Щоденники про війну. Ксенія Харченко

262
Роздрукувати
Харченко Ксенія
Харченко Ксенія
Письменниця, редакторка, перекладачка, копірайтерка, культурна менеджерка
Щоденники про війну. Ксенія Харченко

02/03/2022

Я тепер – біженка.

Машину, що стоїть у дворі, я гладжу, мов корову, яка вигодувала родину моєї прабабусі – мою родину – під час війни. Доки її не пристрелили радянські солдати. Таке враження, ніби саме заради цих 700 кілометрів я навчилась водити. Заради цих трьох діб спала цілий січень. Нарешті, після безсонного грудня.

Минуло тільки два дні, у мене вже survivor syndrome. Мої батьки, моя сестра, мої друзі, все моє життя – у Києві. Моє головне завдання – подбати про себе і свою дитину. Так дивно, я знову наче з немовлям. П’ятирічний хлопчик хоче їсти з ложечки, сидіти у мами на ручках, засинати поряд. Він мужньо витримав дорогу, тепер мені треба витримувати його верески, адже дитина нервує. Нервує, бо мама не відривається від телефону. Не відривається, бо не може. Також не може плакати, бо ми тепер із ним удвох. І я відповідаю за нас обох.

Але я – біженка-щасливиця, бо зараз відчуваю, ніби все те, що я робила до цього, всі ті, кого знала до цього, – допомагають мені зайти в нове життя, в якому я ще себе не бачу. Тобто я починаю бачити себе в ньому завдяки всім тим, хто пропонує допомогу. Допомогу утікачам від війни. Сотням тисяч утікачів від війни у найбільшій країні Європи. Війни з однією з найпотужніших армій світу. Якій Україна протистоїть щосили, щодуху – на подив усьому світу, але не нам самим.

У понеділок в Києві підірвали телевежу. На фотографії видно мій будинок, а якщо її збільшити, то можна розгледіти вікно в кімнаті мого сина. Дорога, якою я ходила, моя станція метро, наш Бабин яр, де поховані жертви нацистів часів Другої світової, – усе це, усе це.

Я довго готувалася і не приготувалась. Тричі збирала і розбирала речі, двічі пакувала все в машину, щоразу відкладаючи цей момент, коли буде "вчасно", але ще не запізно.

Таке враження, ніби за нами горить земля. Ми їхали дорогами, поритими гусеницями, бачили стільки постів, стільки військових. І я щоразу казала синові, що ці дяді дуже хороші, що вони нас захищають, що ми переможемо. Багатьох із цих доріг і мостів уже немає. Немає і багатьох дядь. І немає 16 дітей. Наші вороги безжально розстрілюють цивільне населення, бомблять цілі міста. Це гуманітарна місія, що, поза всяким сумнівом, має на меті стерти з лиця землі цілу країну.

Я заплющую очі й бачу, як заходжу в кухню і ставлю чайник. Як нюхаю крем для обличчя, як завантажую пральну машинку. Я бачу, як ми втрьох із татом мого сина, моїм колишнім чоловіком, лежимо у великому ліжку тієї ночі, що стане останньою в нашому домі – домі, де ми жили утрьох, потім удвох. Де ми заклеїли вікна, заклали їх подушками і вирішили тієї останньої ночі лишитись у спальні. Я досі відчуваю свою пухову подушку під щокою, ковдру з машинками, якою накривала свого сина, відчуваю запах свіжої білизни, холод знадвору. Я відкриваю гардероб і обираю якийсь одяг, бо сьогодні холодніше, ніж учора, але все це подумки – і це так дивно.

У холодильнику досі стоїть суп, який я зварила у перший день війни, коли доріг за машинами не було видно і ми не змогли виїхати.

У мене було все – життя, яке я дуже любила. Яке так довго і наполегливо жила, стільки разів його обираючи. Життя, в якому я могла дозволити собі не лише найнеобхідніше. Життя, якого у мене тепер немає.

На фото – мій син на кордоні. Де ми, щасливці, простояли усього 32 години.

У мене немає слів, немає відчуттів, немає розуміння того, як і що буде далі. Мої друзі й рідні зайняті виживанням – а я зробила найтяжчий вибір у своєму житті. І вислів про дорогу, якої немає назад, набуває іншого значення: її фізично немає для багатьох із нас.

 

12/03/2022

А я лежала і думала: як же я його такого кудись повезу? А мені казали: накачаєш нурофеном і повезеш.

Що ж, усе почалося після його одужання. І за три дні до війни я зважилась поїхати до його тата Roma на зйомку. За день до цього ми з Тишуном сильно сварились, якщо можна це так назвати. Він не слухався, я кричала. Він кричав, що мама погана і що не хоче зі мною бути, а якщо я скучатиму, то він все одно не приїде. Я казала йому, що в мене був план провести з ним нарешті хороший вихідний день. А він казав: "Тепер, мама, у мене інші плани".

