"Мені шкода, що поезія не вбиває": промова Галини Крук у Берліні

17 червня 2022 року членкиня Українського ПЕН, поетка, літературознавиця та перекладачка Галина Крук виступила на відкритті 23-го Берлінського поетичного фестивалю. Повний текст її промови розмістила на своїй сторінці у Facebook перша лауреатка премії Drahomán Prize, німецька перекладачка Клаудія Дате. Український ПЕН публікує текст виступу нашої колеги.

У червні 2014 року під час одного з літературних виступів у старій добрій Європі, коли російські танки колонами в’їжджали на українську Донеччину чи Луганщину, я сказала, що в такій ситуації нам, українцям, важко говорити про поезію. На що модераторка, 30-літня русистка з Берліна, кинулася повчати і вичитувати мене, що поезія має бути вище війни, що велика російська культура завжди вище війни, Цвєтаєва, Ахматова чи Пастернак ніколи не опускалися до таких низьких хайпових тем, як війна, вони дивилися у вічність, вони були вище цього. І взагалі, до чого тут Росія. Упродовж восьми років ми намагалися достукатися до інших: агов, у нас війна, частину нашої країни окуповано, нас убивають щодня. Нас, як нерозумних дітей, журили і радили: а ви не стріляйте у відповідь і воно припиниться, будьте мудрішими, будьте вище цього.

Усі ці 8 років Росія нарощувала військові ресурси і готувалася до повномасштабного вторгнення, її апетити зростали. Російські поети вперто дивилися у вічність, не помічаючи, що їхня країна перетворюється на авторитарну державу, яка лише імітує демократію, плекаючи імперські наративи про велич. Ті, кому ставало зовсім некомфортно, виїжджали звідти, продовжуючи показувати скрізь російську культуру як парадний фасад Росії. Я розумію, що мої слова не сподобаються вам, начитаним і вихованим на кращих зразках російської культури. Ви навіть можете не вірити в них, як не вірили жителі Бородянки, Гостомеля чи Бучі під Києвом, що росіяни прийшли їх убивати, цивільних, без зброї, без причин та підстав, без розбору. Без огляду на те, чоловіки це чи жінки, діти чи старші люди. Убивати, гвалтувати і чавити танками. Я не знаю метафор, якими можна зробити ці слова привабливішими, чи хоча б не такими шокуючими.

Проти людини з автоматом метафори не працюють, жодна поезія не захищає, коли на твоє авто, яким ви разом з дітьми намагаєте втекти від війни, наїжджає танк. Нема місця поезії, коли ти кілька днів не відходиш біля завалених підвалів багатоповерхівки і чуєш, як там під завалами кричать твої діти і внуки, а ти не можеш їх звідки вирятувати. Це дуже сильний сюжет, на ньому європейський письменник міг би написати книжку для вічності, яку читатимуть і перечитуватимуть. Але людина, яка це пережила, не напише. Бо нема таких сил, щоб пережити все це і залишитися при здатності пояснювати іншим свій біль.

Війна робить прірву між тими, хто її досвідчив, і тими, хто знаходиться від неї на відстані, з кожним днем війни я бачу, що все важче і важче пояснювати людям назовні, що відчуваємо ми тут, усередині. Усе менше хочеться пояснювати. Ми говоримо дедалі незрозумілішою мовою, нам не до поезії. Коли в тебе чоловік на війні, одні родичі в жахливій окупації на Херсонщині, а інші – під постійними обстрілами на Харківщині, коли ти мусиш постійно рахуватися із сиренами повітряної тривоги, бо після них часом прилітає і убиває, важко бути вище цього. Поезія тоді набуває дуже своєрідних форм – спонтанної молитви, скупого свідчення, ляменту чи навіть прокляття ворогові. Це не ті форми поезії, до яких звикла сучасна європейська культура, вони функціональні і ритуальні, надто первісні в своїх емоціях, надто суб’єктивні, надто пафосні, нетолерантні. Важко бути толерантним до ворога, який убиває тебе чи твоїх дітей. Бо убивши одних, він переходить до наступних. Не думаю, що вам би вдалося бути вище цього.

Зараз п’ята частина моєї країни тимчасово окупована. Я шкодую, що це не метафора. Людей з окупованих територій убивають, тероризують, вивозять у фільтраційні табори в Росії, розділяють батьків і дітей, денаціоналізують. Жодна поезія не має слів для цього. Моя стрічка новин у фейсбуці рясніє фотографіями неймовірно красивих людей – чоловіків і жінок, чиїхось батьків, чиїхось дітей, були вбиті Росією. Це не метафора. Фейсбук блокує чи видаляє ці фото, як інформацію чутливого змісту, яка може засмутити користувачів соцмереж. Ці люди не народжувалися для того, щоб померти на війні, не здобували вищу освіту чи рідкісний фах для того, щоб померти на війні, не плекали свої таланти, щоб померти на війні. Від втрати цих людей у нас завжди залишиться зяюча рана – в наших душах, в нашій культурі, науці, економіці, промисловості, суспільстві. Це не метафора.

Я не знаю поезії, яка може цю рану залікувати. Ця війна вбиває нас всіх, кожного по-своєму, хоча зовні ми можемо виглядати цілими і неушкодженими, але ми рухаємося тепер короткими перебіжками по житті, навіть на відкритому просторі, ми здригаємо від голосних звуків і наші маленькі діти, що мають досвід сидіння в підвалах під обстрілом, не плачуть від страху. Уже такими малими вони розуміють, що плач може коштувати життя. І це теж не метафора.

Війна робить усе однозначним настільки, що місця для поезії практично не залишається. Тільки для свідчення.

А от хто зараз пише красиву і глибоку поезію для вічності про цю війну – це наші російські колеги, у безпечному місці, в еміграції, не під обстрілом, не забуваючи про творчий пошуком і без відволікання на бруд і гидоту реальності. І жодна сирена, жоден обстріл і жоден окупант з автоматом чи танком не заважає їм зосередитися.

Мені шкода, що поезія не вбиває.