати перемогу т.д.

Лишається хіба що фіксувати те, що не можеш пофіксити.

Відтепер ніколи більше не зможеш пофіксити.