Наступного дня ми поїхали в оранжерею на ВДНГ. Тишун лишився зі своїм татом у теплиці, а я дзвонила своєму татові і обговорювала усе те саме. На пошті на мене вже чекало радіо, аптечка мала приїхати десь незабаром. Я відчувала, що треба сфотографуватися. Що треба якось зібратись і зважитись, щоб стати перед об’єктивом колишнього чоловіка. Він відмовився зніматися з нами. Тепер на цих фото тільки ми з сином. Мама все ще буває погана, але Тишун уже нікуди не хоче від мене, навіть коли ми сваримось.

Я взяла з собою кілька фотографій, які Тишунів тато зробив ще в пологовому, вони надруковані вручну. Зараз мені дуже хочеться зробити колаж і монтаж: мої батьки і сестра – під Києвом, тато Тишуна – у Києві. Мені хочеться мати бодай одне фото, на якому будемо ми всі. Аптечка так і лишилась на пошті, бо в середу я вирішила забрати її в четвер. А позавчора, тобто через два тижні після того самого четверга, які видаються чи не двома роками, мені зателефонували з Одеси і запитали, чи я її заберу. Я розплакалась і сказала, що вже ні, що не зможу її забрати.

Зараз Тишун також хворіє, у нього 39. Ми з ним удвох в країні, де я колись почувалася щасливою, а тепер… Тепер я думаю про те, що мені треба було б мінімум дві зарплати, щоб знімати житло і оплачувати найнеобхідніше. У місті, де в мене немає села, щоб ростити дитину, бо воно – в селі у Київській області. Де хвилюються за нас. А ми – там, де хвилюємось за них. І там, звідки треба їхати далі, накачатись нурофеном і їхати далі.

 

30/03/2022

Мамо, я тебе врятував

Просто зараз я підкупила свого п'ятирічного сина, пообіцявши йому пиріг у парку, якщо він "тихенько пограється", щоб я могла закінчити цей текст. Звучить так, ніби я matka roku, co?

Учора ми разом із цим маленьким хлопчиком перетягували з підвалу деякі старі меблі, щоб якось облаштувати своє нове житло. Серед них була металева тумбочка на коліщатах, яку мій син конче хотів поставити якраз посеред кімнати. Він розклав свої машинки, олівці, кілька блокнотів, ще якісь дрібниці й запасний ключ (його ключ) від цієї квартири по різних шухлядках у певному порядку. Йому, як і будь-якій іншій дитині, життєво необхідний порядок, одноманітність. Але я все поламала. Тумбочка має стояти біля стіни, сказала я. Мій син почав кричати. Я намагалась не кричати. Ми обоє втомились. Він плакав, я теж плакала. Розставляла на кухні ікеївські склянки (такі, як удома, такі, як будь-де) в порядку, до якого звикла, і ридала. Так за гнівом і адреналіном приходить виснаження. "Я – твоя мама, – кажу дитині, – і відповідаю за тебе. І тому буде так, як я скажу."

Режим виживання не передбачає демократичності, надто в стосунках між мамою і кількарічною дитиною. Надто в чужій країні. Надто тоді, коли вдома війна. Режим виживання потребує бодай крихких опор, бодай ілюзії звичності. Звичності, в якій мама може бути впевнена в тому, що вона дійсно в стані подбати про себе і свою дитину. Тобто щодня робити те, що ще місяць тому здавалося чимось нездоланним.

Саме місяць тому, 28 лютого, ми перетнули польський кордон, на якому провели 32 години. Загалом дорога з Києва тривала понад три доби. Якби наприкінці січня, коли я все ще сподівалась, що війни не буде, коли перетягувала на балкон каністри з дизелем, замовляла радіо, термоковдри, вчилася надавати першу домедичну допомогу і водночас боялася їхати з дитиною сама в машині до Львова по вільній трасі, мені хтось сказав, що я упродовж трьох тижнів подолаю майже півтори тисячі кілометрів, то я б не повірила. Не повірила б, що здатна на таке. Що годинами стоятиму в заторі на виїзді з Києва і дослухатимусь до вибухів – і що дивитимуся на всіяне зорями небо десь між Україною та Польщею.

На кордоні я бачила одну жінку за кермом евакуатора, іншу – невеличкої вантажівки, поряд із нею на пасажирському сидінні було троє дітей. Були жінки на дорогих блискучих машинах. Мами з дітьми в переносках на грудях – і котами в переносках у руках. У кожної з нас – свій арсенал, свій вибір та своє майбутнє, але причина, з якої усім нам довелося поїхати з дому, – одна і та сама.

Зараз я навіть думаю про те, що розлучення, на яке я зважилась, коли синові було два роки, ба навіть пандемія, певною мірою загартували мене, "підготували" до цього. До практично цілодобового перебування наодинці з дитиною, такого-сякого поєднання материнства і роботи, звикання до того, що все залежить від мене – і від того, як я прошу про допомогу і приймаю її. Від того, наскільки мені вдається зберегти свою гідність, плекаючи власну суб’єктність, не впадаючи в гріх порівняння і не провалюючись у прірву безпорадності (принаймні – надовго). Гаразд, це звучить досить патетично. Звикання до того, до чого звикнути неможливо: що те, на що я не маю жодного впливу, може в одну секунду забрати спокій, звичність, дім, життя. Що все дійсно залежить далеко не від мене самої. І що водночас я мушу і можу прийняти рішення, яке, як я сподіваюся, дасть шанс на інше життя – в іншому місці. Тобто в ситуації, коли, здавалося б, я повністю безсила, все-таки є те, що я дійсно можу зробити. І все, що я можу і мушу зробити, – це почати все спочатку.

Моя подруга тепер живе в невеличкому містечку в Австрії разом із двома дітьми. "Старша донька уже пішла в садок, – каже вона мені. – Тут просто фантастично! Але ти уяви, ти тільки уяви: він працює з 7 ранку до полудня! Ну що я можу зробити за цей час? Де я буду працювати? Як? Що ми будемо їсти? А діти ж хворіють!"

Мій син захворів буквально через кілька днів у новому садку: температура, кашель, стандартна ситуація. Я лежала поряд із ним на ліжку і думала про все те, що могла б зараз робити, якби не це, наприклад, закінчити роботу, на яку погодилась (а погоджувалась я практично на все, що пропонували, зі страху залишитися без нічого). Або ж – і за це більшість матерів зазвичай вважають за можливе присоромити – просто поспала б, почитала, пішла гуляти, подивилася б кіно. Я б зробила те, що заряджає мене для того, щоб рухатись далі. Те, що для багатьох людей є таким звичним і таким доступним, чого вони не помічають цього доти, доки котрась із матерів-одиначок не скаже, що хоче того самого. Не просто хоче, а потребує. Натомість я багато працювала і мало спала. І часом мені казали, що я в такий спосіб долаю сором за те, що виїхала за кордон. Я не відчуваю сорому за це. Я відчуваю страх за те, що мені нічим буде годувати свою дитину за цим самим кордоном.

Коли ж моя дитина повернулась у садок, мене скосило шалене виснаження після цих тижнів на адреналіні. У голові паморочилось, я не могла зосередитися навіть на найпростіших діях. Тому я сказала синові, що тепер його черга подбати про мене, не вередувати, спокійно дійти "додому" і дати мамі відпочити. І він дійсно так зробив. А потім ще запитав: "Мама, правда ж я тебе врятував?"

Правда. Він також питає, чи не сумує його вихователька з "першого" садочка, що він ходить у "другий"? У цьому самому "другому" садочку мені дали заповнити кілька документів, один із яких – це список людей, які мають право забирати мою дитину. Я вписала у перший рядок своє ім’я і поставила внизу підпис. І тоді я знову заплакала. Бо в цих порожніх рядках мають бути ще й інші питання: а що буде з моєю дитиною, якщо я захворію? Хто про неї подбає? Що буде з нею, якщо щось станеться зі мною? Це питання, які прикривають стіну відчаю і безвиході, що височіє за тим самим страхом голоду з двомісячною літньою перервою в закладах освіти.

Напередодні новорічних свят, у нашій київській квартирі, я сиділа якось поряд із сином на дивані, коли він дивився мультики, й думала про те, що стількох людей у всьому світі зараз об'єднує підготовка до Різдва. Що всі ми прагнемо дива. Але контекст у нас різний. І це було ще в грудні. Тепер же, у квітні, мені треба пояснити, чому в закордонних магазинах так багато шоколадних кроликів. Треба самій дізнатися, чому в цих іноземних країнах яйця несуть кролики, які символізують Великдень – свято воскресіння того, хто помер. Треба пояснити, чому хтось воскресає, а хтось – ні. Чому одні помирають, а інші живуть. І чому живим не має бути соромно за те, що вони вижили. А матерям – за те, що інколи вони таки кричать на своїх дітей. Бо пироги, як і мультики, не завжди спрацьовують, діти хочуть уваги, матері нервують. Вони сваряться, потім миряться. Так це було і буде влаштовано.

14 липня 2022
262
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: